Юрій ЛИПА: «СПАЛИТИСЯ В БЕЗУПИННІМ ЖИТТЮ…»

22 жовтня Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка відзначав 102-у річницю існування. Цій даті було приурочено низку заходів. Традиційною, вже шос­тою, стала щорічна лекція пам’яті Івана Огієнка. Автором ідеї таких лекцій виступив доктор філологічних наук Олег Рарицький. Цього разу пошановано Юрія Липу (1900-1944), який у 1919-1920 роках був студентом Кам’янець-Подільського державного українського університету. Лекцію «Спалитися в безупиннім життю…»: пасіонарна енергетика слова і чину Юрія Липи», будучи в Ізмаїлі, прочитала професорка Ізмаїльського державного гуманітарного університету Галина Райбедюк. Того ж дня в ТОВ «Друкарня «Рута» побачив світ 92-сторінковий наклад книжки з текстом лекції. Наведемо деякі цікаві фрагменти з цієї книжки.

ТАЄМНИЦЯ НАРОДЖЕННЯ

Більшість дотеперішніх біографічних довідок Юрія Липи місцем його народження вка­зують Одесу. Проте, згідно з документами, Георгій Андрійович Геращенко (Юрій Липа) народився 22 квітня 1900 року (за старим стилем) в міс­течку Старі Санжари Старосанжарської волості Полтавського повіту Пол­тавської губернії в родині священника Хорольського повіту села Дем’янівка Андрія Андрі­йовича Геращенка та його законної дружини Єлизавети Іванівни Геращенко. 25 квітня 1900 року дід новонародженого, священник Іоанн Булдовський, здійс­нив таїнство хрещення в старосанжарівському Успенському соборі в присутності хрещених батьків – лікаря Івана Львовича Липи і дружини священника Григорія Прихожого Євлампії Іванівни.
10 лютого 1910 року Георгій Андрійович Геращенко був усиновлений родиною Лип із присвоєнням прізвища та по батькові усиновника. Нинішні джерела свідчать, що батьком Юрія таки був Іван Липа, в якого з матір’ю майбутнього письменника були близькі стосунки.
У новій родині хлопчика стали називати Юрко-Юрчик-Юрась. У попередній родині Юрію заборонялося вживання української мови, що дуже турбувало подружжя Лип. Вони зацікавили його до читання літератури, подарувавши близько сімдесяти українськомовних книжок. За словами Марії Липи, він їх активно читав, «наче ковтав».
Уже в 11-річному віці в нього проявилися здібності до бібліотечної справи: подаровані книжки він вніс до каталогу власної «книгарні» і навіть видавав товаришам у користування. Батьківські зацікавлення художньою літературою та самостійницькими ідеями поступово передавалися синові. Батьки дбали про грунтовну освіту Юрія. 1918 року він закінчує 4-ту одеську гімназію та вступає на юридичний факультет Новоросійського університету, навчання в якому перервали драматичні події в Україні.

