П'ятница, 29 Березня 2024 р.

У ДІАМАНТОВЕ ВЕСІЛЛЯ РОЗМОВИ ПРО ЛЮБОВ

Що таке справжня любов? Це – підтримка, турбота, взаємо­повага і взаєморозуміння. У цьому переконане подружжя Володимира і Євгенії КРИЛОВИХ, які 3 червня відзначають діамантове весілля. Їх знає чи не все місто, поважає, кам’янчани називають їх людьми честі й совісті, адже зробили для міста дуже багато. Чимало місцевих мешканців живуть у будинках, які зводилися, коли Володимир Улянович був головою виконавчого комітету міськради (тоді це була посада аналогічна до міського голови), його заслуга – реконструйовані сквери «Гунські криниці», Танкістів і багато-багато іншого. В його доробку посади і першого заступника міського голови, директора об’єднання котелень і теплових мереж, заступника, а потім першого заступника гендиректора агропромислового комбінату «Смотрич», директора Комбінату будівельних матеріалів, з 2001 р. очолив КП «Міськсвітло» (згодом «Міськліфтсвітло»), трудиться тут і донині.

А Євгенія Данилівна понад два десятиліття опікувалася кількістю і якістю води кам’янчан, адже була лаборанткою на «Тепловоденергії», а згодом – за­відувачкою хімслужби на «Міськ­тепловоденергії», перед тим 8 років працювала на швейній фабриці. Але нині не про це. Сьогодні з подружжям говоримо не про справи, а про любов, яку зберегли протягом 60 років спільного життя. Досі з теплотою, трепетом, щирістю і повагою вони розповідають одне про одного.

ДРУЖИНА ЗАЧАРОВУЄ ВСЕ ЖИТТЯ

Володимир і Євгенія Крилови разом 60 роківВолодимир Крилов дивується, як його половинка все життя вмудряється поєднувати в собі найкращі людські риси і якості: дбайлива дружина, мама, бабуся, прабабуся, відмінна господиня, успішна студентка, прекрасна спеціалістка і при цьому всьому людина, яка ніколи не всидить на місці, завжди прагне розвитку.
– Моя Євгенія Данилівна ніколи від мене не відставала. Я вступив на навчання – дружина за мною,
я пішов на керівну посаду, а згодом – вона. Саме ось цей її запал і зачаровує мене все життя, – зізнається Володимир Улянович. – Я народився в місті Ліпкани (Молдова) в сім’ї службовців, навчався в Ка­м’янець-Подільському індустріальному технікумі. Був направлений на роботу в м.Красний Луч Луганської області електрослюсарем.
А 1961 року повернувся до Кам’янця-Подільського, влаштувався на Кам’янець-Подільську ТЕЦ. Молодий був, ходив на танці, того ж року і знайшов там майбутню дружину.
Родом моя Женічка з Нової Ушиці. Мати її загинула під час війни, родині довелося часто переїжджати. Врешті оселилися в Дунаївцях, де Євгенія і закінчила школу. Після цього приїхала до Кам’янця-Подільського, вступила до школи будівельників. Будівельника з неї не вийшло, а швачка вдалася. Деякий час працювала на швейній фабриці в Кам’янці. Одного вечора ми і познайомилися.
Сподобалася вона мені дуже, вже за рік й одружилися. Спочатку жили на найманій квартирі, а потім держава надала нам власну. Хоча я постійно займав керівні посади і мав би командувати й удома, але дружина не відставала ніколи, лі­дером частіше була вона. Згодом і на роботі почала керувати, бо працювала завідувачкою хімслужби. Попри керівну посаду, завжди залишалася подругою з підлеглими.
Хіміки, з якими працювала, й досі хороші гості в нашому домі. Разом із дружиною переходили, переїжджали, будували, ремонтували. Так і життя в клопотах минуло. Попри все пережите, моя рідна Євгенія Данилівна залишається оптимісткою, лідеркою по життю, організаторкою всіх сімейних свят.
Нині наша сім’я велика. Вихо­вали сина Юрія й доньку Олен­ку. Вони подарували нам 4 онуків, маємо 5 правнуків. Пишаємося всіма ними, вони – наша гордість і найбільше багатство в житті. На жаль, знаємо, що таке найбільша тра­гедія в світі – ховати улюблену доньку…
Дітей вдалося виростити хорошими людьми. Величезна заслу­га у цьому дружини, вона дуже любить нашу сім’ю, береже традиції, робить усе, аби ми були в мирі та гарному гуморі. Вона – організаторка ще та. Ініціатива святкування 60-річчя подружнього життя – її. Кажу: «Женю, війна, не до святкувань!». А вона: «Ми скільки років із тобою прожили, то на гальмах усе так просто не спустимо. Наготую, торта спечу, внуків зберемо». Та й мушу підтримувати. Тому ми стільки й прожили разом, бо поступаємося одне одному, допомагаємо, все віддавали дітям, онукам, родині. Нині наша квартира – це наше сімейне гніздечко, куди збирається вся велика родина.
Із неабияким трепетом подружжя розповідає про буденні справи. Дбайлива Євгенія Данилівна має залізне правило: сніданок, обід, вечеря завжди мають бути на столі. І спробуй тільки пропустити. Володимир Улянович зізнається, що не готує, бо дружину в цій справі перевершити неможливо. Найкра­ще в неї виходять торти, на кожне свято пече, і всім вони подобаються.
Серед сімейних традицій подружжя і перечитування статей «Подолянина». За всі роки виходу нашої газети не пропустили жодної.

