ТАКА ДАЛЕКА І ТАКА БЛИЗЬКА ЧАБАНІВКА

Мила серцю, освічена, культурна, багата на красу, але така далека Чабанівка… Саме це село, настільки мальовниче і щире, але таке віддалене від районного центру, символізує ті справжні, нічим не зіпсовані українські села, де й досі живе багато інтелігенції, трударів, які зароб­ляють на життя важкою працею, людей, сильних духом і громадянською пози­цією.

Краєвиди їхнього краю нічим не гірші, ніж у Карпатах, але місцеві не дозволяють нікому і самі не вирізають тутешні правічні ліси… А які ж вони тут чисті, дихаєш і не надихаєшся незвично чистим повітрям, сюди не вивозять сміття і не розкидають порожні пляшки. Чому так? Стає зрозуміло, коли ближче знайомишся з чабанівчанами – тією справжньою інтелігенцією, яка дбає про село, його культурне збагачення і духовне наповнен­ня. Попри всі реформи й скорочення, Чабанівська сільська рада зуміла зберегти на території громади дитячий садочок, школу, бібліотеку, ФАП, Будинок культури і навіть повноцінний музей. Хоча, згідно з перспективним планом об’єднання тергромад ще за 2015 рік, мала б увійти до Староушицької ОТГ, все ж вперто стоя­ла на своєму і залишалася самостійною. Так триватиме до місцевих виборів, що відбудуться в жовтні. Як і чим живе Чабанівська громада на порозі об’єднання, як пережила суворий карантин – запитуємо під час експедиції селом.

