Левко ЧИКАЛЕНКО: «КАМ’ЯНЕЦЬ ВРАЗИВ МЕНЕ СВОЄЮ КРАСОЮ»

(Початок у газеті від 16 жовтня. Всі особливості тодішнього правопису збережено)

ПОДОРОЖ ДО КАМ’ЯНЦЯ

Довго ми їхали. Власне їхати не весь час доводилося. Часом піскуваті дороги примушували злазити з воза і йти обніжком, де трава росте. І коням легше, і тіло не так німіє, коли поволі собі йдеш, і на тебе не курить тим піском та пилом, який підіймається за колесами, що ріжуть, наче плуг, суху, сипку землю шляху… Минаємо так не одно село, і скрізь те саме. Цікаві до проїжджих і все з тими самими питаннями. Аж набридли вони…
В Брусилові стояв повстанський загін отамана Мордалевича. В’їхавши в містечко, побачили ми на вулиці коло однієї хати дві фігури. Ще зовсім молодий хлопець, у синьому козачому жупані, в смушевій шапці з червоним верхом – «ворочком», страшенно довгим, з рушницею в руках, з величезною шаблюкою при боці, залицявся до якоїсь дівчини, його помітно розбирав випитий самогон, і ноги йому не служили. Якби не товариш, теж не дуже твердий на ногах, то, мабуть, він зовсім лежав би. Товариш його, не військовий, хлопець теж не старшого віку, весь час підтримував його і підбадьорював словами. Побачивши нас, козак рішучо кинувся в наш бік, бажаючи в очах селян-глядачів піднести свій авторитет влади… Наш поводир, що сидів на перед­ньому возі, дав йому належну відсіч, і ми поїхали далі до центру містечка.
На вулицях було дуже людно. Сьогодні мали виїздити з села повстанці, і все село вийшло їх проводжати. Відношення було видимо не дуже погане, хоч, звичайно, всякий постій війська в селі неминуче викликає покривдження, нарікання та злість. Не знаючи, що далі нас у дорозі чекає, ми звернулись до влади, щоб уже з ходу переговорів вирішити, що нам далі робити. Тут стояв штаб великого загону з якимсь отаманом на чолі. І от до самого отамана на авдієнцію старались ми пробратись. Перед тим ми на пораду когось з місцевої сільської влади заїхали в один двір, трохи причепурились і в досить порядному вигляді пішли до будинку, де містився «штаб»…
Дуже цікаву групу людей являв собою штаб отамана, та й сам він був дуже цікавий! Високий на ріст, в якомусь темно-синьому жупані, в чорній киреї, наопаш надітій, у величезній шапці з сарнячого хут­ра, він здавався справжнім забутком якогось 17 століття, коли стояв перед нами на ганку господи…
Боротьба з комуністами скінчилася, а до нової боротьби з доброармією, що несподівано для більшосте розпочиналась, не всі вчорашні приятелі ставились одностайно. Дехто кидав загін, ідучи додому. Кидав загін, між іншим, і один якийсь енергійного вигляду молодий старшина, що вважав себе не досить нагородженим за все те, що він дав загонові. Тепер, кидаючи його, вимагав від отамана якихось компенсацій. Всі мовчки, але уважно прислухались до того діалогу, що точився між ними. Романтична фігура отамана ще більше змальовувалась в цьому діалозі. Лагідним тоном, примирливо доводив він ображеному, що там, де провадиться гуртова справа, де іде національна робота, не можна так усе розцінювати. Усі ж знають добре, в яких умовах провадиться боротьба. Усі ж віддавали Батьківщині своє майно і навіть життя…
Ми пізненько вернулися до садиби, де були розташувались, і, як тільки виїхали з села повстанці, виїхали далі й ми.
Ще розкладаючи свої речі на возах, які дано було нам з наказу отамана, спостерегли ми на небі заграву якоїсь недалекої пожежі. А коли виїхали з двору, проїхали декілька вуличок, побачили й саму по­жежу…
Горіла серед покинутої мешканцями жидівської частини містечка хата. Була тиха холодна ніч, з ясним, прозорим небом, засіяним зорями. Дорога нам була через велику ще частину містечка, через базарну площу, знову через брудні, то вузькі, то широкі вулиці, а потім, за містечком – догори й догори.
