У ДІАМАНТОВЕ ВЕСІЛЛЯ РОЗМОВИ ПРО ЛЮБОВ
Що таке справжня любов? Це – підтримка, турбота, взаємоповага і взаєморозуміння. У цьому переконане подружжя Володимира і Євгенії КРИЛОВИХ, які 3 червня відзначають діамантове весілля. Їх знає чи не все місто, поважає, кам’янчани називають їх людьми честі й совісті, адже зробили для міста дуже багато. Чимало місцевих мешканців живуть у будинках, які зводилися, коли Володимир Улянович був головою виконавчого комітету міськради (тоді це була посада аналогічна до міського голови), його заслуга – реконструйовані сквери «Гунські криниці», Танкістів і багато-багато іншого. В його доробку посади і першого заступника міського голови, директора об’єднання котелень і теплових мереж, заступника, а потім першого заступника гендиректора агропромислового комбінату «Смотрич», директора Комбінату будівельних матеріалів, з 2001 р. очолив КП «Міськсвітло» (згодом «Міськліфтсвітло»), трудиться тут і донині.
А Євгенія Данилівна понад два десятиліття опікувалася кількістю і якістю води кам’янчан, адже була лаборанткою на «Тепловоденергії», а згодом – завідувачкою хімслужби на «Міськтепловоденергії», перед тим 8 років працювала на швейній фабриці. Але нині не про це. Сьогодні з подружжям говоримо не про справи, а про любов, яку зберегли протягом 60 років спільного життя. Досі з теплотою, трепетом, щирістю і повагою вони розповідають одне про одного.
ДРУЖИНА ЗАЧАРОВУЄ ВСЕ ЖИТТЯ
Володимир Крилов дивується, як його половинка все життя вмудряється поєднувати в собі найкращі людські риси і якості: дбайлива дружина, мама, бабуся, прабабуся, відмінна господиня, успішна студентка, прекрасна спеціалістка і при цьому всьому людина, яка ніколи не всидить на місці, завжди прагне розвитку.
– Моя Євгенія Данилівна ніколи від мене не відставала. Я вступив на навчання – дружина за мною,
я пішов на керівну посаду, а згодом – вона. Саме ось цей її запал і зачаровує мене все життя, – зізнається Володимир Улянович. – Я народився в місті Ліпкани (Молдова) в сім’ї службовців, навчався в Кам’янець-Подільському індустріальному технікумі. Був направлений на роботу в м.Красний Луч Луганської області електрослюсарем.
А 1961 року повернувся до Кам’янця-Подільського, влаштувався на Кам’янець-Подільську ТЕЦ. Молодий був, ходив на танці, того ж року і знайшов там майбутню дружину.
Родом моя Женічка з Нової Ушиці. Мати її загинула під час війни, родині довелося часто переїжджати. Врешті оселилися в Дунаївцях, де Євгенія і закінчила школу. Після цього приїхала до Кам’янця-Подільського, вступила до школи будівельників. Будівельника з неї не вийшло, а швачка вдалася. Деякий час працювала на швейній фабриці в Кам’янці. Одного вечора ми і познайомилися.
Сподобалася вона мені дуже, вже за рік й одружилися. Спочатку жили на найманій квартирі, а потім держава надала нам власну. Хоча я постійно займав керівні посади і мав би командувати й удома, але дружина не відставала ніколи, лідером частіше була вона. Згодом і на роботі почала керувати, бо працювала завідувачкою хімслужби. Попри керівну посаду, завжди залишалася подругою з підлеглими.
Хіміки, з якими працювала, й досі хороші гості в нашому домі. Разом із дружиною переходили, переїжджали, будували, ремонтували. Так і життя в клопотах минуло. Попри все пережите, моя рідна Євгенія Данилівна залишається оптимісткою, лідеркою по життю, організаторкою всіх сімейних свят.
