ЗАКОХУЄ ТУРИСТІВ В УКРАЇНУ

27 ВЕРЕСНЯ – ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ТУРИЗМУ

«За тиждень організувати і провести з колегами екскурсії для 106 діток – хокейних фанів; проадмініструвати тури для 480 дітей – футбольних фанів; простудитися, похворіти, вилікуватися; провести три насичені дні з 40 авіаторами-гумористами з Америки; згадати Тараса Шевченка «незлим тихим словом» із 15 гостями з Казахстану; відкрити незвичний Київ 25 молодим айтішникам і закінчити тиждень спокійною прогуляночкою із хлопцем з Америки, який мандрує Україною на автобусах, щоб побачити наші краєвиди», – такий насичений робочий графік для гідеси і менеджерки Ольги ФІЛІМОНОВОЇ – звична річ.
Її екскурсії, наповнені історичними цікавинками й маловідомими стежинками, захоплюють як українських туристів, так і закордонних. Неабияк цікаво читати її пости про туристів, якими вона щедро ділиться на своїй сторінці у фейсбуку. І хоча Київ уже став близьким і рідним для Льолі (яку так називали ще змалку, і це пестливе ім’я стало її другим), усе дитинство та шкільні роки минули в старовинному Кам’янці, який завжди близький її серцю, і куди вона з неабияким трепетом привозить туристів.
Про всі родзинки туристичного бізнесу, заманухи для іноземців, слабкі й сильні сторони цієї галузі, важкі ковідні часи спілкуємося із Льолею Філімоновою. До речі, з нею «Подолянин» познайомився цьогоріч у травні, коли Льоля разом із сестрою Наталею організували виставку старих батьківських фото.

ДЛЯ КИЯН КАМ’ЯНЕЦЬ ЗАЛИШАЄТЬСЯ МАЛОВІДОМИМ

– Льолю, як часто привозите групи туристів до рідного Ка­м’янця?
– До пандемії ковіду, влітку 2019 року і до зими, майже щомісяця приїжджала з іноземними туристами. Загалом співпрацюю з деякими туристичними компа­ніями, які винаймають мене як гіда. І коли включають у програму туру Кам’янець, я супроводжую групу. Дорогою розповідаю історію міста, про визначні події, історичних постатей тощо, аби гості вже надихнулися атмосферою і відчули його ауру. Скажімо, розповідаю про Потоцьких, про леген­дарного архітектора Яна де Вітте і перший політ його кулі, як він при­віз сюди французів, про турків і поляків та їхній слід в історії. Власне, в який би регіон не їхали, до­рогою розповідаю найцікавіше, аби гості знали, куди їдуть.
У Кам’янці співпрацюю ще з двома англомовними гідами. Це Максим Жевняк та Ірина Ладоренко, така в нас кооперація. Бо екскурсію на місці довіряю професіоналам, які тут проживають і знають, чим живе місто сьогодні.
Під час ковіду організувала дві екскурсії для внутрішніх туристів, адже для багатьох киян Кам’янець залишається ще маловідомим.
Усі знають про фортецю – вона найпопулярніша. Багатьом відомий наш каньйон, статуя Діви Марії на мінареті, дехто обізнаний, що Кам’янець був останньою столицею УНР.

– А які об’єкти як родзинки Ви демонструєте туристам?
– Віднедавна – альбом бать­ка, це моя родинна родзинка. Показую старі фото, як виглядало місто в той період і як сьогодні. Відвідуємо Кафедральний костел Пет­ра і Павла, Домініканський, Вітряну браму, мурал Симона Петлюри. Цікавим є майдан Вір­менський ринок, обов’язково розповідаю про різні культури, ори­гінальні знахідки.

