П'ятница, 29 Березня 2024 р.
28 Серпня 2020

СПРАВА ПРО АНТОНІВСЬКЕ ЧУДО

27 вересня 1924 року в Кам’янці-Подільському в Шевченківському театрі (нині міський Будинок культури) розпочалася виїзна сесія Подільського губернського суду, яка розглядала справу про Антонівське чудо. Дуже детально цей процес висвітлювала київська газета «Більшовик», яка надіслала до Кам’янця свого спеціального кореспондента Ішина (цілком можливо, що це псевдонім). Пропонуємо читачам публікації «Більшовика», подаючи їх відповідно до сучасного правопису.

АКТ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Священник БродовськийУ липні 1923 року в селі Антонівці Миньковецького району Кам’янецької округи стара баба Онищукова пустила чутку, що нібито вона бачила в колодязі Божу матір, яка наказала їй скликати процесію, щоб освятити колодязь та принести в жертву хліб і свічки.
У серпні того самого року священник Миньковецької церкви Бродовський на пропозицію селян відслужив біля колодязя молебень із водосвяттям. Після того, як було освячено колодязь, до Антонівки стали сходитись прочани, спочатку з близьких, а потім і з далеких місцевостей Поділля та Волині і, навіть, Польщі. Потім у цьому самому селі утворився гурток, щоб збирати пожертви на збудування церкви. Пожертви збирали грішми, полотном, хлібом. Щоб здобути більше коштів, торгували свіч­ками й образами. Члени утвореного в Антонівці гуртка запевняли богомольців, що в колодязі є Божа мати. Її може бачити тільки той, хто гідний, а для цього треба, щоб богомольці якнайбіль­-ше жертвували на збудування церкви.
Прочан учили дивитися в колодязь у сонячні дні; накрива­ли їм голови килимом із рідкої шерстяної тканини. Через це сонячне проміння, що проходило через килим, утворювало в колодязі плями світла, що їх прочани вважали за чудесне явище, до якого спричинюється присутність Божої матері. Гроші й речі, що збирали серед богомольців, тримав у себе член гуртка Тихун. Ніякого обліку грошей і речей не робилося.
На початку вересня 1923 ро­ку колишній начальник районної міліції, що потім став за попа, Степан Бучко, прибувши до Антонівки, енергійно став поширювати чутки про чудесне явлення Божої матері. Ця агітація дала можливість Бучкові зорганізувати в Антонівці автокефальну релігійну громаду й стати за попа в Антонівській парафії. Збирання пожертв біля чудесного колодязя та виконання різних треб після замовлення прочан давало настоятелеві церкви великі прибутки.
Агітатори серед богомольців з приводу з’явлення Божої матері разом із тим пояснювали богомольцям, що Радянська влада дуже пригнічує народ великими податками, і що «чудеса» повинні запобігти цьому. Вони говорили, що «чудеса» взагалі пророкують загибель Радянській владі.
Степан БучкоНайенергійніше агітувала серед богомольців підсудна Зін­ківська. Вона їм розказувала, що, нібито ідучи від чудесного колодязя додому, вона несла на плечі аж до села Божу матір. Тут Божа мати, почувши спів півнів, злізла з плечей і зникла. Одного разу, коли під час проповіді біля «чудесного» колодязя Зіньківську хотів заарештувати, почувши це, уповноважений сільської ради, вона стала підбурювати богомольців проти представників влади.
Уночі, під час молитви біля колодязя, при великому числі прочан читали молитву «Спаси, Господи» і підкреслювали місце «перемоги благовірному імпе­ратору нашому Миколі Олександровичу на спротив дарунок». Утворена в Антонівці автокефальна громада вірних розкололась. Гурток богомольців, що жили близько до «чудесного» колодязя, утворили старослов’янську громаду вірних.
Агітація навколо «чудесного» колодязя і в зв’язку з цим підбурювання богомольців проти Радянської влади тривало аж до того часу, поки не було заарештовано й віддано під суд головних ініціаторів «чуда».
Справу Антонівського «чуда» в місті Кам’янці-Подільському роз­глядає виїзна сесія Подільського губернського суду.
У цій справі притягається до суду три-чотири особи. 29 осіб викликано як свідків.

