БОЄЦЬ ІНФОРМАЦІЙНОГО ФРОНТУ

16 лютого – День військового журналіста України

Його репортажі та новини з передової читає вся Україна, фото з фронту розлітаються соцмережами, і, крім того, він є давнім товаришем кам’янецьких військових, до яких часто приїжджає у відрядження, аби розповісти читачам, які відважні, сильні та непохитні патріоти захищають українців і вірно служать Батьківщині. Із міцною проукраїнською позицією, вірою в перемогу, безмежною любов’ю до рідної землі 44-річний начальник відділення спеціальних кореспондентів Інформаційного агентства АрміяInform полковник Андрій АГЄЄВ із перших днів протистояння на сході України доносить до нас правду про війну та Героїв-козаків, які не втомлюються давати відсіч окупантам. Тож напередодні відносно молодого свята (відзначається з 2018 року) – Дня військового журналіста – більше дізнаємося про людину, яка хоч і залишається поза кадром, але завжди перебуває у вирі найважливіших подій військового буття.

ОБЛІТАВ УКРАЇНУ І ОБ’ЇЗДИВ ХМЕЛЬНИЧЧИНУ

Про таких як Андрій кажуть: «Свій хлопець», адже вміє зна­йти спільну мову, має почуття гумору і радо підставить плече у разі потреби. Майже завжди в гарному настрої, із фотоапаратом та записником, готовий оперативно, влучно і барвисто розповісти про навчання, тренування, військові завдання та сміливих військовослужбовців.
Народився на Рівненщині, однак доля міцно пов’язала його і з Хмельниччиною. Перший військовий гарт пройшов у військовому ліцеї імені Героїв Крут у Льво­ві. Після його закінчення вступив до тодішнього Львівського військового інституту (нині це Академія Сухопутних військ ім.Гетьмана Петра Сагайдачного) на факультет журналістики.
– Відверто, коли вступав, планував через пів року перевестися на юридичний факультет, однак згодом це бажання зникло. Бо з перших днів навчання викладачі так піднесли нам журналістику, що ми зрозуміли – це професія майбутнього. Особливо цікава вона у військовому напрямку, – ділиться медійник. – У цьому ще більше переконався, коли курсантом проходив стажування в газеті «Слава і Честь» Одеського військового округу, в центральному друкованому виданні «Народна армія», в газеті ПВО «Вартовик неба». Тож після завершення вишу проявив бажання розпочати офіцерську службу в новоствореній газеті тоді ще Військово-Повітряних сил «Крила України» у Вінниці. І так 1999 року разом із п’ятьма колегами-офіцерами, яких відібрав ще у Львові тодішній редактор, на жаль, уже покійний полковник Сергій Свенцицький, потрапили у Вінницю, де й видали перший номер. А свій перший офіцерсь­кий репортаж написав у відпустці про будні авіаційного полку СУ24 М (бомбардувальники), що дислокувався в Дубні.
Андрій пригадує, що редакція згодом почала розростатися, тут уже працювали коректори, верстальники, акули пера з інших дивізійних газет, які на той час потрапили під розформування.
– Багато літали по всій Україні, оскільки військове видання було авіаційним. Облітали схід, захід, північ, південь з різними комісія­-ми, ансамблями пісні й танцю, поважними гостями. Згодом у газеті з’явилися тематичні відділи, і мене призначили начальником відділу молодіжних проблем, культури і спорту, – каже Андрій Агєєв.
Так тривало до скорочення газети «Крила України» 2007 р. та створення медіацентрів Міністерства оборони України.
– Наш регіональний медіацентр охоплював Хмельницьку, Вінницьку, Черкаську і Житомирську області, – продовжує Андрій. – Оскільки я з перших років служби працював на Хмельниччині, за мною закріпили цю територію. Співпрацював з усіма військовими частина­ми, які дислокуються на Хмельниччині, робив усе можливе, що сприяло позитивному іміджу Збройних сил України. Тоді ближче познайомився із Кам’янцем-Подільським та військовими, які тут проходили службу. Власне, ця дружба продовжується і досі.
Сьогодні у нас створено Інформаційне агентство АрміяInform на базі розформованої 2018 року газети «Народна армія».
У Хмельницькому за штатом створили інформаційне відділення, яке я й очолюю.