Далі їхали ми поволі. Сидячи на возі лицем назад і спершись на могутню спину співмандрівця кооператора Стасюка, я все дивився на містечко, серед якого вогонь завойовував дедалі все більші простори. Ніхто не гасив пожежі, навіть нікого не було видно коло вогню. Чого воно так, хто запалив і нащо запалив?.. Повстанці, щоб видніше було їхати? Чи, може, місцеві люди, щоб не дати господарям цих хат вернутися додому? Жадної відповіді не складалося в мене в голові, та так і не склалося. Весь час тільки згадувалося: «Горить Сміла, Смілянщина кров’ю підпливає, горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси: Чорним Шляхом запалало і кров полилася…»
На ранок ми вже були в Ходоркові.
Тихо, спокійно. Наче все те, що бачили ми досі, був тільки, сон, неприємний, що нарешті обірвався. Людне торгове містечко. Жодного розбитого вікна, жодних забитих дошками дверей. На вулиці, як в кожному містечку в суботу, наче на бульварі в місті, сила люду в святкових убраннях. Скоро все стало зрозумілим. Тут стоїть якась частина галицького корпусу.
Нарешті догнали ми наше регулярне військо. Були то галицькі частини, що відступали від Києва на захід, і на той час мали в Козятині свій штаб. У Козятині наш гурт упав в око військовикам, і нас побажали бачити навіть командири, щоб довідатись, що в Києві робиться. Я й Стасюк ходили й до штабу Кравса, бо від нього залежало дати дозвіл на подорожування військовими поїздами до Кам’янця. Розговорилися якось, і пам’ятаю, що наша подорож наче не дуже була приємна як самому Кравсові, так і його молодому начальникові штабу, чи хто він там був… Але не дозволити не можна було, і ми, розпрощавшись з своїми співмандрівниками, першим же поїздом поїхали до Ка­м’янця.
Їхати було досить просторо, і нічого особливого за всю дорогу ми не бачили й не чули.
Маючи намір зостатись при уряді чи на території УНР, Стасюк не дуже поспішав до Кам’янця і скрізь розшукував своїх знайомих кооператорів. Він вирішив на якийсь час зупинитись у Вінниці.
Приєднався до його думки й я, сподіваючись у Вінниці когось із цікавих та потрібних мені людей знайти. Тому й зупинились ми при самій станції, в якійсь кооперативній гостиниці чи заїзді.
Сподіванки мої не справдилися… У Він­ниці я, крім Аполлона Певного, колишнього члена Генерального військового комітету, не спіткав нікого. Від Певного довідався про те, що до Києва давненько вже поїхала військова комісія з генералом Омеляновичем-Павленком на чолі на переговори з денікінцями…
Записуючи ці рядки через багато років по подіях, відчуваю, як багато вивітрилося з голови вражень та спостережень, але з вінницьких вражень одно не вивітрилось, і це одно – постать мого співмандрівця. Як живого бачу перед очима Ста­сюка за їжею. У чорній сатиновій московській сорочці з вишиваним червоними нитками коміром, розстебнутим так, що видно волохаті, як шапка, чорні груди, сидить він низько опершись на стіл розставленими широко в боки ліктями і тримає в лівій руці величезний шматок сала, а в правій – гострий-прегострий дешевий складаний ножик. Перед ним на столі величезний буханець житнього хліба і кухоль холодної води. Весь спітнілий, запихає він лівою рукою шматок сала в рот і при самих зубах відрізує ножиком, запихає житнім хлібом і, пережувавши та ковтнувши, запиває все водою. Не пам’ятаю вже, чи чув десь, чи читав, що так їдять дикі північно-східні зауральські народи. Блискає ця думка в голові, і я з якоюсь просто містичною насолодою дивлюся на нього і дивуюся стихійній потузі крови, що з людини з вищою освітою, будь-що-будь європейським миром мазаної, видобуває такі давні, з замерклих часів нашої історії, а може й передісторії жести. Не Стасюк сидить переді мною, а далекий-далекий його предок: чорне аж синє волосся, косі маленькі чорні очі блищать десь глибоко в очицях, грубі щоки спітнілі ворушаться повільно, горішня губа з рідкими чорними блискучими ву­-сами кумедно якось вивертається, щоб вуса в рот не падали. Не так-то вже далекі предки, так само ївши, вуса над ротом вже підстригали; і Стасюкові б так зробити, так отже не додумається…

КАМ’ЯНЕЦЬ

Кам’янець вразив мене своєю красою. Але часу мало. Похапцем все роблю і все оглядаю.