«ЧУДОТВОРЦІ»

Кілька додаткових рис до обвинувального висновку.
Хаврона Онищук, що перша побачила Богородицю в колодязі, довідалась про це «якраз на десяту п’ятницю». Такими «знаменитими моментами» відзна­чається майже вся праця антонівських «чудотворців». Цим оточується й удосконалюється вся ця, по суті, кустарна і брутальна фабрикація чудес.
Безробітний, колишній начальник районної міліції Бучко поставив спекуляцію на «чуді» на широку ногу. Жінка його покривала голови богомольців тонкою тканиною. Відблиск зайчиків у воді колодязя пояснювала як чудесне появлення Богородиці, а коли бував хмурий день і зайчиків на дні колодязя не видно було – проходив реальний у своєму земному крамарському втіленні Бучко і розважав засмучених богомольців:
– Ще копієчку, ще одну – і Бог змилостивиться.
«Пророчиця» Зінківська – та дуже вміло підходила до темної маси і приправляла свої богомольні промови таким «поетичним» душком:
«Люди, стадо моє! Ляжте передні, сядьте середні, станьте навколішки задні, і ви все почуєте».
А коли по дорозі до «чуда» траплялося болото, і богомольці сумнівалися, чи робити їм так, як каже Зінківська, остання врозумляла їх:
«Аби душа була чиста».
Промови Зінківської були в певно контрреволюційному духові. Щоб надати відповідного авторитету своїй агітації, вона відверто казала:
«Мені загрожують арештом, але «вони» нічогісінько мені не зроблять».
«Чудотворці» грали свої ролі з чисто театральною ефектністю.
Темна ніч; похід зі смолоскипами; ледве блимають свічки; співають молитви – ось обставини.
Сама «пророчиця», оточена богомольцями, сидить на високому стільці, ноги поставила на спеціальний стільчик і, перемішуючи нісенітницю з явно виявленою антирадянською агітацією, вона переконує затурканих слухачів, що користується особливою милостю Божої матері.
Так антонівські «чудотворці» провадили свою контрреволюційну куркульську проповідь.
З повним розумінням справи, струнко, за єдиним погодженим планом.

ПОЧАТОК ПРОЦЕСУ

Амфітеатром розташувався Шевченківський театр. Він стоїть на горі – величезний, білий. Звідціль «з Нового плану» (но­ва частина Кам’янця) його ви­дно на все Старе місто. Камінними стежками весело й бадьоро поспішає на суд молодь: робфаківці, молоді радянські агрономи – слухачі сільськогосподарського інституту, студенти ВІНО (у Кам’янці свій університет) і вносять із собою до театру свіже повітря нового життя й нової свідомості.
Тиснуться один до одного обвинувачені. Такі сірі, запліснявілі, як багато вулиць у старому історичному Кам’янці. Всі 34 чо­ловіки обвинувачених перебувають на волі. Тут же вся їхня рідня із села, солідний гурток свідків.
Вечір. У залі сутеніє. Змішалося все. Коли ось ясне елект­ричне світло пронизує всю залу. Ясніше, чіткіше видно обличчя молодої бадьорої аудиторії, туск­ла лава підсудних, ніби майже одна сіра дошка.

СКЛАД СУДУ

– Постійна сесія Подільського губернського суду в місті Кам’ян­ці-Подільському розглядає спра­ву антонівського «чуда», – оголошує голова.
Головує товариш Горчинський (робітник). Народні засідателі: товариші Рущак (селянин, політком КУБУЧ’а – комісії з поліпшення побуту учнів) і Кизиль (голова райвиконкому).
Державний обвинувач: Кам’янецький окружний прокурор товариш Яценко. Громадський обвинувач: популярний на Поділлі інспектор народної освіти, спеціально відряджений окружним комітетом незаможних селян на процес товариш Гоца.
Захищають товариші Рофман, Ботвиновський, Тюфечкюєв, Йорданський і Подуст.

