«ЗАЛЮБЛЕНИЙ ДО НЕСТЯМИ»

У шостому томі другого видан­ня Української радянської енцик­лопедії (УРЕ), що побачив світ 1981 року, ще за життя головного редактора УРЕ, нашого земляка Миколи Бажана, є така стаття:

«Лукомський Георгій Крескентійович (1884-1952) – український мистецтвознавець і архітектор-художник. Закінчив
архітектурний відділ Казанської художньої школи (1903) й Петербурзьку академію мистецтв (1915). Автор книг із питань російської та української архітектури й мистецтва: «Батуринський палац, його історія, руйнування та реставрація» (1912), «Старовинна архітектура Галичини» (1915), «Старовинні садиби Харківської губернії» (1917) та інші. Брав участь (1919) в організації Київського музею західного та східного мистецтва. В 20-х роках XX сто­ліття виїхав за кордон. В останні роки свого життя жив у Венеції, Парижі, Берлі­ні, влаштовував виставки й видавав книги з російського та українського мис­тецтва».
У Георгія Лукомського є також малюнки, присвячені Кам’янцеві-По­дільському, та стаття «Кілька слів про Кам’янець-Подільський», надруко­вана 1910 року в журналі «Зодчий». Тож поговоримо детальніше про Георгія Крескентійовича, скористувавшись капітальною статтею кост­ромського поета й краєзнавця Юрія Бекишева (1948-2019) «Брати Лукомські», яка опублікована 2002 року, та статтею київського історика й жур­наліста Ігоря Гирича з його персонального сайту: «Георгій Лукомський – призабутий український мистецтво­знавець».

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Ігор Гирич у статті «Георгій Лукомський – призабутий український мистецтвознавець» розкриває значення цього архітектора-художника. Він пише, що Георгій Лукомський належить до числа найпомітніших українських мистецтвознавців ХХ століття. Його творча спадщина вражає кількістю написаного й тематичним різноманіттям. Власне українському мистецт­ву присвячено половину з усього написаного Георгієм Крескентійовичем. Статті та книжки про садиби Харківської губернії, Вишневецький палацовий комплекс, пам’ятки Львова, Волині, Києва, Батурина й Козельця – це лише частина з мистецтвознавчих зацікавлень Лукомського. Не менше написано й про мистецькі скарби Санкт-Петербурга, Кост­роми, Казані, Кракова, Парижа та інших міст Росії і Європи.
Ігор Борисович підкреслює, що на українську мистецьку спадщину Георгій Лукомський дивився очима мистецтвознавця, ознайомленого із здобут­ками європейської мистецької культури і мистецтва російських столиць – Санкт-Петербурга та Москви. Так, наприклад, пишу­-чи про слобожанські садиби, він висловлює несподівану дум­ку, що взірцями для будинків власників садиб служили, швидше за все, італійські вілли. Для української природи й клімату цей італійський прототип, на думку Лукомського, не дуже пасував.
Зазначає Ігор Гирич, що Лукомський не був істориком мистецтва в нинішньому розумінні цього поняття, він не провадив архівних розшуків, не ставив за мету досліджувати власне історію створення тієї чи іншої па­м’ятки чи, скажімо, уточнення ав­торства споруд. Його цікавило передусім мистецьке сприйняття архітектурного об’єкта, а також проблеми збереження ар­хітектурної спадщини від тотальної руйнації доби будівельного буму початку ХХ століття.
Ігор Гирич пише, що неправильно було б казати, що Лукомський нехтував джерельною базою. Радше навпаки, він був добре ерудованою й обізнаною з літературою предмета зацікавлення людиною, але в мистецт­-ві його цікавив не стільки факт, як образний ряд, естетична вартість об’єкта старовини. Неви­падково його книжки часто мають стільки ж тексту, скільки й образотворчого матеріалу, як правило, ним самим виконаних замальовок з натури численних па­м’яток старовини. Вони не зовсім художньо довершені, не завжди точні з формального боку, але його акварелі привер­тають увагу своїм ліризмом і якоюсь особливою музичністю.
У цьому сенсі архітектурна графіка Георгія Лукомського зачаровує глядача так само, як, приміром, акварелі архітекто­ра Юрія Химича, який, до речі, народився в Кам’янці-Подільському.
«Лукомський був поетом архітектури, у яку був залюблений до нестями, – зазначає Ігор Гирич, – а його кипуча енергія давала можливість відгукуватися на усі проблеми суспільства, пов’язані з функціонуванням пам’яток різних періодів будівництва у новий історичний час. Його дуже хвилювала доля пам’я­-ток архітектури, тому Георгій Луком­ський став ледь чи не першим активним пам’яткоохоронцем монументального мистецтва».