ШКОЛА, ЯКА ВЧИТЬ ЖИТИ

У центрі села велика світла будівля. Заходимо ближче на територію, там уже вправно фарбують і готують заклад до нового навчального року. Великі затишні класи, які з березня сумують за учнями, вже готові приймати школярів. Попри канікули, на робочому місці зустрічає т.в.о. директора НВК Лідія ХАСНУЛІНА. Розмовляємо про справи шкільні й буденні в просторій, наповненій світлом учительській. Вчителі жартують, що це мала бути операційна, скільки тут вікон встановили. Річ у тому, що приміщення школи нетипове, спочатку це мала бути лікарня, але вирішили, що у центрі села не дуже доречно розміщувати медзаклад, тому створили школу, яка успішно функціонує ось уже 52 роки.
– Навчаються в нас 65 діток. Добираються вони з Чабанівки, Гути-Чугорської, Лип, – розповідає Лідія Миколаївна. – Довозимо їх шкільним автобусом, він хоч старенький, але водій Олександр Грузевич дуже добросовісний, дбає про транспортний засіб і дітей, як про власних, обережно і вправно курсує нашими крутими розбитими дорогами.
Найбільші наші дві проблеми – це туалет та їдальня. 2016 року міс­цеві садочок і школу об’єднали в НВК. Тому готуємо страви для школярів і дошкільнят на кухні в садочку, а примішення їдальні для учнів орендуємо у приміщенні неподалік. Викручуємося, як можемо. Кухар Валентина Дідик і помічник кухаря Людмила Пет­рук працюють добросовісно, нарікань на їхню роботу ніколи не було, нав­паки, часто дітки просять добавки їхніх млинців і картоплі.
Попри все, віримо, що найближчим часом матимемо і гідну вбиральню.
Запитуємо і про те, як вдалося організувати дистанційне навчання під час карантину.
Керівниця не приховує, що проблеми були, бо інтернет у селах слабкий, та й не всі мають гаджети. Переважно закінчувалося тим, що вчителі скидали завдання на вайбер, а учні перекидали їм виконані роботи. В Липах навіть такий процес важко було організувати. Усіх, правда, виручили уроки з телевізора.
Неабияк одинадцятикласники, їх цьогоріч було п’ятеро, засмутилися через те, що їм відмінили випускний, вони ще з вересня готували сценарій, почали розучувати танці… А як хвилювалися місцеві мешканці, бо в селі ж випускний – це одне з найбільших свят. Усі залишають буденні справи і йдуть до школи, аби полюбуватися випускниками, і не лише їхніми сукнями, зачісками, костюмами, сорочками, а й гарною концертною програмою. Але не склалося, як гадалося.
Залишилася школа і без 10 кла­су. З 9-го переходили лише 4 учнів, але за новою реформою, у старшій школі з такою кількіс­тю школярів не було як сформувати клас. Тому абітурієнти забрали документи і вирішили вступати до коледжів і технікумів. В 11 класі в новому навчальному році навчатимуться 7 школярів, сподіваємося, хоч їм пощастить із випускним, і разом із ними гудітиме все село. Щоправда, й щодо цього в громаді вже хвилюються, бояться, щоб Староушицька ОТГ, до якої приєднаються невдовзі, не пони­зила ступінь навчального закладу. Дуже хочуть, аби хоч ці діти випустилися з рідної для них школи.
Із любов’ю і трепетом розповідає Лідія Миколаївна про колег. У Чабанівській школі вчителюють 6 молодих спеціалістів, завжди порадять і підтримають їх старші колеги. Лідія Хаснулі­-на невдовзі відзначатиме юві­-лей педагогічного стажу, адже в Чабанівській ЗОШ вчителькою української мови і літератури працює 29 років. А ще чимало вона розповість про успіхи вчителів та їхніх учнів з інших предметів, досягнення НУШ та МАН.
– Творчі та непосидючі наші вчителі молодшої школи. Зокрема, учні Тетяни Богданової завжди беруть участь у різних конкурсах. Не сидять на місці і її колеги Галина Мельник, Лілія Гайдук та Марія Сиротюк.
До постійного розвитку і само­вдосконалення спонукає нас Нова українська школа. В початкових класах вона мені подобається. Якою буде в старших, поки що не зрозуміло. Але приємно, що зав­дяки новим підходам до викладання діти розкуті, не бояться висловлювати власну думку, відчувають себе як удома.
Особливо добре слово хочу сказати про подружжя вчителів М’ялковських, яке працює в нашій школі. Олександр Володимирович – учитель музики, Валентина Василівна – асистентка вчителя початкових класів. Ось уже понад 10 років вони виховують діток у своїй великій патронатній сім’ї. Нелегко їм, але вони гідно справляються. Як я дивлюся збоку, то скажу, що діти ду­же хороші, є трохи вредніші, але словами не передати, як приємно бачити зміни на краще вже навіть за місяць-два їхнього проживання у цій сім’ї.
Особливої уваги заслуговує і наш заклад дошкільної освіти «Казковий світ». Вихователька Майя Маковецька та помічниця виховательки Юлія Кошевата завжди на своєму місці. Так, як вони люблять діток, намагаються їм догодити, мало хто вміє. Майя Євгенівна – організаторка-витівниця ще та, усі свята на ній. А які саморобки вона навчає робити діток. Із наймолодшого віку прищеплює любов до творчості.
Маємо ми багато учнів і працівників, які прославили школу. Відомий Василь Ромарнюк тут тривалий час був директором і створив місцевий музей. Прославив нашу школу і науковець Василь Струманський. Пишаємося випускником Василем Морозом, він – знаний підприємець, а також вихідцями з Чабанівки, нашими учнями – подружжям Сендзюків. Олена Сергіївна – начальниця відділу освіти в Слобідсько-Кульчієвецькій ОТГ, а Руслан Ігорович – депутат районної ради, приватний підприємець, який ніколи не забуває про рідне село. Багато допомагають нашій школі й інші депутати райради, зокрема Сергій Самсонюк, Ігор Гай. Сільський голова Лаймоніс Гурскіс завжди дослухається до наших прохань.
НВК тісно співпрацює із сектором освіти Кам’янець-Подільської РДА. Головні спеціалісти і методис­ти щоразу надають методичну допомогу педагогам та адміністрації закладу. Щиро дякуємо завідувачці сектора освіти Олені Пронозюк за постійну підтримку й турботу.

КОШТОВНА ПЕРЛИНА ЧАБАНІВКИ

Під час розмови дізнаємося, що школа має тісний зв’язок із Будинком культури, народним музеєм історії села Чабанівки, який при ньому працює. І відкриті уроки там проводять, і наукові роботи МАН учні пишуть.
Директором музею ось уже майже 20 років працює Надія ГАЛАТИР, яка поєднує музейну справу з бібліотечною. Після смерті засновника музею Василя Ромарнюка гідно продовжує і зберігає його справу.
Музей – це справді коштовна перлина, яка вражає масшта­бами, якістю, патріотизмом. Ще перед входом дивуєшся не­звичайним стінам, картини на яких утворили суцільне панно аж
150 кв.м! Персонажі намальо­ва­ні в натуральну величину і свої­ми образами переповідають нащадкам легенди краю. Інші настінні шедеври змальовують звичаї та свята: Різдво, Великдень, Івана Купала, хрестини, весілля.
– Художники і засновник музею Василь Ромарнюк шукали все в архівах, детально розпитували в старожилів і з їхніх слів описували традиції, костюми, – розповідає Надія Галатир. – Малював усе заслужений майстер народної творчості України Володимир Лашко, допомагали йому хлопці з художньої майстерні автоагрегатного заводу. Музей нараховує понад тисячу екс­понатів. Частину принесли місцеві мешканці, вчителі й учні школи, але більшість знайшов Василь Юхимович.
Експозиції відтворюють історію від найдавніших часів і до сьогодення. Є знаряддя праці, полювання, статуетки трипільців, скіфів, давніх слов’ян. А чого лише варті діорами – підсві­чені ніші демонструють, яким було трипільське поселення, селянський двір, поміщицька садиба місцевої пані Лаури Токаржевської. Є й кадри Першої та Другої світових воєн. А яка в музеї світлиця! Це точна копія ча­банівської хати минулого століття: із маленькими вікнами і ви­соким порогом, розмальованою піччю, мисником із посудом, одягом на жертці, ліжком, скринею, верстатом, прядкою, дитячою колискою, іконами, рушниками…
Усе так і не опишеш, бо на це варто подивитися, задля цього треба їхати до Чабанівки, а ще по дорозі помилуватися неймовірними краєвидати, надихатися тим свіжим повітрям. Не дивно, що син Надії Йосипівни Віталій, надихнувшись красою рідного краю, неймовірним місцевим музеєм, вирішив поєднати своє життя з науковою роботою. Нині працює науковим співробітником обласного архіву.