ДОПИТ ОБВИНУВАЧЕНИХ

Перед початком анкетного допиту обвинувачених прокурор товариш Яценко порушує перед судом клопотання – викликати, як додаткових свідків, п’ять священників Миньковецького району. Суд це клопотання задовольняє.
Обвинувачений Степан Бучко, 34 роки – головний організатор «чуда». В минулому: військовий писар, був два місяці в Червоній армії на нестройових посадах. Потім влаштовується в міліції, як начальник двох районів, а далі і як комендант містечкового базару. Безробітний він, як каже, «примушений обставинами» стає попом в селі Антонівці.
Хаврона Онищук – перша побачила «Богородицю». Стара, 56 років, із куркулів.
Зінківська – вдова. До Кам’янецької округи приїхала з Бессарабії. Намагається довести суду, що нібито вона є членом комнезаму, виявляється, що до останнього вона ніяк на належить, а була тільки на утриманні соцзабезу.
Ніколушев – 40 років, жебрак-­професіонал, каліка, судився за згвалтування.
Поміж інших обвинувачених: інвалід, що спекулював патентом соцзабезу, колишній церковний староста, два члени церковної ради і таке інше.
Соціальній стан обвинувачених – куркульня. За винятком одного тільки члена комнезаму і одного члена спілки будівельників.
Формально всі обвинувачені – члени автокефальної громади, і все ж ніхто з них ясно не розуміє, що таке «автокефалія».
Із викликаних 29 свідків – два священники й один архірей – Задверняк.

ЛЮДИНА З ПАТЕНТОМ

Карпо Онищук – інвалід. Шепелявий. Хитає головою, як маятником. Говорить тихо. Давиться. А втім, людина досить хитра і… з патентом від соцзабезу.
– Чуда ні разу не бачив. Чув тільки, що священники освятили колодязь; торгував біля колодязя свічками по патенту. Біля колодязя є поруччя, де й була «постановка» запалених свічок.
Кажучи про свою торгівлю свічками, Онищук поспішає додати, що частину грошей від цього торгу він доброхітно дав на повітряний флот, тому що влада теж допомагає інвалідам.
Заперечує, що був членом «криничного комітету». Тримає в руках готового папірця.
– Ось патент.
Жаліється й, хитро хитаючи головою, каже:
– Це все «кацапи» торгували свічками.
З допиту прокурора товариша Яценка з’ясовується, що Карпо Онищук – колишній єфрейтор царської армії і брав активну участь у роботі «криничного комітету».
Останній щодня виряджав до колодязя, де збиралися прочани, спеціальних зборщиків «по призначенню».
Онищук каже, що він «ні ногою» не ступав до комітету. Але ж… з’ясовується, що старий єфрейтор з новим патентом за числом 704 (докладно пам’ятає) був одним з найщиріших «чудотворців».
Це він казав до натовпу прочан:
– Люди Божі, одріжте мені голову, але я Божу матір бачив.
Інвалід-філантроп унаслідок «чуда» придбав собі корівку.

«РЕВІЗОР»

Григорій Хуторний – колишній військовий фельдшер. Товстий, присадкуватий, одягнений «по-гос­подарському». Підходить поволі, поважно. Опирається на приставлену «кафедру» як досвідчений, бувалий доповідач. Відповіді дає вправні, закінчені. Він тримається з повагою, як це личить громадському діячеві… членові ревізійної комісії церковної ради.
– Про «чудо» говорили тільки «приходящі» люди. Дивився в колодязь чотири рази (все ж таки!), але нічого не бачив.
Про збирання грошей, які він обревізував, Хуторний не дав певної відповіді. Не можна у нього одразу довідатися, звідкіля брались церковні суми – од збирання у церкві чи біля колодязя.
Тільки пізніше виявляється, що каса була спільна, і що із неї Бучко, як і з колодязя, брав для себе частину. Хуторний також каже, що Карпо Онищук був членом криничного комітету й продавав мануфактуру, яку збирали між прочанами.
Поважність і «об’єктивність» антонівського «ревізора» порушує громадський обвинувач товариш Гоца.
– Ось ви колишній фельдшер і знаєте, що сифіліс – це заразна хвороба. Ви бачили в натовпі біля колодязя сифілітиків, що нагиналися над колодязем, у них капало з носа, а потім із цього ж колодязя люди брали воду й в пляшках розносили її по селах. Що ви проти цього вжили?
Ревізор-фельдшер мовчить.

«РЕСПУБЛІКА»

Допитують брата інваліда – Макара Онищука. І він торгував свічками біля «чудесного» колодязя. Пояснив це дуже просто.
– Тоді від цього був прибуток. У колодязя, мовляв, було спеціальне покривало для того, щоб свічки не гаснули.
Про все, що він бачив біля колодязя, Макар Онищук оповідав в «алегоричному» духові, кожного разу покликаючись на «республіку» (публіку).
– Бучко запросив п’ятьох священників. Вони провадили агітацію між «республікою».