РОДОВІД

В автобіографії старший брат Георгія Лукомського Владислав відзначив: «Рід Лукомського литовсько-руського княжого походження». Ставши генеалогом, Владислав Лукомський докладав значних зусиль, щоб документально це підтвердити. Родовідне древо Лукомські вели від онука литовського князя Гедиміна, Вінгольда, що жив у XIV столітті. Його охрещено з іменем Андрій. Він володів містом і замком Лукомль, від якого і піш­ло прізвище.
Як правило, про такий рід, як Лукомських, говорили, що він древній, але зубожілий. Дід, Павло Антонович Лукомський, освіти не здобув і почав службу 1847 року листоношею, дослужившись до посади доглядача поштової станції в Подільській губернії.
Платня, звичайно, була невелика, зате було величезне бажання дати освіту синові. Крескентій або, як тоді частіше писали в документах, Кресцентій Павлович закінчив Немирівську гімназію. Тепер Немирів – один із районних центрів Вінницької
області, а за новим адміністративним поділом місто входить до Вінницького району. Крескентій 1879 року закінчив Петербурзький технологічний інститут, здобув диплом інженера-­технолога, що було тоді рідкістю і високо цінувалося.
Службу вдалося знайти в Калузі. Крескентій Павлович став викладати в залізничному технічному училищі, що дозволило йому облаштуватися на новому місці та 1881 року обзавестися сім’єю. Його дружиною стала Леонтина Іванівна Коссовська. Скоро сім’я збільшилася: 5 липня (17 липня за новим стилем) 1882 року в них народився первісток Владислав, а два роки по тому, 2 березня (14 березня за новим стилем) 1884 року, – Георгій. Обидва були хрещені, як і належало в сім’ї добрих католиків, у костелі.
Крескентію Павловичу довелося шукати додатковий заробіток. Не полишаючи викладання в училищі, 1883 року він вступив на службу в губернську земську управу дорожнім інженером. І все ж, при всіх турботах про хліб насущний, глава сімейства вважав важливим для себе співпрацю з губернським статистичним комітетом, був обраний дійсним його членом. Чи не від батька успадкували Владислав і Георгій пристрасть до дослідження життя, до його осмислення?
У січні 1897 року сім’я пере­їхала до Орла. Там до січня 1903 року Крескентій Лукомський служив старшим інженером губернського земства з питання доріг.
Першим 1900 року закінчив Орловську гімназію і поїхав до Московського університету стар­ший Владислав. Навесні наступного року, після закінчення додаткового класу реального училища, залишив рідний дім і Георгій. Він прагнув до північної столиці – Санкт-Петербурга, метою була Академія мистецтв.

ПОДАЛЬША ДОЛЯ

Життя Георгія Лукомського не було таким рівним, як його старшого брата. Причина не тільки в химерній траєкторії життєвого шляху, але і в його характері. Поривчастий, на відміну від брата, Георгій був рухливішим, часто міняв місце проживання та пристрасті. Чи не єдине, що залишалося незмінним у його житті, була прихильність до брата, який відповідав йому взаємністю.
Владислав Лукомський поділив життя Георгія згідно з «топографічним» принципом: 1884-1895 – калузький період; 1897-1901 – орловський; 1901-1903 – казанський; 1903-1905 – перший петербурзький; 1905-1907 – перший закордонний; 1907-1908 – Москва; 1909-1918 – другий петербурзький; 1918 – другий закордонний.
Книга Георгія Лукомського «Кострома», написана 1913 року спільно з братом, стала першим досвідом роботи в жанрі провінційного «міського портрета». За нею пішла «Вологда в її старовині» (1914).
Почалася Перша світова війна. Георгій Лукомський їде в Галичину рити окопи, попутно замальовує пам’ятки архітектури, які опубліковані в книзі «Галичина в її старовині» (1915).
23 травня 1915 року Георгій отримав посвідчення Вищого художнього училища при імператорській Академії мистецтв про ви­конання дипломного проєкту, а після дотримання необхідних формальностей – і саме свідоцт­во на звання художника-архітектора. Наступного року він, як і брат, став дійсним членом Імператорського археологічного інституту, був прийнятий в Імператорське товариство ревнителів історії.
У переддень революції з’являється перша частина капітальної праці Георгія «Пам’ятки старовинної архітектури Росії в типах художнього будівництва» (1916). Її присвячено провінції, але продовжити це видання завадив 1917 рік.
У листопаді 1918 року Георгій Лукомський виїхав до Києва.
З 1 лютого 1919 року він став головним хранителем художнього зібрання Богдана Ханенка, яке за згодою власника було перетворено на музей, а пізніше на­ціоналізовано і відкрито під на­звою «Другий державний музей». Георгій Лукомський підготував каталог, який у липні по­чали друкувати, але не встигли зробити фототипії.
Роботи із зібранням Ханенків були не єдиним заняттям Георгія Лукомського. Він завідував у Києві описом, реставрацією і музеєфікацією пам’яток архітектури, зокрема і святої Софії, завідував художньою редакцією відділу Всеукраїнського комітету з виданням. Там надруковано його книгу, присвячену українському бароко XVII-XVIII століть (перша частина стосувалася київських храмів), каталог створеного ним музею святої Софії. Однак значна частина видань залишилася незавершеною.
Якийсь час Георгій Лукомсь­кий ще читав лекції з історії меб­лів у Київському археологічному інституті, з російського прикладного мистецтва XVII століття – в університеті святого Володимира. За його ескізами оформ­лено театральні постановки п’єс «Петро і Олексій» Дмитра Мережковського і «Андре Шеньє» Джордано.
Бурхливу викладацьку, музейну та видавничу діяльність перервано приходом Доброволь­чої армії Денікіна, керівництво якої закрило всі кредити. Як людина, що служила в радянських установах, він міг бути підданий репресіям, що змусило Георгія Лукомського покинути Київ.
20 квітня 1920 року пароплав відвіз Георгія Лукомського в Константинополь, за версією, ймовірно, запропонованою самим дослідником, для вивчення візантійської архітектури. Але якщо уявити собі Крим навесні 1920 року, натовпи збожеволілих від страху людей, переповнені пароплави, то стане зрозуміло, що мотив Георгія Лукомського (усвідомлений чи неусві­дом­лений) був іншим. З 1 серпня 1920 року він уже в Парижі.
Спираючись на відомості про життя в радянській країні, одержувані від брата, Георгій Лукомський ідеалізує Радянську Росію, розмови про те, що відбувається там, вважає наклепом. Проте приїзд рік за роком відкладався: хвороба легенів, відсутність конкретних пропозицій щодо роботи з боку влади утримували його за кордоном.
Париж він покинув 1940 ро­ку, перебрався в Лондон, де працював над книгами з історії мис­тецтва XIX-XX століть. Із закінченням війни повернувся до Франції, де й помер у Ніцці 25 бе­резня 1952 року.

