П'ятница, 29 Березня 2024 р.
31 Липня 2020

МОВА НАШИХ ДОРІГ

Наші дороги розмовляють із нами – за допомогою дорожніх знаків, розмітки, в’їзних стел, придорожніх рекламних білбордів. Іноді ця мова може бути красивою та дуже виразною. Чи не зміниться вона з новим адміністративним поділом України загалом і Хмельниччини зокрема?

Новий етап децентралізації – зменшення кількості районів – викликав бурхливі дискусії по­літологів, чиновників та навіть географів. У какофонії цих тисяч голосів майже не чути мистецт­вознавців і захисників історич­-ної спадщини. Між тим, і їхньої сфери діяльності так чи інакше торкнулися суспільні процеси. «Подолянин» уже декілька разів ставав на захист мозаїчних зупинок радянського часу і пояснював читачам їхню мистецьку та історичну цінність. Багато схожих павільйонів нині пере­бувають під загрозою зникнення: «Укравтодору» легше знес­ти цінну з мистецького погляду, але застарілу з точки зору чиновників конструкцію й поставити замість неї безлику будку з профнастилу. Новий етап у житті держави ставить на межу зникнення ще одні елементи звичного дорожнього пейзажу. Йдеться про стели з назвами районів.
Так, дуже часто це лише нудна табличка з написом. Та трап­ляються і значно цікавіші об’єкти, над котрими свого часу працювали художники-професіо­нали. У межах нового, «розши­реного», варіанту Кам’янець-Подільського району таких є декілька – на межі колишніх Ново­ушицького та Дунаєвецького районів, на крутому медоборському серпантині над селом Миньківці.
Із боку Дунаєвецького району дивиться на схід кам’яний ста­левар у захисній масці на голо­-ві. Його вітає велична статна кра­суня з дарами Поділля в підня­-тих руках. Там і виноград, і колоски пшениці, і соняхи. Таким чином було оформлено в’їзд у Ново­ушицький район. Крім діалогу двох вапнякових скульптур, місце цікаве ще гарно оформленим джерелом-криницею. Тут у яскравій мозаїці оживає іди­лійне уявлення про Україну. Час­тина мозаїки осипалася з часом, нині хтось небайдужий домалював фрагмент, який зник, прос­тими фарбами.
Як і мозаїчні зупинки, такі стели стають об’єктами зацікав­лення іноземних туристів. Їм незвично бачити мистецькі витвори просто обабіч трас. Тим більш їх цінують у пострадян­сь­ких країнах, де більшість ві­зуальної складової міст, сіл і прос­то дорожніх ландшафтів є надзви­чайно потворною. Крик­ливі рек­лами, негармонійні ви­віски магазинів, захаращення громадських просторів МАФами, облуплені фасади та старі паркани – ми живемо в дуже непривабливому середовищі.
Гарні стели нагадують, що й тут можливе мистецтво та естетика.
Про термінове збереження таких стел із назвами районів уже говорить вінничанин Лео­нід Ма­рущак, мистецтвознавець, дослідник і захисник радянської монументальної спадщини. Так, у схожих спорудах часом було намішано і штампів, і радянської пропаганди. Але була в них і копітка мистецька праця, і навіть творчі злети. Знищувати такі об’єкти було б варварством. Мова наших доріг від такого стане біднішою та не­виразнішою. А що ж із ними тоді робити, коли Дунаєвецького чи Чемеровецького району вже не існує? Тут уже треба думати. Можливо, такі придорожні вартові кордони могли б обіграти в ролі в’їзних знаків сусідні ОТГ. Звична відмовка «час покаже» у випадку з монументальною радянською спадщиною працює дуже погано. Час не встигає показати, бо люди знищують усе значно раніше. Не хочеться такого сценарію для нової, мальовничої й просторої тепер Кам’янеччини.

Ірина ПУСТИННІКОВА.