КАМ’ЯНЕЦЬ

Кам’янецький рік біографії Юрія Липи, як і все його життя загалом, незважаючи на несприятливі обставини (загост­рення внутрішньополітичної боротьби всередині державницької еліти, до якої був без­посередньо причетний Іван Липа, польська військова цензура), не ставали на заваді енергійного пориву Юрія до максимального вивершення в різних ділянках життєдіяльності. 31 жовтня 1919 року він стає «умовно дійсним студентом» (за відсутності оригіналу атес­тата про повну середню освіту) Кам’янець-Подільського державного українського університету. Олександр Завальнюк зауважує, що, на жаль, відомос­тей про якість навчальної праці Юрія Липи не збереглося. Власне, як і про його участь у дуже пістрявому громадсько-політич­ному житті кам’янецького студентства. Водночас, як зазначає історик, навчання Липи-молодшого в університеті не лише зба­гатило його історичний, суспільно-політичний і культурологічний світогляд, а й відкрило простір для дальшого розвитку літературних, редакторських і організаторських якостей, що стане цінним у майбутньому служінні українській справі.
Юрій Липа відчував на собі «печать» Кам’янця. Він органічно відчував із цим подільським містом спорідненість, адже на ту пору воно стало «епіцентром визвольних змагань. Тут вирувало життя».
На формування літературної постави Липи, опанування ним глибинами мовного багатства не могло не вплинути слухання лекцій з української мови фундатора і ректора університету, близького друга-однодумця Івана Липи, професора Івана Огієнка з його твердою настановою: «Служімо українському народові найперше». У формуванні націєцентричності Липи-­студента мали відбиток і лекції з українського письменства, що їх читав приват-доцент Микола Плевако – літературознавець, освітній і громадський діяч, ініціатор створення «Бібліографічого семінару», активний член ко­місії із складання бібліографічного словника діячів Поділля.
Завдяки Іванові Огієнку університет сконцентрував значні національні сили. Власне, й поза університетом Кам’янець на той час зібрав, здавалося, чи не все, що було в Україні талановитого, мислячого й відданого національній ідеї.
Ретельно засвоюючи освітні глибини, Юрій виявляв особливу енергійність у видавничій сфері, маючи за плечима багатий одеський досвід. Він, зокрема, редагує перший і другий випуски студентського журналу «Нова думка»; водночас, стає і його співавтором. Так, на сторінках журналу вміщено його різножанрові твори, зокрема, вірш «Три кондори», прозовий переклад з книги Поля Верлена «Спогади вдівця», поетичний переклад австрійського поета і публіциста Анастазіуса Грюна «На березі», есей «Замітка про кубізм», допис «Про форму» (міркування щодо значення зовнішніх відзнак для української студентської громади).
У третьому числі, підготовленому совєтофілом Валер’яном Поліщуком, у результаті словесних і фізичних сутичок, Юрій таки домігся включення статті «Нещасний спадкоємець» під псевдонімом В. Воїн, як нам видається, вельми важливої для розуміння еволюції світогляду студента Липи, формування його «естетики чину». У цій статті він «продовжив одеську тему студентських корпорацій, назвавши студентство «лицарсь­ким орденом», по моралі і духовній праці якого пізнається дух нації».
За свідченням одеського біографа-літературознавця Олеся Янчука, Юрій Липа о цій порі активно співпрацює з газетою
Михайла Грушевського «Життя Поділля» (насправді, Грушевський покинув Кам’янець 31 березня 1919 року, тож «Життя Поділля» вже не редагував) та щоденною газетою «Українське сло­во». В одному з чисел «Українського слова» від 2 серпня 1919 року було опубліковано перший поетичний переклад Липи з вірша Гофмана фон Фалерслебена «Уніформа». Рельєфно проходить крізь кам’янецькі публікації одеська тема. Журнал «Життя Поділля» у трьох випусках друкує емоційно-пристрасні роздуми й міркування молодого автора про Одесу, яка впродовж десяти років стала його духовною оазою, в дописі-репортажі «З-над моря: враження з Одеси». Кам’янецьке видання «Наше життя» у липні 1920 року оприлюднило фрагмент спогадів Липи під назвою «Чорноморський кіш», але вже після того, як доля знову «вирядила» його у нові незвідані світи.
Кам’янець залишив у свідомості Юрія Липи доволі глибокий слід. У різні роки він повертався до цих спогадів, проєктую­чи ті чи ті події свого життя або ж творчі асоціації на подільські реа­лії. Так, ставлячи перед українським письменством насущні завдання, перебуваючи вже в еміграції, Липа неодноразово апелював до кам’янецького періоду. Скажімо, у програмовому есеї «Лист до літераторів» (1929) він пише про важливість почу­-тих у минулому на «площі в Ка­м’ян­ці – столиці Де­в’ятнад­ця­того» слова промови «Для слави, для чести» і мелодію «Вже воскресла», що для нього стала «гимном Чести і Дер­жавности», «тлом, на котрому творить україн­ський письменник».
У контексті мови про національну свідомість Липи-пасіонарія неможливо оминути важливого, як нам видається, епізоду його творчості – статті «Михайло Гаврилко» (1942). В основу тексту покладено реальний факт. У серпні 1919 року в Ка­м’янці до Івана Липи-урядов­ця підійшов вояк у «старому усусусівському мундирі» й випалив почуті Юрієм слова, котрі закарбувались на причілках його пам’яті й неодноразово виникали як наказ до чину. Під звуки «оркестру Гаєвського», що лунали довкруж, святково виповнюючи простір, незнайомець пристрасно говорив про «негайну потребу зміни сучасного календаря на більш національний, зв’язаний з нашим прастарим минулим». А звали вояка Михайло Гаврилко, біографія якого для письменника стала свого роду символом чину борця за соборність України (Михайло Гаврилко – український громадський і військовий діяч, художник, скульптор, учасник визвольних змагань, хорунжий армії УНР, повстанський ватажок, страчений чекістами 1921 року).
Роль революційного Кам’янця в Липипій біографії засвідчує ще одна важлива її деталь – остаточний вибір професії його життя. У передмові до підручника з фітотерапії «Ліки під ногами» (1943) він згадує оточений більшовиками та поляками Ка­м’янець, коли на його очах «гинули від пошестей і хвороб найкращі люди», й однозначно вирішує стати лікарем («По Кам’янці пішов я на медицину»).
Кам’янецькі враження зна­йшли своє художнє вирішення у творчій практиці Юрія Липи. При­мітною в цьому ракурсі є новела «Кам’янець столичний», надрукована у львівському видав­ництві «Народній стяг» 1936 року у збірці «Нотатник 2». У жанровому плані вона може бути потрактована як автобіографічний текст-рефлексія. Сюжет твору побудований на реаліях урядової столиці УНР, що перебуває у «передсмертних кліщатах» (в більшовицькому оточенні). Типаж новели представлений різними групами інтелігенції, котра постає перед вибором у «момент істини». Освічені й впливові, вони мали б «уособлювати міць української держави, натомість уособлюють її безпорадність». Риси пасивності, збайдужіння, страху перед загрозою життя втілено в образі Масни­ка – «філолога-слов’янознавця». У пік небезпеки, коли необхідно було взяти зброю до рук і стати до бою, він калічно скиглів, б’ючись в істеричних конвульсіях: «Я проклинаю вас усіх, – зірвався з місця і заревів Масник, – проклинаю той час, коли я мусив покинути такі захисні музеї, біб­ліотеки, архіви, мої праці […]. Зненавиджу всіх українців, – кидався з кутка в куток, – за їх завзяття, за їх ненависть до компромісу, за мовчазну непримиримість. Я проклинаю…». Зрікаючись своїх ідеалів, заради яких опинився в «Кам’янці столичному», «учений філолог», по суті, переживає моральну смерть, знецінюючи місію інтелігента-­провідника.
Антиподом Масника висту­-пає в новелі молодий учений-іхтіолог Парфан. На фронт його покликало високе призначення (автобіографічні алюзії письменника очевидні) – покинути наукові заняття й підтримувати дух вояків. Ставши на фронті армійським «культосвітником», він розкриває бійцям справжнє «призначення України», а за потреби бере до рук зброю. Хворий фізично, виснажений недугою, Парфан «щойно, по двох тижнях відчитів і шістьох тижнях тифу, повернувся з просвітньої праці у війську». Як християнський подвижник, він не зупиняється перед небезпекою бою. Несхитний у своїх переконаннях і вірі, урочисто звертається до під­упалих духом бійців: «Так, ми всі тут згинемо із зброєю в руках […] Бо ми мусимо заги­нути…».
Письменник не зображує масових воєнних дій, батальних сцен. Сюжет розмонтований на окремі розімкнені в імпресіо­ністичному стилі композиційні фрагменти. Десь на задньому плані видніється колона юнаків зі «старшинської школи», що відбили Кам’янець від більшовиків. На початку твору вони ще живі й оптимістично марширують «по чотири в ряд, однаково вбрані в ясно-зелені уніформи». А потім, після звитяжного порятунку Ка­м’янця – «на платформі – тіла тих юнаків». Парфан також до них належний. Але він має своє призначення. Його зброя – Слово, його боротьба – Дух. Для нього, як і для автора новели, ціна власного життя за рахунок зречення ідеалів страшніша від фізичної смерті. Він – не «масник», він – український інтелігент, який доостанку готовий стояти звитяжно за «Кам’янець столичний», разом із юнаками у «темно-синіх з білими обводами кашкетах» ладен загинути «найсолодшою смертю – смертю за отчизну, що дає зміст». «Душогубство і Націєгубство» для нього, як і для самого автора, «рівновеликі начала».
Як видно, Кам’янець постає в рефлексіях Юрія Липи в багатьох ракурсах. Через об’єктивні історичні реалії йому довелось покинути це подільське місто в липні 1920 року й податися на еміграцію – спершу до польського Тарнова (1919-1922), в якому зосередився український уряд в екзилі, згодом – до Познані (1922-1928), де студіював ме­дицину в тамтешньому університеті, далі – до Варшави (1929-1943), що сформувала його новітній всеукраїнський світогляд. Липа любив Кам’янець. Він створив його ліричний «образ», у якому вчуваються теплі спо­мини і оживають «обриси фортець». Вірш з однойменною на­звою, що вперше був надрукований 1926 року в Літературно-­науковому віснику, ввійшов до збірки «Суворість» (1931):