– На Вашу думку, як зробити Кам’янець і його околиці ще туристично привабливіши­ми?
– Треба не лише називати «магнітами» вже збудовані відновлені об’єкти, а відкривати нові, маловідомі, цікаві, їх рекламувати й по­казувати. Але для цього деякі па­м’ят­ки слід реставрувати, от тоді бу­дуть нові «магніти». Чого лише вар­ті Панівці – село, що дихає істо­рією, має що показати, чим вразити, але тут, на жаль, не зустрінеш натовпів туристів із фотоапаратами. І таких місць на Поділлі сотні, й вони мають працювати на туристів українських та іноземних!
– Інформаційно-туристичний центр, що у Старому місті, не повинен бути зачинений у вихідні й працювати лише до сімнадцятої, – розповідає Льоля. – Я дивом туди потрапила, а що вже казати про туриста. І там має бути більше наочної літератури й різними мовами. На мою думку, потрібно зробити акцент на турецьку і польську куль­тури, бо ж приїжджають і турки, і по­ляки. Слід готувати туркомовних гідів. Знаю, що в Кам’янці є проблеми і з польськомовними екскур­соводами. Хоча поляки приїжджають до міста як до святині.
Словом, не слід зациклюватися на стандартних екскурсіях, а розширюватися. Музеї, скажімо, не повинні бути закістянілими радянськими закладами, а мають іти в ногу з часом, розвиватися, подаватися на гранти. Тим паче, що для цього є Український культурний фонд. Про Картинну галерею взагалі мало хто знає.
У травні я приїжджала в місто на відкриття виставки батківських фотографій (детальніше про виставку можна почитати в «Подолянині» від 28 травня 2021 р. «Історія Кам’янця через альбом однієї сім’ї». – Прим. ред.), і ми здійснили прогулянку Смотрицьким каньйоном на тримаранах. Враження отримали неймовірні. Нам пощастило побачити пугача, чаплю. Каньйон із річки має інший, неперевершений вигляд, і це круто. Дорогою не втомлюються розповідати різні цікавинки гіди-­екскурсоводи. Це колишні студенти природничого факультету, які організували такі мандрівки. Це класна ще одна фішка Кам’янця, яку я пропонуватиму туристам, котрі планують приїхати в місто над Смотричем.

ЯК ФІЛОЛОГІЯ ДОПОМОГЛА В ТУРИЗМІ

– Льолю, як сталося, що туризм переміг філологію?
– Я народилася в Києві, але прожила там декілька тижнів – і батьки переїхали до Кам’янця. Тут закін­чила гімназію за гуманітарним профілем. Друзі, які вчилися в Києво-­Могилянській академії, настільки яскраво описали виш і те, як там кльово, що мріяла лише про нього. 1998 року склала всі тести й стала студенткою факультету гуманітарних і суспільних наук Києво-Могилянки, вказавши фах «Філолог». Але протягом першого року навчан­ня студентам дозволяли змінити фах. Нам викладали історію та тео­рію культури, я настільки закохалася в цю дисципліну, що на ІІ кур­сі вирішила бути культурологом. Тож я – магістр історії культури.
Коли ще навчалася на останньому курсі, брала академку, їздила стажуватися і працювати до Франції. Французьку вчила ще школяркою за програмою «Єшко», а потім обрала її як другу іноземну у виші (ще зі школи активно вчила англійську). Сподівалася отримати французьку стипендію, але не пощастило і повернулася до України, де вже закінчила академію.
Пішла працювати в туристичну компанію, тож уже 13 років у туризмі: дев’ять років була менеджером із прийому туристів і вже чотири – як гід. Спочатку розробляла туристичні програми, самостійно складала маршрути і цю інформацію надавала гідам. Іноді супроводжувала англомовні чи французькомовні групи. Однак 2014 року компанію скоротили. І два роки працювала адміністраторкою на англомовному телеканалі «Ukraine Today». Як на мене, це був крутий проєкт. Сюди запрошували іноземних журналістів, бо найголовнішим завданням було популяризувати Україну за кордоном. Транслювалися на деяких іноземних каналах і плюс онлайн. Робили передачі про те, яка Україна класна. Це було круто, ми організовували чимало різних зустрічей. Там я познайомилася з багатьма цікавими і видатними українцями. Наприклад, багато інтерв’ю давали сьогоднішні політики, скажімо, нинішній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. До нас приходили депутати, кіборги, українські режисери, митці, письменники, як-от Оксана Забужко. Чимало сюжетів робили про мистецькі події, зокрема ГогольFEST, Одеський міжнародний кінофестиваль, «Книжковий арсенал». Але у грудні 2016 року канал закрили. Так сталося, що я поба­чила оголошення про перші курси для англомовних гідів. Подумала: «А чому б мені не піти і не стати гідом? 10 ро­ків для гідів робила програми, а тепер і сама можу спробувати». Закінчила місячні курси, де нам розповідали, що цікаве пока­зувати і розповідати іноземцям, як будувати екскурсії тощо. Тепер я би сказала, що це навчання – аматорське, але в той період воно дало мені поштовх, і вже в січні 2017 року я провела першу екскурсію Києвом для двох прикольних американців.
Так я знову опинилася в туризмі, але вже цього разу в ролі гіда. Тобто, здобула базові знання, а далі вже самостійно перечитувала стоси книг, переглядала сотні передач, спілкувалася з цікавими людьми, наповнювалася новою інформа­цією і так вибудовувала екскурсії.

