Четвер, 28 Березня 2024 р.
5 Березня 2021

ДОБРА ФЕЯ ПАНІ ОКСАНА

8 БЕРЕЗНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ЖІНОЧИЙ ДЕНЬ


Творити добро легко, і крихта благих справ може змінити не лише долю людини, а й світ на краще, – у цьому переконана 39-річна кам’янчанка Оксана ДІДИЧ. Цій простій істині вона навчає двох синів та десятки учнів, адже за фахом – вчителька, а за покликанням – волонтерка. Вона – частий гість в інтернатах та родинах, які опинилися в скрутному становищі. Їм допомагає одягом, речами першої необхідності, продуктами, смаколиками, які їй ось уже три роки приносять такі ж небайдужі до людського горя жителі Кам’янеччини. І таких благодійників, на щастя, є чимало. «Сарафанне» радіо добре працює і розширює коло помічників.

Оксана Дідич– Подруга розповіла, як уперше поїхала в табір «Чайка», де відпочивали дітки з інтернатів. Попри свій юний вік, життя в них не мед, й іноді з ними важко, вони можуть бути жорстокими. Але, на мою думку, виправити це можна, подарувавши їм крихту любові й теп­ла. Пригадую, як взяли за живе її слова, що вони спраглі до обіймів і навіть простого спілкування. Я зібрала дитячі речі, ще частину передали знайомі – й так уперше поїхала в спецшколу-інтернат у Голенищеве, що на Чемеровеччині, – пригадує Оксана. – Дітки бігли назустріч. Досі пам’ятаю, як обійняла хлопчика, а в нього серце стукає, як у сполоханої пташки. Я аж розхвилювалася, що, можливо, налякала його. Але він так проявив почуття.
У цієї дитини важка доля. До 6 років узагалі не розмовляв. Коли його привезли, почалися заняття з логопедами – і він виговорився. І досі, коли розмовляє, наголошує на літері «р».
Згодом, зібравши бус речей, поїхала в Меджибізький дитячий будинок-інтернат. Це було дуже важко, клубок у горлі, сльози ледь стримала, коли побачила прикутих до ліжка діток, із покрученими ручками-ніжками. Вони мають різні захворювання: ДЦП, аутизм, шизофренія, але всі хочуть любові. Пам’ятаю, як до мене підійшла маленька дівчинка Ксюша, обійняла і не хотіла відпускати.
За ці роки, завдяки небайдужим, Оксана відправила вже 28 бусів, ущент забитих одягом, смаколиками, іграшками та речами першої необхідності. Навідується вона, крім двох згаданих закладів, ще в психіатричну лікарню в Скаржинцях, у психоневрологічний інтернат у Мілівцях, місцевий дитячий тубсанаторій. На неї тут завжди з нетерпінням чекають і кажуть: «Наша пані Оксана приїхала». Кожен візит особливий. І коли слухаєш про мрії діток, переосмислюєш і власне життя.
– Одного разу ми в машині залишили пляшку води і пакетик зі снеками, які купили на перекус у дорогу. Підійшов хлопчик і попросив ці «подушечки» й воду. Він міг сам усе з’їсти, але натомість покликав друзів та з усіма поділився. І це мене неабияк вразило. Держава виділяє їм кошти на хороше харчування, меню в них повноцінне, їм готують котлети, запіканки, каші, але вони хочуть чорного насіння, сухариків, печива тощо, як і всі діти їхнього віку.
– У Голенищевому запитала в 11-річного хлопчика, про що він мріє, – розповідає Оксана. – Виявляється, спробувати шашлик, бо ніколи його не їв. Ми все з собою привезли, там посмажили і зробили для діток невеличке свято. Влітку планували організувати для них дискотеку, але завадив карантин. Сподіваюся, що і цю мрію втілимо.
Найбільшим ударом для пані Оксани стала пожежа в підвалі, куди їй зносили речі. Місце для доброї справи надав отець Антоній Федик. Саме в день пожежі в УГКЦ «Почаївської ікони Божої Матері» перебувала ікона Божої Матері Зарваницької, яку коронував Папа Римський. Жінка зізнається: коли дізналася про пожежу, опустилися руки, думала покинути волонтерство. Але коли прийшла до священника, той сказав: «Оксано, пообіцяйте, що Ви це не залишите!».
– Коли вивозили фуру згорених речей, серце краялося. Це ж люди приносили, допомагали, ці речі мали розвезти нужденним, а тут таке горе – вогонь усе знищив, – бід­кається волонтерка. – Залишилася я зі жменькою памперсів, але люди зносили пакети з одягом, і все почалося знову. Небайдужа людина виділила підвал, звідти ми винесли 140 відер води, привели все до ладу. Бог дає час і сили. Буває, сиджу, зморена після роботи, аж раптом дзвонить телефон:
у родині семеро дітей, хата згоріла, і їх терміново потрібно одягнути.
В гостях у вихованців Голенищевської спецшколи-інтернатуІ де ті сили беруться – вже біжу, шукаю речі й думаю, як їх доставити. Буває, йду на жіночу хитрість: після роботи прошу чоловіка відвезти мене. І знаєте, він мені ніколи не відмовляє. Хоча і сама бачу, що повернувся з роботи виснажений, але сідає за кермо, розвозить усе. А коли повертаємося, завжди каже мені: «Ксюхо, ти в мене молодчинка! Адже справді цим людям необхідно підставити плече!». Добре, що коханий чоловік, мої синочки, матуся мене розуміють і підтримують. Бо бувало, що приходила додому після сортування речей, як та По­пелюшка, опівночі.