Цей лучник снить. Упав до долу лук.
Фортеці обрис думає в тривозі:
Чи ж лучника розбудять ще погрози,
Пожари сел і гарб турецьких стук?
А він заснув. І він давно вже спить
Під Смотрича сліпого голос змінний.
Сплять ящірки на мурах.
День дзвенить,
Сміються в місті діти, і цвітуть ясмини.

ФАТАЛЬНИЙ РІК

1944 рік став для Юрія Липи фатальним. Загони окупаційного НКВС здійснювали на теренах завойованої Західної України «чистку», «себто знищення свідомої української інтелігенції». Друзі настійно радили Липі ви­їхати на Захід, розуміючи про небезпеку, котра Дамокловим мечем нависала над ним і родиною. Такі «гріхи», як еміграція, «ворожий український націоналізм», допомога УПА, радянські органи не прощали.
Усвідомлене рішення «лишитися зі своїм народом, зі своїми хворими на своїй землі» стало вирішальним у його трагічній долі. 19 серпня, на свято Спаса, четверо «червоних» офіцерів із домашнього обійстя (хутір Іваники на Яворівщині) забрали Липу, давши дружині «честное слово советского офицера», що їм потрібна його допомога як лікаря і що за кілька годин він повернеться.
До сьогодні існують різні версії щодо обставин трагічної смерті Юрія Липи. 21 серпня вдосвіта дружина після тривалих розшуків знайшла страшенно скалічене тіло чоловіка, недбало присипане будівельним сміттям у Шутовій. Через рік наказом Головного військового шта­бу УПА 10 жовтня 1945 року Юрію Липі посмертно присвоєно звання полковника УПА з 21 серпня 1944 року.

Підготував Олег БУДЗЕЙ.