ЩЕ РАЗ ПРО АНТОНІВСЬКЕ ЧУДО

Зовсім недавно ми у трьох номерах поспіль (28 серпня, 4 та 11 вересня) друкували «Справу про Антонівське чудо», базуючись на матеріалах київської газети «Більшовик».
У Шевченківський театр Кам’янця-Подільського (нині міський Будинок культури, а перед тим Пушкінський народний дім тверезості), щоб висвітлювати процес, прибули кореспонденти й інших газет України: «Вісті», «Пролетарська правда», «Червоний край». Слідкував за судом і місцевий «Червоний кордон». Подаємо матеріал у газеті від 2 жовтня 1924 року, підписаний ініціалами «Т.М.». Цілком очевидно, що це Терень Масенко. Особливості тодішнього правопису збережено (инший замість інший, ріжні замість різні, керниця замість криниця тощо).

НЕ ТІЛЬКИ ТЕМРЯВА

Зараз у місті Кам’янці провадиться суд над Антонівськими «чудотворцями».
На суді виявилося, що в Антонівці – (село в 175 дворів) за старого часу не було школи, і зараз між оскарженими є дуже багато зовсім неписьменних. Виявилося, що в Комнезамі Антонівки всього 15 членів і що вони ходять ще й досі до церкви. Тому то й не дивно, що темне забобонне населення Антонівки так легко повірило Февроні Онищуковій, (у неї «не всі дома» – каже на суді Яким Онищук), коли та сказала, що бачила в керниці «матку божу». – Темне, збідніле село, яке не розуміє причин свого зубожіння і не знає добре того правдивого шляху, по якому треба і можна вибитися з своїх злиднів, прямуючи до нового кращого життя, яке несе радянський уст­рій, це населення легко вірить хитрій, або дурній, божевільній жінці, бо воно хоче вірити і при нагоді шукає такого «чуда». Це темрява. Тут непочате поле роботи для нашої школи та пунктів ліквідації неписьменности.
Але чому це тут з’являється ціла юрба професіоналів – чудотворців, починаючи з «пророчиці» Ярини Зіньківської (саме так написано її прізвище в «Червоному кордоні». – О.Б.) та инших благочестивих волоцюг та брехунів – і кінчаючи Степаном Бучком, який використовує «чудо», пробуючи одірвати від Миньковецької слав’янської парафії Антонівських овечок, засновує автокефальну релігійну громаду?
Чому це він з цією громадою зразу ж береться за «божий промисел», за збирання грошей від богомольців, маючи на увазі збудувати «свою церкву»? І хіба це все? Добре, як би це полягало тільки в тому, що, як казав на суді Лисичук Мефодій: «бога не бачив, але діди й прадіди казали, що є»!
Але в цьому та й инших подібних «чудотворствах» причиною являється не тільки одна темрява: Як би вся суть була тільки в «чуді», у християнській вірі в те «чудо», то чому б там з’являлася така сила і куркулів, і всіх тих темних постатей, що тільки на такій ниві як «чудо» розпочинають свою таємну, контрреволюційну роботу?
А скільки там від того «чуда», разом з сифілісом рознеслося в ріжні кутки району, або й округи ріжних «благочестивих» оповідань про «кінець радянської влади», про «князя Кирила», про «Миколая Миколайовича»!
Хто цим усім займався, хто і влаштовував і використував для цього «чудо»?
І справедливий робітничо-селянський суд винесе свій присуд не над темрявою нашого селянина, з темрявою инші шляхи боротьби, а над тими таємними зло­чинними ворогами працюючого люду, що старалися цю темряву використати в своїх власних цілях, творячи контрреволюційне діло.