Нині наша сім’я велика. Виховали сина Юрія й доньку Оленку. Вони подарували нам 4 онуків, маємо 5 правнуків. Пишаємося всіма ними, вони – наша гордість і найбільше багатство в житті. На жаль, знаємо, що таке найбільша трагедія в світі – ховати улюблену доньку…
Дітей вдалося виростити хорошими людьми. Величезна заслуга у цьому дружини, вона дуже любить нашу сім’ю, береже традиції, робить усе, аби ми були в мирі та гарному гуморі. Вона – організаторка ще та. Ініціатива святкування 60-річчя подружнього життя – її. Кажу: «Женю, війна, не до святкувань!». А вона: «Ми скільки років із тобою прожили, то на гальмах усе так просто не спустимо. Наготую, торта спечу, внуків зберемо». Та й мушу підтримувати. Тому ми стільки й прожили разом, бо поступаємося одне одному, допомагаємо, все віддавали дітям, онукам, родині. Нині наша квартира – це наше сімейне гніздечко, куди збирається вся велика родина.
Із неабияким трепетом подружжя розповідає про буденні справи. Дбайлива Євгенія Данилівна має залізне правило: сніданок, обід, вечеря завжди мають бути на столі. І спробуй тільки пропустити. Володимир Улянович зізнається, що не готує, бо дружину в цій справі перевершити неможливо. Найкраще в неї виходять торти, на кожне свято пече, і всім вони подобаються.
Серед сімейних традицій подружжя і перечитування статей «Подолянина». За всі роки виходу нашої газети не пропустили жодної.
ГАРНИЙ ШЛЮБ – ЦЕ ВМІННЯ ПОСТУПАТИСЯ
Робота, діти, чоловік, із ранку до ночі на роботі, дача. Все ж Євгенія Данилівна – сильна жінка, має неабияку силу волі, ніколи не скаржиться, а гідно робить свою справу. Саме тому в неї все і вдається. І навіть нині, у 82 роки, вона сама накриває стіл і скликає на гостину всю родину.
– Я не уявляю, як це не зібрати всіх найрідніших за столом у свято. Недавно на своє 82-річчя сама накрила хороший стіл, страви всі вдалися. Так добре посиділи. Хоча вже важко було готувати, але добрі згадки про свято, про рідних гріють душу досі. Радісно, що прийшли всі внуки, правнуки. Мрію, що дочекаємося і праправнуків. А ще наступним найбільшим святом усієї країни буде наш День Перемоги. Такого торта тоді спечу! – каже Євгена Данилівна. – Всі дивуються, що мені 82 роки, а я така активна. Але не уявляю, як це сісти і сидіти. Володимир Улянович ще на роботу ходить, то як йому сніданок не подати, на обід треба дочекатися, вечерю приготувати. А в хаті поприбирати, попрати. Внучку часто до мене приводять, у неї онлайн-заняття в моїй кімнаті. А я так тішуся, що можу допомогти.
Також діамантова ювілярка розкриває секрет успіху подружнього життя. Вона – жінка мудра, тому намотуйте на вуса.
– Запорука того, що ми гарно й мирно прожили, – це вміння поступатися, розуміти і підтримувати одне одного, – переконана Євгенія Данилівна. – Коли Володимир Улянович керував містом, я розуміла, що в нього багато роботи, підтримувала, чим могла, намагалася домашню роботу більше брати на себе, бо розуміла, що господарських клопотів йому і в місті вистачає.
І так усе життя жив і живе роботою, бо інакше не вміє. А він у свою чергу поступається мені. Володимир Улянович нерелігійний, а мене мама з дитинства вчила молитися, на службу ходжу й нині. А на 50-річчя нашого сімейного життя – золоте весілля – ми нарешті обвінчалися. Гарні фото маємо з цього таїнства, яке я чекала все життя. Він мене послухав, а для мене це було надто важливо.
Умінню знаходити спільну мову і час на роботу й родину дивується і їхній син Юрій Крилов, який не одне десятиліття працює начальником управління з питань НС і ЦЗН Кам’янець-Подільської міської ради:
– Тато завжди був і залишається лідером, суворим чоловіком, який дасть пораду, навчить, але робити мусиш сам. Із роками зрозумів, що він обрав правильну позицію в нашому вихованні, бо хотів, аби ми із сестрою всього досягали самі. Хоча вони з мамою постійно були заклопотані на роботі, але знали, як у нас справи, чим живемо, як навчання, словом, встигали все. Мама вміє підібрати настільки гарні слова, які розрадять, підтримають, вселять віру у власні сили. Повертаєшся від неї й дивуєшся, що проблема, про яку розповідав їй, уже й не проблема. Саме в їхніх життєвій мудрості, оптимізмі й силі духу криється секрет успішного сімейного життя. Хочу, аби вони були здоровими, і мама якнайшвидше спекла торт на Перемогу!