Від життєвих історій, які розповідає Оксана, мурашки по шкірі бігають. У голові не вкладається, що в наш час хлопчик із села два місяці не ходив до школи, бо не мав взуття і куртки. Коли йому передали речі, він цілу ніч солодко спав, обійнявши їх. Ще один хлопчик, якого покинула мати, батько помер, і він залишився зі старенькою бабу­сею, за два дні до 1 вересня зовсім не мав нічого для навчання: від ручки і до одягу. Але завдяки небайдужим отримав усе необхідне для школи і речі на всі пори року.
– Кажуть, що немає добрих людей і дива. Неправда! Люди хочуть поділитися, самі дзвонять до мене і пропонують допомогу, – продовжує Оксана Дідич. – Якось літня жінка розповіла, що трійко її внуків сплять на одному ліжку. Через декілька днів телефонує мені незнайома жінка і каже, що віддає двох’­-
ярусне ліжко, та ще й сама відвез­ла його в цю родину. А одного разу принесли мені ролики, я думала їх завезти в інтернат. Але по речі для діток прийшов чоловік. Кажу, що ще ролики є. Він підняв на мене очі: «Дякую! Про них давно мріють діти, але ми не можемо їх придбати, бо для нас це надто дорого».
Трапляється, що вже і речі складені, і смаколики з іграшками зібрані, а відвезти все це немає за що. І тут на допомогу приходять добрі люди, часто навіть імен своїх не розголошують, творять добро мовчки. Щоправда, бували й такі, які хотіли нажитися і за поїздки просили більше грошей, аніж це коштує.
Сьогодні під опікою Оксани перебувають зо три десятки сімей. Є одинокі люди, які називають її доброю феєю, адже вона не лише продукти та одяг принесе, а й розрадить добрим словом. На її відвідини з нетерпінням чекає пенсіонер пан Микола. Адже лише Оксана може втілити в життя його мрію – принес­ти улюблені вареники з вишнею та торт, бо дуже полюбляє солодке. Чоловіка ошукав племінник, і тепер замість просторої квартири він змушений тіснитися у хрущовці. Рана, завдана рідною людиною, і досі крово­точить, а добре слово від волонтерки дає сили жити.
– Ніколи не треба проходити повз чужу біду, кожен може допомогти, – переконана Оксана. – Як приклад – 52-річний чоловік Юрій. Він майже рік жив у коробці на вулиці Привокзальній. Його побачила жінка, попросила для нього речей. Коли я приїхала туди, отетеріла: на вулиці мороз, чоловік у благенькому осінньому одязі тремтячими руками їсть суп, а його коліна аж до землі примерзли. Я привезла домашні закрутки, які позносили учні та вчителі з 7 і 17 шкіл, то він навіть не мав куди їх подіти. Про себе Юра неговіркий. Каже, що пережив сімейну драму і опинився на вулиці. Але бачили б ви його сьогодні: пострижений, виголений, помитий, добре вбраний, кинув шкідливі звички. Мешкає в одному із сіл нашого району. Сам дрова рубає, по господарству порається, сусідам допомагає. Навернувся до Бога.
В гостях у вихованців Голенищевської спецшколи-інтернатуПані Оксана зізнається, що часто їй і самій потрібна допомога, аби посортувати речі. За тиждень люди приносять по 40-50 пакетів. І усе це потрібно розкласти на купки: дитячі, чоловічі, жіночі, для старших жінок, для школярів. Для людей із психоневрологічними розладами треба відібрати такий одяг, аби не мав камінців, намистин та інших прикрас. Допомагають у цьому мама, куми і незамінні подруги Юля Фабіянова та Інна Бучковська, якій днями народжувати, але вона приходить і допомагає. Дякує Оксана всім тим, хто завжди відгукується, підприємству «Український крис­тал», яке постійно надає смаколики, отцю Антонію – за духовну підтримку.
Окрім допомоги іншим, викладання української мови і літератури, християнської етики в ЗОШ №7, Оксана полюбляє вишивати, малювати, ходить до церкви і балує рідних смачною випічкою, стравами. Віднедавна із задоволенням порається на городі на дачі та готує на зиму закрутки. Торік накрутила аж 430 банок, більшість з яких пороздавала. Любить проводити час із друзями і заздалегідь вибудовує плани на вихідні. Словом, ця сильна жінка із добрим серцем завжди в русі, цінує кожну хвилину свого життя і навчає цьому інших:
– Я постійно кажу учням цінувати те, що вони мають, – це їхнє життя і їхні батьки. Вчу: вранці прокинулися – обійміть батьків і скажіть їм, як сильно ви їх любите. Розповідаю, що серед нас є дітки, які потребують уваги, любові, обіймів і ласки. Кожен із нас може подарувати їм крихту ніжності, отримавши натомість щирі обійми та погляд, сповнений німої подяки. Заради цього і варто жити.

Галина МИХАЛЬСЬКА.
P.S. Хто має бажання допомогти одягом, деззасобами, канцелярією, засобами гігієни, приносити все це можна до Оксани Дідич у підвал гуртожитку, що на вул.30 років Перемоги, 6. Кому потрібна допомога, або хто знає родини, які опинилися в скруті, телефонуйте: 096-639-78-80.