ЧАБАН ЗАСНУВАВ СЕЛО, А НАЩАДКИ ПРОДОВЖУЮТЬ ЙОГО СПРАВУ

У музеї дізнаємося легенду про заснування села.
– Давно це було, попасом ішла собі отара, а за нею, не поспішаючи, тягнувся чабан – усе обочинами, горбами, долинами. Так дійшли вони аж до великої розлогої балки. Розійшлися вівці, скубають зелену травичку. А чабан скинув шапку, витерся рукавом та й став розглядатися довкола, думає про своє. Промайне літо, настануть холоди, закружляють хурделиці. Де зимувать із худібкою? Надто припала йому до душі ця місцина – і поселився тут. Збудував хатину, кошару та й зажив зі своєю родиною. Випасав овечок, напував їх із струмочка чистою водицею, а взимку балка захищала від холодних вітрів. Минав час, виростали діти, а за ними – онуки і правнуки. Ставали чабанами, селились тут же. Розросталось чабанське поселення, яке пізніше люди назвали Чабанівкою.
Ну, не була б Чабанівка Чабанівкою, якби тут не було овець. На сучасній чабанівській фер­мі підприємства «Milk streem» побував і «Подолянин». Екскурсію проводить керуюча фермою Ольга НЕСТЕРУК. З якою любов’ю вона звертається до кі­зочок, баранчиків, умовляє їх позувати, а вони її слухають… Неначе ті фотомоделі, придивляються в об’єктив фотокаме­-ри. Ольга Василівна знає клич­ку кожної тваринки, про кожну розповість.
– Он наш баранчик Бейджик спить, зазвичай він любить обійматися, а це щось втомився, а он в отарі серед білих баранчиків один більше до чорного, це наш Рябий. Дуже рідкісна мутація генів у нього, мама його біленька, тато білий, а він рябий, тому ми його так і назвали. Спеціалізуємося на вирощуванні таких порід овець, як французький Лакон. Кізочки наші заанівської породи і лубінурійські. Сіно, харчі самі заготовлямо для них, люблять люцерку, траву, різнотрав’я. Ячмінь і кукурудзу також змішуємо для годівлі.
Тваринки на цій фермі, як на курорті. І хоча їх чимало, все ж на брак місця ніхто не скаржиться. Одні бігають на вулиці в загоні, пасуться досхочу, а як змучаться – біжать до хліва на свіжу соломку. Мами з новонародженими ягнятками мають окреме житло, трохи старші ягнятка в імпровізованому садочку, але все одно під наглядом мам і пильних працівників ферми.
– Умови в нас до зими будуть кращими, ферму чекає реконструкція, плануємо новий доїльний цех побудувати, – продовжує Ольга Василівна. – Бринзу й сир виготовляємо з молока овечого, плануємо ще взятися за йогурти. З цього молока вони дуже смачні.
Наша співрозмовниця вже 10 років працює на фермі, каже, що більшість працівників, а їх 11, також так довго тримаються за робочі місця.
– Цим треба жити, по-іншому не втягнешся, але, на щастя, в нас зібрався колектив однодумців. Бо ж і серед ночі доводиться виходити на роботу, коли окіт, а то й узагалі додому не йти. Але всі вже звикли, тримаємося, бо маємо стабільний заробіток і нікуди від родини не треба їхати, – каже Ольга Василівна.