ГАРНИЙ ШЛЮБ – ЦЕ ВМІННЯ ПОСТУПАТИСЯ

Велика родина КриловихРобота, діти, чоловік, із ранку до ночі на роботі, дача. Все ж Євгенія Данилівна – сильна жінка, має неабияку силу волі, ніколи не скаржиться, а гідно робить свою справу. Саме тому в неї все і вдається. І навіть нині, у 82 роки, вона сама накриває стіл і скликає на гостину всю родину.
– Я не уявляю, як це не зібрати всіх найрідніших за столом у свято. Недавно на своє 82-річчя сама накрила хороший стіл, страви всі вдалися. Так добре посиділи. Хоча вже важко було готувати, але добрі згад­ки про свято, про рідних гріють душу досі. Радісно, що прийшли всі внуки, правнуки. Мрію, що дочекає­мося і праправнуків. А ще наступним найбільшим святом усієї країни буде наш День Перемоги. Такого торта тоді спечу! – каже Євгена Данилівна. – Всі дивуються, що мені 82 роки, а я така активна. Але не уявляю, як це сісти і сидіти. Володимир Улянович ще на роботу ходить, то як йому сніданок не подати, на обід треба дочекатися, вечерю при­готувати. А в хаті поприби­рати, попрати. Внучку часто до мене приводять, у неї онлайн-заняття в моїй кімнаті. А я так тішуся, що можу допомогти.
Також діамантова ювілярка розкриває секрет успіху подружнього життя. Вона – жінка мудра, тому намотуйте на вуса.
– Запорука того, що ми гарно й мирно прожили, – це вміння поступатися, розуміти і підтримувати одне одного, – переконана Євгенія Данилівна. – Коли Володимир Улянович керував містом, я розуміла, що в нього багато роботи, підтримувала, чим могла, намагалася домашню роботу більше брати на себе, бо розуміла, що господарських клопотів йому і в місті вистачає.
І так усе життя жив і живе роботою, бо інакше не вміє. А він у свою чергу поступається мені. Володимир Улянович нерелігійний, а мене мама з дитинства вчила молитися, на службу ходжу й нині. А на 50-річчя нашого сімейного життя – золоте весілля – ми нарешті обвінчалися. Гарні фото маємо з цього таїнства, яке я чекала все життя. Він мене послухав, а для мене це було надто важливо.
Умінню знаходити спільну мову і час на роботу й родину дивується і їхній син Юрій Крилов, який не одне десятиліття працює начальником управління з питань НС і ЦЗН Кам’янець-­Подільської міської ради:
– Тато завжди був і залишається лідером, суворим чоловіком, який дасть пораду, навчить, але робити мусиш сам. Із роками зрозумів, що він обрав правильну позицію в нашому вихованні, бо хотів, аби ми із сестрою всього досягали самі. Хоча вони з мамою постійно були заклопотані на роботі, але знали, як у нас справи, чим живемо, як на­вчання, словом, встигали все. Мама вміє підібрати настільки гарні слова, які розрадять, підтримають, вселять віру у власні сили. Повертаєшся від неї й дивуєшся, що проб­лема, про яку розповідав їй, уже й не проблема. Саме в їхніх життєвій мудрості, оптимізмі й силі духу криється секрет успішного сімейного життя. Хочу, аби вони були здоровими, і мама якнайшвидше спекла торт на Перемогу!