ПРАКТИКАНТ

Володимир Мазур у зв’язку з «чудом» встиг розвинути торгівлю кавунами і… записатися до «української громади» (автокефальна церква). Все ж він був не задоволений з нового «українського» попа Бучка.
– Про Бучка люди говорили, що коли він служив у міліції, то не гідний бути за попа.
Сам він одного разу «по-­справжньому» подивився у ко­лодязь, але нічого не побачив. Тоді він пішов за 200 верст «прак­тикувати» до Калинівського чуда. Але ж не пощастило антонівському практикантові. В Калинівці вже було пізно. На полях лежав сніг. Практикувати ніде було. Залишилося саме тільки розчарування.

«РАДІ Б ДО РАЮ»

Опанас Кулик – скромний дідок. Стоїть поштиво в значному віддаленні од «кафедри», увесь немовбито зашнурований. Балакає також дуже поштиво.
– Хотів бачити чудо, але не пощастило. Було дуже шкода. До сліз. Стояв два дні та дві ночі. Напевно, недостойний. Інші приходящі «бачили» Божу матір.
Сам він уночі слідкував за тим, щоб свічки біля колодязя не гаснули, і збирав гроші, що їх кидали тут прочани. За своє благочестиве вартування ночами біля колодязя Кулик одержав од криничного комітету чотири карбованці, по два карбованці за ніч.
Виходить, що не дурно.

«БЕЗ ІНТЕРЕСУ»

Іван Ляховський одразу ж не гаразд говорить про «чудо».
– Бачили чудо? – запитує його голова суду товариш Горчинсь­кий.
– Яке ж це чудо, коли я його не визнаю! Не цікаво було заглядувати у колодязь.
Про Бучка він говорить, що той сподівався «створити» чудо, бо тоді у нього будуть кошти, щоб збудувати церкву, де він буде за священника.
Сам Ляховський не вірить у чу­до, але був зацікавлений у збиранні між прочанами полотна і ховав його у себе для «просушки». Він розгонив молодь, що співала біля його вікон «Інтер­націонал». Ставлення Радянсь­кої влади до релігії Ляховський фор­мулює так:
– Тепер: хочеш вір, не хочеш – не вір.

ТРИ РУШНИКИ

Склавши на грудях навхрест руки, стоїть перед судом селянка Краєвська. Вона скоромовкою відповідає на запитання, каже, що до колодязя не ходила. Голова дивується. Тоді Краєвська для переконання додає:
– Вибачте, але з того колодязя води не беру.
Потім виходить, що вона, як і інші, дивилася у колодязь, але нічого не бачила. Молилася. Знову додає:
– Як же не молитися, коли коло колодязя образ.
Краєвська не тільки що молилася, але й охороняла гроші, які збирали з богомольців, а потім віддавала їх обвинуваченому Бучку «на церкву». За свої послуги церкві «у подяку» вона одержала три рушники з тієї ж Бучківської церкви.

БЕЗ ГРОШЕЙ НЕМА ЦЕРКВИ

Іван Мількевич – низенький, лисий старик. Густі брови. Великі білі вуса затуляють увесь рот. Скупий на мову.
– Колодязь?
– Не цікавився. Участі не брав. Чудо Хаврона бачила.
Йому нагадують попередні свідчення, коли він казав: «Бачте Богородицю і треба будувати церкву».
– Щодо церкви – не сперечати­мусь. Гроші ховав. Без грошей – нема церкви. Бучко обіцяв збудувати церкву, але яку – не знаю.

«СЯКА-ТАКА»

Семен Онищук увесь заставлений високою «кафедрою». Нервово мне в руках свій здоровий солом’яний бриль. Вів ховав гроші і був на нараді «криничного комітету», де розподіляли зібрані коло колодязя суми. Правда, був один тільки раз.
– Більше моя нога не ступала. Казали, що гроші «од патенту» (продаж свічок). Про «чудо» перша сказала Онищук.
Прокурор цікавиться, яке ж то було «чудо» і яка із себе Божа матір. Онищук каже одне:
– Казали «сяка-така».

(Далі буде).
Публікацію підготував Олег БУДЗЕЙ.