Борис Мартос недавно перестав бути прем’єром. Особисто мені він найближче знайомий з усіх міністрів, і я найчастіше буваю в нього й розпитую його, і з ним раджуся. Він уже тільки міністр фінан­сів. Він заклопотаний недугою своєї жінки (тиф). Нетерпеливо жде з-за кордону аеропланів з друкованими грішми, – це, мабуть, єдиний тепер обов’язок міністрів фінансів – діждатись тих грошей і роздати. Оповідає мені про відносини уряду УНР з галицьким диктатором Євгеном Петрушевичем, але пояснити поведінки галичан у Києві не може. Оповідає про чутки і навіть певні дії, які дають право думати, що диктатор не від того, щоб розігнати своїм військом уряд Директорії і поширити свою диктатуру і на Великій Україні… Бачився з Андрієм Лівицьким не раз, і з Ісаком Мазепою.
Бачу, що в умовах кам’янецького життя важко щось зробити. Урядування йде похапцем, не бачу системи, не всі володіють собою. Тільки Мазепа справляв на мене враження людини, що володіє свої­ми нервами. Що він там як міністр ро­-бить, тяжко сказати, але видно з усього, що не легковажить він того, що можна зробити. Він імпонує середовищу, і в його міністерстві відчувається дисципліна. Чи не через ті риси свого характеру став він в ті часи прем’єром? Чи не відчували в його особі більшої серйозности, ніж в інших, самі ж його товариші-міністри?
В наївності своїй я сподівався, що з приводу мого прибуття та, будь-що-будь, важливости для уряду київських настроїв, він (уряд) подасть якусь свою думку, якісь певні інформації чи директиви.
Розмова з Симоном Петлюрою не заспокоїла мене, а тільки ще більше схвилювала. З його слів, як і з слів інших, я довідався про перебіг подій з часу відходу Директорії з Києва. Довідався про катастрофальні дні перед з’єднанням нашої армії з галицькою і все про перипетії цього об’єднання: наради та переконування, благання та прокляття, якими пощастило тоді відхилити диктатора від договору з Москвою. Про київські події Петлюра нічого не може сказати і радить піти до самого диктатора.
Така порада мене вразила, бо я не був на це приготований, їхав до свого уряду, а тут доводилось говорити, очевидно, з зовсім чужими тепер і мені, і моєму урядові людьми, з «диктатором»… Хто він, що за характер, що за людина, – я не мав уявлення.
У мальовничому турецькому замку над Смотричем біля мосту містився постій «диктатора». Пройшов я до диктатора досить легко, без жадних перепусток та рекомендацій. Розказав у почекальні, хто я і в якій справі прийшов, і через хвилину після доповіді диктаторові був допущений до його кабінету. Він зустрів мене при самих дверях. Високого росту, худий, трохи похилий. Він лагідно привітався, попросив сісти, сам сів. З перших слів мені стало ясно, що прийняли мене так швидко через моє прізвище.
Диктатор розпитував про батька, висловив свою повагу і оповідав про якусь послугу, що він батькові десь недавно зробив. Де батько тепер, він не знає, не знав цього й я… Переходжу до справи. Ставлю питання руба: коротко і ясно. Чи з його відома склалися події в Києві так, як вони склалися?
– Так! З добровольчою армією битися не будемо.
– Чому? – питаю.
