БАРВИСТИЙ ОБЕРІГ
У неї закутували новонароджену дівчинку, покривали голову, коли прощалися з дівуванням, її носили і в будні, і в свята, з нею закінчували земне існування, – саме хустка супроводжувала українських жінок упродовж усього життя. І їй приурочили онлайн-бесіду, що відбулася 7 грудня, у День української хустки.
Сьогодні ж, напередодні новорічно-різдвяних свят і служб у храмах, тема хустки як ніколи актуальна.
Захід «Українська хустка – оберіг і символ нації» організували працівники Кам’янець-Подільського ДІМЗ, а долучилися учасники не лише з нашого міста, а також зі Львова, Летичева, Хмельницького, Дніпра, Донеччини, Одеси, Вінниці та з-за кордону. «Стильний аксесуар», «культурний код», «автентичний головний убір», «бабусина реліквія», «накопичувач традицій, думок і доль» – які лишень колоритні синоніми не підбирали учасники до хустки, котру можна одягнути на голову, накинути на плечі, підперезатися та завдяки їй внести барвисту гаму в історичний або навіть сучасний стиль. Її описували письменники і поети, оспівували в піснях, зображали художники на своїх полотнах і використовувати під час різних обрядів, традицій та забав.
Виявляється, що перша згадка про хустку походить із 1657 р. – з опису шведського посла, який відвідав гетьмана Богдана Хмельницького. А передувала їй намітка, унікальний експонат якої зберігається у фондах нашого музею.
– Виготовлена вона з тканини серпанок, що нагадує марлю. Намітку накрохмалювали, щоб гарно в’язалася на голові. Під неї обов’язково одягали очіпок, і він теж зберігається у фондах музею. Зазвичай намітка мала довжину до 5 метрів і в ширину пів метра. Кінці її обов’язково прикрашували двосторонньою вишивкою. Зав’язували намітку різними способами, в залежності від віку: молодиці – бантом, а старші – під бороду, – розповіла головна хранителька фондів нашого музею Інна ШВЕЦЬ.
«Хустка» походить від слова хист, захист і здавна вважалася оберегом. Покрита жіноча голова ще у давніх слов’ян свідчила про те, що жінка заміжня. З непокритою головою не можна було доїти корову, йти до криниці, сідати до столу. Засвітити волосся було великим гріхом для заміжньої жінки, це накликало недорід, хвороби і пошесті. Покривати голову дівчинці стрічками, а заміжній – хустиною вважалося оберегом від зловісних людей. Улітку хустка рятувала від спеки, а взимку вовняною утеплювалися.
Кожен регіон мав свої локальні особливості хустки, як і особливості її носіння. Під час заходу організатори наголосили, що є близько 35 відомих їм способів пов’язування цього атрибуту на голову. Наші прабабусі мали їх усіх знати і вміти майстерно зав’язувати хустину, аби підходило відповідно до пори року, події та настрою. Дівчата спочатку коси заплітали, а заміжні жінки – навивали, використовуючи кибалку – щільний обруч, на який накручували волосся, коси. А хустка свого роду була продовженням волосся жінки. Насамперед на ній обирали найкращу квітку і складали хустину так, аби всі могли бачити цю квітку над чолом жінки. В усі часи молодиці прагнули виглядати гарними, заквітчастими. Тому дівчата вінкувалися, а заміжні – хусткувалися. Як тільки не пов’язували, що лишень не викручували, аби виглядати гарними і пишними. Скажімо, на Київщині хустку пов’язували навколо голови, щоб спереду на тім’ї залишалися два довгі кінці. Згодом по всій території України поширювалося в’язання хустки під підборіддя.
А ось зображення подолянки у хустці стало візитною карткою творчості художника Олександра Грена.
На своїх полотнах він залишив нам доказ традиційного пов’язування хусток – у подільських селах жінки носили їх по 7-8 одночасно. Влучно про це сказав сам митець, який хоч і народився в Росії, але прикипів душею і серцем до Поділля: «…Тремтиш від краси, коли бачиш на фоні подільських горбів святково вбраних подолянок із червоно-чорними вишитими сорочками і букетами хусток на головах. Це чари. Для цього можна прожити двічі!».
Учасники заходу мали змогу побачити колекцію хусток і Хмельницького музею. До речі, популярними серед селянок були домоткані хустки, виготовлені із лляного чи конопляного полотна, прикрашені поперечними чи повздовжними кольоровими смугами. У народі їх називали «курочка Ряба». Темніші носили жінки старшого віку, а світліші та в клітиночку – молодиці.
А чи знали ви, звідки походить назва «тернова хустка»? Багато дослідників стверджують, що назва пішла від куща терену. Але є припущення, що у Франції на початку XIX ст. жив відомий власник мануфактури Луї Гійом Терно.
І саме він започаткував фабрику з виробництва тонкої хустки, на яку методом відбійки наносилися квіткові орнаменти. Такі барвисті хустки імітували дорогі індійські чи перські шалі, які виготовляли вручну за допомогою жакардового ткання та методом нанесення батику.
Про хустку в церковному дрес-коді розповіла дружина священника, викладачка хорової школи Соломія Герій:
– Ми знаємо послання апостола Павла до коринтян, де йдеться, що на церковних зібраннях жінка має бути з покритою головою. Це часто використовують як прописну істину. Але треба знати контекст цих послань.
У Римі та Коринті тривалий час християни збиралися на приватних зібраннях, а не в офіційних базиліках чи храмах, і було прийнято жінкам з’являтися там із непокритою головою.
У посланні апостол каже, що жінка має приходити на це приватне зібрання з покритою головою, а якщо не хоче, то нехай обстрижеться і буде з коротким волоссям. Чоловіки мали приходити з коротко постриженим волоссям, бо довге для них було соромом. Тож, аби на цих зібраннях звертатися до Творця, апостол Павло каже, що треба приходити з чистими намірами, а зайвих думок не приносити. Апостол Павло говорить до конкретної громади. Але в усі часи і віки були свої особливості. В римській імперії, якщо на зібранні жінка скидала із себе хустку, це був знак того, що вона хоче розлучитися, або ж шукає собі пригод. Цікаво, що на Батьківщині, звідки походить християнство, було навпаки: чоловіки ходили з довгим волоссям і без покривала на голові у храм не заходили.
До речі, хустка була атрибутом не лише жіночим, а й чоловічим. На сватанні дівчина пов’язувала нареченого хусткою. Коли син ішов на війну чи служити, мати давала йому хустку як оберіг, а кохана дівчина – як символ вірності. На весіллі до нареченого і нареченої ніхто не торкався руками – вони тримали хустку, і можна було їх брати не за руки, а за два кінці хустини. Скажімо, в старовинних храмах священники і досі не беруть наречених за руки, а лише за хустку, яка є сімейним оберегом.