АФРИКА: НЕЙМОВІРНА СПЕКА І КОЛОРИТНЕ НАСЕЛЕННЯ

Під час розмови Андрій розкриває ще одну яскраву сторінку з життя військового журналіста. Пів року йому пощастило побувати в складі миротворчої місії у Республіці Ліберія, де дислокувався 56 окремий вертолітний загін. Цей період життя припав на грудень 2008 р. і тривав до червня 2009-го. Військовий був помічником командира загону зі зв’язків із ЗМІ, а його репортажі з Африки, замітки про визначні події з життя вертолітників та нариси про цікавих людей облетіли фактично всі все­українські ЗМІ.
– Справді, Африка – екзотична країна. Щойно вийшов з літака – і перші мої враження: неймовірна спека, запах каучуку і насичене вологістю важке повітря, – ділиться спогадами співрозмовник. – Ту­тешнє населення – колоритне, бідове і все носить на голові. Йде африканець дорогою і папку несе на голові, а руками махає. Жінки випрали у річці одяг і по вінця заповнену пластикову миску несуть на голові, а за спиною – закутане дитя. Загалом тутешні були налаштовані до нас мирно. Ми підгодовували дітлахів смаколиками і йогуртом, а вони бігали за машиною і кричали: «Чоп, чоп», тобто «Їсти, їсти». На міс­цевих ринках купували ананаси, папаю, кокоси, апельсини, арахіс, – усе це коштувало копійки. В сезон дозволяли собі лобстери, ціна на них теж приваблювала – долар-півтора за одного. Загалом із харчуванням проблем не було – цим опікувалася місія ООН. Однак не було гречки і чорного хліба. Хлопці, які приїжджали не вперше, брали їх із собою. Загалом цих 6 місяців минули динамічно і принесли багатий професійний досвід.