ГРОМАДА, СИЛЬНА ДУХОМ

Місцеві мешканці звикли хапатися за будь-яку роботу, аби заробити копійчину. Інакше тут не вміють, тому й лікарські трави збирають, гриби у місцевому лісі, кожен має город та невеликий садочок біля обійстя. До послуг чабанівчан і два магазини. Там практично все можна придбати, продукти завозять регулярно. Три дні на тиждень працює пошта. Лише з позитивом відгукуються чабанівчани про місцеву поштарку Наталію Трофанчук, кажуть, що і пенсію завжди люб’язно принесе, пресу, продукти, і підтримає доб­рим словом.
На території громади працюють 4 підприємства, займаються вони вівцями, сіють зернові.
– Наша громада сильна духом, – каже сільський голова Лаймо­ніс ГУРСКІС. – Нам нелегко, дається взнаки віддаленість від міста, страждаємо через природні катаклізми, але ми завжди в строю, завжди гідно справляємося із проблемами. Скажімо, торік змило наш міст у Чабанівці, сьогодні, як бачите, вже стоїть новий і додатковий про всяк випадок. Паводком позмивало дороги в Липах, ми їх поремонтували, і так весь час: там підремонтувати, там підбілити, там двері встановити, так і живемо. Два роки тому створили проєкт, щоб провести воду в Гуті-Чугорській, сподіваємося, що цьогоріч вдасться втілити його в життя.

АНГЕЛИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ

Найбільше слів подяки і гарних відгуків із Чабанівки лунає на адресу місцевих медиків – подружжя Брицьких. Сергій Петрович і Тамара Іванівна ось 40 років разом, стільки ж разом і працюють.
– Це наші ангели в білих халатах, скільком людям вони допомогли, скількох врятували, вони самі, напевно, збилися з рахунку своїх доб­рих справ, – один наперед одного розповідають чабанівчани про своїх Брицьких. – Чи ніч, чи день, ніколи не відмовлять, ніколи не пир­хатимуть, мовляв, до таких, як ви, не підемо… А Сергій Петрович спокійно бере свій робочий чемодан і знову, і знову йде рятувати людські життя.
Тамара Іванівна закінчила Чемеровецьке медучилище, Сергій Петрович – Київське. Він родом зі Старосинявщини, вона – з Кам’янеччини. Спочатку недовго працювали на Летичівщині, а згодом молоде подружжя перевели до Чабанівки, де вони пліч-о-пліч розвивали медици­-ну села. Він – завідувач ФАПу, вона – акушерка, лікували і лікують досі односельчан, які за роки роботи стали настільки близькими, що розбуди серед ночі – й перед очима вже діагнози, схеми лікування, хронічні хвороби кожного.
– Проблеми, хвороби були завжди. Але треба з людьми працювати, їх слухати, – каже Сергій Брицький. – За сорок років я жодного разу не відмовив у виклику чи допо­мозі. І хоча траплялися ситуації, коли допомогти було неможливо, моя совість чиста. Усіх вагітних заздалегідь направляв у ЦРЛ, кажу, дорога далека, краще їдь швидше і не ризикуй ні своїм здоров’ям, ні малюка. Хоча декілька разів доводилося і самому приймати пологи. Та всілякі ситуації були. Торік із Дунаєвецького району до нашого села люди приїхали на відпочинок. Шершень вкусив чоловіка, він – учасник АТО. Привезли його до мене вже без свідомості, ні тиску, ні пульсу не було, чоловік став синій. Це така алергія сильна була на укус. Я ризикував усім, але, на щастя, до тями його привів, вдалося його врятувати… Потім він жартував, що уникав куль, а від шершня ледве не загинув.
Серцево-судинні хвороби діаг­ностую часто, інсультів дуже багато. Доки швидка доїде, мушу застосовувати всі вміння та досвід. Маємо невеликий запас медикаментів, аби надати якісну допомогу. Процедурний кабінет наш працює у штатному режимі, чекаємо, що приїде до нас працювати і стоматолог.
В охайному ФАПі гарненькі штори, вибілені стіни, все пофарбовано і чистенько. Сільська рада допомогла і встановила сучасні двері та вікна. При вході, в кабінетах стоять дезінфектори, на стінах – плакати із нагадуванням про обов’язковість масок. Наші люди настільки пристосувалися до коронавірусу, здається, що так жили і раніше.
– Із людьми треба говорити. Ми пояснюємо доцільність масок, постійно наголошуємо, що треба їх носити в людних місцях, – продовжує Сергій Петрович. – Маски важко було придбати, тому люди шили самі, нам передавали, тому так спільними зусиллями пережи­ваємо карантин. Приємно, що маємо свідомих односельчан, які приїжджали з-за кордону і проходили обов’язкову самоізоляцію. На щас­тя, не було порушників. Усі 17 від­повідально поставилися до само­ізоляції. Хворих на коронавірус у нашій громаді не було зареєстровано, за що насамперед вдячний нашим людям, які свідомо ставляться до карантину.
Подружжя Брицьких виховало дочку Олену. Олена Сендзюк надала перевагу освітянській ниві, а не пішла батьківською медичною стежиною, щоправда, ввібрала їхні відповідальність, педантичність та людяність. І таких тут багато місцевих, які, попри все, розвивають і популяризують рідний край, бо для них він найкращий, бо це – Батьківщина.