– Не маємо сил, за ними ціла Росія…
Зі стриманим обуренням доводжу, що то помилка. Подаю факти із свого досвіду. Запевнення мобілізованого солдата на Печерському під час відвідин Стеселя, переляк селян на Київщині перед при­ходом «яникинців» «золотопогонників», подаю низку знаних вже фактів про прояви деморалізованости Добровольчої армії… Ніщо, очевидно, до свідомости диктатора не доходить. Нарешті чую інший «доказ» того, що проти доброармії неможливо галичанам воювати: «За Денікіним стоїть ціла Антанта, а на конфлікт з нею ми не підемо». Знову пробую ознайомити диктатора з нашим наддніпрянським досвідом. Згадую останні дні Скоропадського, згадую Одесу, Григорієва, що гнав ту «Антанту», як сам хотів… Нічого. Тільки меншає лагідність в обличчі диктатора та більшає сухість, утома чи нудьга…
Треба забиратись. Прощаюся і ледве розумію чи навіть чую слова якоїсь приязні та співчуття, які маю передати киянам…
Знову пішов до Петлюри. Переказав розмову з Петрушевичем. Поважна розмова, а згодом то просто й інструкція.
Слухав уважно і заразом порівнював їх обидвох: Петрушевича і Петлюру. Не пам’ятаю вже подробиць розмови. Пам’ятаю тільки, що був прогноз швидкого розпаду доброармії, «обижених офіцерів», за висловом генерала Юнакова, і конкретний огляд всіх шляхів, якими той розпад станеться. Непокоїло Петлюру козацтво донське та кубанське. Що у них з доброармією не все гаразд, відчував він добре, але не міг сказати, як швидко дійде до розриву і чи не встигнуть денікінці на­коїти нам непоправного лиха, доки це станеться. Це питання доручає він дослідити киянам. Попросив негайно побувати в Новочеркаському та в Катеринодарі, з ким можна про це поговорити і з’ясувати, чи розуміють козаки, що допомагаючи доброармії нищити державність Украї­ни, вони тим самим нищать і свою. Чи розуміють вони, що після нас прийде їхня черга, а потім безборонні та розбиті зсередини станемо жертвами червоної Москви. Я прийняв до відома вислухане і обіцяв, що все зроблю, щоб виконати.
Лишатися далі в Кам’янці не було чого, і тому я зразу ж кинувся по військових людях шукати зв’язків на фронті, щоб легше перебратись на той бік.
Радили звернутись до отамана Зеленого. У нього найкращі зв’язки з селянами, і він, мовляв, перепровадить якнайлегше. На жаль, Зелений вже виїхав до Козятина, де була його «база»: декілька вантажних поїздів на запасних коліях, куди він звозив потрібне йому для зимової кампанії: зброю, харчі та одяг.
З Зеленим у Директорії бувало всіляко. Але тепер відносини якнайкращі. Днів зо два тому був він сам у Кам’янці для узгіднення з урядом деяких воєнних справ і викликав у театрі, сидячи в ложі Головного Отамана, овації з боку публіки. Здалека приглядався я до міцно збудованої, кремезної фігури з засмаленим червоним обличчям. Зелений вставав і поклонами на всі боки дякував присутнім за бурхливе «слава Зеленому» та оплески. Коли я виїжджав з Кам’янця, побачив на пероні полковника Різника, знайомого з часів Центральної ради. Він тоді саме, кінець 1917 року, командував Шевченківським полком, що приїхав був з Петрограда, цілком уже збольшевичений. Перед наступом Муравйова той полк оголосив «невтралітет», і я як секретар Цент­ральної ради в супроводі полковника Різника їздив до їхньої касарні на Звірниці. Приємна зустріч!
Згадували, як ми боялися один за одного і як тоді цього один одному не виявляли. Ризиковно йому тоді було кликати когось до себе в касарню, не ручаючись за цілість гостя, але то була остання надія здержати розпад та деморалізацію, яку ширили большевики різними наклепами на «буржуазну» Центральну раду та «генеральський» Військовий комітет.
Користи з моєї візити та дискусій жадної не вийшло, але все ж не биті покинули ми тоді розпаношену солдатську масу. Він більше, як виявилось, до полку не вер­тався.
Розмовляючи, походжали довгенько по перону. Він тепер був у Зеленого начальником штабу і їхав до Козятина. Разом з ним їхав до Козятина, щоб звідти дістатись до Києва, і професор Київської політехніки Ганицький, що досі був за кордоном з якоюсь із наших місій, а тепер, турбуючись за свою сім’ю, пробирався, щоб її рятувати. Познайомившись із ним, ми вже не розлучались далі аж до самого Києва.

Підготував Олег БУДЗЕЙ.