ГАРЯЧІ НОВИНИ ЗІ СХОДУ

Ще в мирній Україні роботи для військового журналіста не бракувало. А з приходом 2014 ро­ку її побільшало, і кордони відряджень суттєво розтягнулися.
– Коли почалися бойові дії на сході України, і мої колеги поїхали працювати, я теж рвався туди, де гаряче і складно, – продовжує розповідати Андрій. – Перша ротація відбулася на початку жовтня 2014 року в складі пресцентру штабу АТО, який на той час дислокувався в Краматорську. Начальником пресцентру був мій колега з Кримського медіацентру Влад Селезньов. Саме завдяки йому та «Inform­Napalm» (Роман Бурко) українці мали змогу пильнувати за подіями, що розгорталися в Криму. І в його команді я працював старшим офіцером.
…Перші роки війни супроводжував колону із цивільних ЗМІ, а у 200 метрах від нас розривалися снаряди ворожих артсистем БМ-21 «Град». Якою би не була поганою дорога, їхали на швидкості 120 км/год. На Авдіївській промзоні є ділянки, де до ворожих окопів по 30 метрів. Там пересуваєшся швидко і у напів­зігнутому положенні.
Щоранку на КПП штабу АТО збиралися по 4-6 автомобілів із журналістами з різних каналів як вітчизняних, так і закордонних. Повертаючись у Краматорськ, у думці прокручував план поїздки на наступний день. У вихідні, коли мали вільний час, журналісти приїжджали до нас у пресцентр, разом варили казан плову, борщу, спілкувалися.
У такому інтенсивному бойовому режимі пролетів місяць. Пригадує Андрій і перші враження від приїзду з мирної України на буремний схід. На під’їзді до Слов’янська і Краматорська зруй­новані пожежами від обстрілів будинки, забиті дошками вік­на, розстріляні дачі й величезні приватні будинки. На вокзалі – озброєний патруль військової служби правопорядку. Повсюди військові зі зброєю і бойова техніка – БТРи, БМП, вантажівки, які постійно кудись мчать. Вдалося йому зустрітися за тисячу кілометрів із нашими хлопцями з Центру розмінування. Щодня вони разом зі службовими собаками проводили огляд периметру на наявність вибухонебезпечних предметів. Пліч-о-пліч із саперами працювали хлопці з інженерних батальйонів, які сьогодні входять до складу Кам’янець-Подільської інженерної бригади. Багато із них стали героями його замальовок.
– Було складно, але я почувався там на своєму місці, – зізнається чоловік. – Звичайно, що й додому хотілося, бо рідні хвилювалися, адже ситуація напружена, фактично щодня були втрати на фронті, фіксувалися близько двох сотень обстрілів за добу. Але гріла думка, що вдома на мене чекають батьки, кохана дружина і маленька 10-місячна донечка.
За сім років війни Андрій об’їздив чи не весь схід України. Наразі продовжує працювати там у складі пресцентру та мобільних пресгруп.
– Крайня ротація в мобільній пресгрупі була з жовтня і до грудня 2020 року. Додам, що до складу такої пресгрупи входить оператор від Центральної телерадіостудії Мін­оборони і журналіст від Інформаційної агенції АрміяInform. Працювали на всій лінії переднього краю Луганського напрямку нашої оборони. У хлопців відчувалися настрої розпачу. В тепловізори, біноклі, трубку розвідника бачили, як за 150-300 метрів ворог ходить у повний зріст, дивиться у наш бік, махає руками, провокує хлопців. А лишень наш козак висунеться з окопу чи, не дай Бог, стане в повний зріст, як однозначно щось прилетить чи від снай­пера, чи від стрільця. Двояка ситуація виходить, що на рідній землі зв’язані руки, ми не можемо першими показати характер і дати зрозуміти, що господарі тут ми, а не вони. Але, попри рішення політиків, настрій у хлопців на перед­ньому плані бойовий: вони знають, що потрібні, доки тут є ворог і триває війна. Відходити чи здавати позиції ніхто не буде!
Розпитували в козаків, чи не вто­милися від війни? Виявляється, що від війни втомлюються переважно ті, хто в м’яких кріслах і на м’яких ди­ванах спостерігає за війною по телевізору. А на передньому краї хоч і важко, але всі готові дати ворогові гідну відсіч. Більшість із них не лізуть в об’єктиви фото і відеокамер, а тихо виконують свою роботу.
Про жителів Донбасу війсь­ковий журналіст говорить лаконічно:
– Більшість вважає, що ми їм чимось зобов’язані. Самі для цього нічого не роблять. Вони інакші…
Часто складається враження, що спиною до них краще не повертатися, ніби як у Ліберії.
Герої Андрієвих матеріалів – звичайні люди з усієї України, об’єднані єдиною метою – вигнати ворога і принести довго­очікуваний мир. Серед них є як звичайні механіки із чорними від мазуту руками, так і юристи, жур­налісти й навіть депутати, щоправда, не народні. Андрій жартує: «Це з командирів ідуть у народні депутати, а звідти на передній край фактично ніхто не повертається». Писав він і про звичайного хлопця-художника, який нині захищає Батьківщину, про юриста, батьки якого служать у Генштабі, про матір і донь­ку з Луганщини, котрі разом пішли служити в ЗСУ (донька, щоправда, звільнилася зі служби, а мати продовжує захищати Україну). Бере за душу матеріал про багатодітну сім’ю з Лисичан­ська, яка всиновила 10 дітей віком від 6 до 14 років. Оля, ту­тешня мешканка, а її чоловік Карен – вірменин. Але обидвоє настільки люблять Україну, що діток виховують у патріотичному дусі. Про молодого хлопця з Луганщини з позивним мультяшного героя «Бастер», який нині головний сержант роти морської піхоти. Коли схід почало лихоманити, йому було лише 17. Ледь стримуєш сльози, коли читаєш про героїчний вчинок старшини з Вінниці з позивним «Бубен», який накрив собою жур­наліста з «Інтера», врятувавши йому життя. Військового евакуювали із понад 20 осколками від міни, тривалий час лікували, в нього почався остеомієліт, і постало питання про ампутацію ноги. Завдяки земляку із Він­ниччини, чоловіку замість рідної п’яти встановили металевий сплав, а замість надп’ятково-гомілкового суглоба – протез. І, по­при все, через п’ять років «Бу­бен» повернувся на фронт та воюватиме там до Перемоги. Надихаєшся непохитною силою духу, коли читаєш про морського піхотинця старшого матроса з позивним «Міха», який розпочав свій бойовий шлях у російсько-українській війні ще з Майдану, будучи активним фанатом ФК «Кривбас». Мурашки по шкірі бігають, коли читаєш спогади жителя Слов’янська Костянтина, який нині служить кулеметником у ЗСУ. Озвірілі й п’яні окупанти нищили його місто, грабували магазини, торгові центри і автосалони, захоплювали адмінбудівлі. Не вистачить газети, аби перерахувати усіх Героїв і Героїнь, про яких писав Андрій Агєєв. А разом із ними і волонтерів, які допомагали й допомагають нашим військовим. З одним із таких зіркових благодійників – Сергієм Притулою – Андрію вдалося познайомитися та взяти в нього інтерв’ю. Каже, що Сергій – хороший і веселий хлопець, із добрим і чуйним серцем.

ПЕРЕМОЖЕМО НА ВСІХ ФРОНТАХ

Не могли не запитати в Анд­рія, що він думає про санкції президента Зеленського проти телеканалів 112, NewsOne і ZIK:
– Так треба було ще раніше вчинити. Коли виступає людина і ствер­джує, що в нас громадянський конф­лікт, а не війна, виправдовує агресію Російської Федерації й каже, що росіян на сході немає, а україн­сь­ких військовослужбовців, захисників закликає називати злочинцями і вбивцями, – це зневага. Закінчується сьомий рік війни, і знаходяться такі, що дозволяють собі з екрана телевізора таке говорити.
А хтось це слухає і вірить.
На жаль, паралельно із пострілами на сході у нас триває ще й інформаційна війна у соц­мережах, на радіо і телебаченні, в газетах. І лише об’єднавши зусилля захисників на фронті та медійників в інформаційному просторі, Україна таки здобуде перемогу.