УКРАЇНА МАНИТЬ НЕЗВИЧНІСТЮ ТА ЗЕЛЕННЮ

– Льолю, на Вашу думку, чим Україна приваблює іноземного туриста?
– Манить незвичністю. Європейці побачили Європу, перенаситилися нею, а Україна для них – Terra incognita, невідома земля. І їм цікаво її відкривати. Правда, ще до 2017 року в деяких іноземців був стереотип, що ми – частинка Росії. Але вже у 2018-2019 роках туристи приїжджали конкретно в Україну.
І для мене це великий прогрес. Загалом 2019 рік був класним і щед­рим на туристів. Багато приїжджали з Філіппін, Індонезії, Індії.

– Цьогоріч Україну заполонили туристи з Саудівської Ара­вії, і Ви проводили для них екскурсії. Де побували, і які враження в них залишилися від нашої краї­ни?
– Із країнами Саудівської Аравії Україна цьогоріч підписала двосторонні угоди про безвізовий режим. Без візи можна було летіти до Грузії, України та Албанії. Хтось з арабів мандрував у всі три країни, а хтось обирав лише Україну, яка, до речі, вийшла лідеркою. Коли їдуть до України, майже нічого не знають про нас. Прикро, але це теж прогалина наших дипломатів.
Якщо раніше на екскурсіях у мене не було арабських туристів, то цього літа ледь не щодня індивідуальні тури та великі групи. Туристів із Перської затоки можна було побачити в найкращих готелях і ресторанах Києва, Львова та Карпат. Вони в захваті від того, що в нас багато зелені й дерев, річок, насоло­джувалися дощем, бо ж в їхній краї­ні – пустеля. Із задоволенням відвідували музеї українського побуту, багато гуляли містом, каталися на кораблі, велосипедах, скутерах, у захваті були від екстремального відпочинку. Київ завжди показували першим містом, щоб Буковель не затьмарив враження. Там фотографувалися мало не під кожним деревом.
Туристичний бізнес швидко підлаштувався під арабського туриста. В Буковелі, Києві, Львові багато інформації було перекладено арабською, в ресторанах з’явилося халяльне меню, в готелях видавали килимок для намазу. Правда, не обійшлося і без казусів, бо в деяких готелях східним гостям пропонували алкоголь, а вони його не вживають. І ще щиро дивувалися, чому українці ходять без масок, хоча суне «Дельта».
Але попри все враження залишаються позитивними. Один араб щиро зізнався, що закохався в Україну, бо вона зелена, а люди тут квітучі, привітні та добрі. На моїй сторінці у фейсбуку залишали лише позитивні відгуки: «Ми нічого не знали про Україну, але щасливі, що обрали Україну, а не Албанію»; «Я надсилала фото з країни, яку полюбила, щодня своїй сестрі. Вона теж хоче приїхати сюди з родиною»; «Квадроцикли, стрибки, екстремальні види спорту в Буковелі – найцікавіша частина нашої подорожі»; «Львів – дуже європейське місто! Як старе місто в Європі, яке я полюбив». Я насолоджувалася враженнями моїх гостей із Саудівської Аравії. Вони багато цікавого роз­повідали і про свою країну. До речі, українці теж можуть їхати до Саудівської Аравії без візи.

– Українські ціни не вразили арабських туристів?
– Це люди з найбагатших країн, і для них усе тут коштувало копійки. Навіть попри те, що ціни в Україні для них стрімко злетіли. Скажімо, в Буковелі звичайний баран подорожчав вдвічі-втричі. Турбізнес викручувався, як міг.
До речі, я потоваришувала з арабською сім’єю, для якої першої проводила екскурсію. Ахмед, Хані та їхні прекрасні дітки надіслали мені 10 листівочок і словничок. Сау­дівська Аравія стала 128 країною у списочку моїх листівочок.

– Часто товаришуєте з гостями-туристами?
– Багато є киян, для яких проводила екскурсію, ми маємо спільні інтереси і товаришуємо. Переписуюся із бабусею та дідусем з Америки, які приїжджали до Києва. Маю серед друзів і 90-річного дідуся, який 1946 року з армією УПА перебрався до Америки і відтоді там мешкає. До України приїжджав із двома дорослими доньками.