КІЛЬКА СЛІВ ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

18 квітня 1910 року в журналі «Зодчий», який щотижня видавався в Санкт-Петербурзі, надруковано російською мовою невеличку статтю Георгія Лукомського «Кілька слів про Кам’янець-Подільський». 2005 року альманах «Хроніка 2000» вміс­тив її український переклад. Ось він:
«Засноване даками давнє місто Клепідава, або Петродава, може з достатньою мірою ймовірності вважатися першоосновою пізнішого Кам’янця (петрос – камінь), який має цікаве історичне минуле. 1199 року, коли Кам’янець входив до складу Галицького князівства, він зазнавав облоги, хоча й безуспішної, з боку половецького хана Котяна, що підступив до нього разом із князями чернігівським, турівським та сіверським. 1239 року його було взято Ярославом Владимирським, а потім він зазнав усі жахи татарської навали. Скорений по закінченні її литовським князем Гедиміном, Кам’янець увійшов до складу володінь Коріятовичів; в цьому стані він залишався до 1463 року, коли, за дорученням польського сейму, його було викуплено і укріплено. Проте прикордонне розташування піддавало Кам’янець безперервним ворожим нападам: 1474 року його брали татари, 1478-го вперше взяли в облогу турки, 1500-го – волоський господар. 1516 року папа Лев Х надав частину своєї милості на побудову фортеці; дотепер на одній з веж фортечного замку видно зображення тіари, єпископських шапок, жезлів, хрестів, чаш та інші символи католицької церкви. Після повторної облоги татарами 1528 року Стефан Баторій значно зміцнив Ка­м’янець і таким чином перетворив його на головну південно-східну твердиню. Через сто років, 1621 року, під мури Кам’янця з’являвся султан Осман, 1633 року – Абас-паша, 1651 року – Богдан Хмельницький зі 100 тисячами козаків. Потім 1672 року, за гетьмана Дорошенка, Ка­м’я­нець передався туркам і залишався в їхньому володінні до 1699 року; 27-річне панування турків залишило чимало слідів у вигляді зруйнованих храмів. Нарешті, 1793 року місто відходить до Росії.
Ось така коротенько бурхлива історія цього міста-фортеці. Розповідають, що на питання султана Ос­мана, який підступив під мури Ка­м’янця і пересвідчився в неможливості взяти його, – «Хто будував цю фортецю?» була відповідь: «Сам Бог створив цю твердиню зі скель». Розташування міста справджує таку гордовиту відповідь: Кам’янець-­Подільський стоїть на високій ка­м’яній горі-півострові. На заході, на стрімчаку, що з’єднується з містом віадуком, підноситься фортеця, яка складається зі споруд почасти польської, почасти турецької культур. Особливо цікавою є «брама Стефана Баторія»; гарним є й загальний вигляд фортеці з боку міс­та, зі стрімким уступом гори, численними вежами, шатровими да­хами. В самому місті – чимало ці­кавих церков у стилі бароко і монастирських будівель орденів кар­мелітів та єзуїтів».