ДОКИ ГРІМ НЕ ВДАРИТЬ…

– А загалом які сильні та слабкі сторони України в туризмі?
– Слабких дуже багато. У нас немає єдиного потужного ресурсу про Україну для іноземного туриста. Часто іноземці запитують, на якому сайті можна прочитати про те чи інше місто, мистецьку подію, фести, атракції. А немає де, бо ще не надбали потужного англомовного ресурсу! Я вже не кажу про декілька іноземних мов. Президент пишається українськими айтішниками, але вони поки не спрацювали на туристичний імідж України. У нас поки запустили лише бренд «Мандруємо Україною», правда, розрахований він на внутрішнього туриста. І досі не маємо бренду України, який би повсюди рекламували. Розроблений 2018 року компанією Banda Agency «Ukraine NOW» бренд України поки так і залишається нерозкрученим. Із цим усім маємо велике провисання.
У нас можна розвивати гастрономічний туризм, але зазвичай це роблять одиниці туроператорів. Пропаганда країни має робитися красиво, чисто і професійно. А не так, як у нас, на жаль, із помилками. Вже була Uktaine в міжнародному аеропорту Сікорського. А тепер до 30-річчя незалежності України у столиці з’явилися англомовні таблички, і теж з помилками – тепер написали Ukranian. Можна було б подумати, що то для іспанців, але ні, бо тоді там мала б бути інша літера. Ця недбалість організаторів державного проєкту ще як сарказм виглядає – гордіться нашими дизай­нерами, які це написали. Невже назва рідної країни така важка для написання?!
Прикро, але в нас виходить, що гіди самотужки просувають країну, а вже потім туристи, повернувшись додому, сарафанним радіо популяризують її серед знайомих.
А скільки історично цінних об’єктів і старовинних пам’яток руйнуються. От, скажімо, Миколаївський костел у Києві, де в пожежі згорів орган. Усього за 4 години до трагедії проїжджала з дітками з Донеччини і розповідала, який він чудовий! У травні розповідала про його долю, реконструкцію і бомбу Другої світової, яка пошкодила вітражі. Тоді навіть не було думки, що з ним може статися якась біда. З 2009 року приміщення перебувало в аварійному стані, активісти неодноразово били на сполох, що дах тече, і це може призвести до замикання проводки. Ніхто не рухався, доки не сталася біда. Прикро, що інститут меценацтва в нашій країні вбитий. Усі дали гроші вже після того, як усе згоріло. За добу зібрали 26 мільйонів гривень. Це добре, але чому в нас нічого не робиться на випередження проблеми?!

СВІТ ВЕЛИКИЙ, А КОЖНА КРАЇНА – НЕПОВТОРНА

– Як турбізнес пережив локдауни через пандемію ковіду?
– Торік стався безпрецедентний випадок, коли туроператори, які конкурували, об’єдналися, аби про­пагувати і продавати Україну, проводили чимало вебінарів, шукали шляхи, як пережити важкі часи.
Особисто я навчилася працювати по-новому, вигадувала різні тематичні екскурсії, розробила декілька проєктів, скажімо, що їли і пили в столиці; малюнки туристів на люках; пам’ятні футболки для туристів тощо. А ще разом із Максимом Бортником розробили тематичну екскурсію про медоваріння. У ці вихідні охочі поїдуть у садибу Бортника, де не лише почують різні цікавинки про медоваріння, а й самі варитимуть питний мед так, як це робили в давнину.

– Яка країна найбільше вра­зила Льолю Філімонову, і куди б хотіли ще поїхати?
– Захоплива була подорож в Кабо-Верде – колоритну африкансь­ку країну. Власною культурою запам’яталася Шрі-Ланка. Недавно вдруге побувала на Кіпрі, але відкрила багато чого нового для себе і вже маю декілька наміток на наступну поїздку. Інакше відкрилася і Туреччина. Закохалася в маленьке рибальське містечко Каш. Тут не зустрінеш натовпів туристів, але побачиш неповторні краєвиди, історичні пам’ятки, відкритих і щирих жителів. Аж захотілося мати собі тут будиночок на березі моря.
Загалом гіду важко мандрувати, бо для нього все цікаво. Світ великий, а кожна країна – неповторна і має що показати. Уже давно мрію відвідати Ісландію і сподіваюся, що цьогоріч це вдасться.

– А що привозите на згадку?
– Листівки, бо я їхній фанат. Купую місцеві гастрономічні цікавинки, якими смакую з друзями. А ще привожу кімнатні рослини і намагаюся їх тут відтворити. З Кіпру, наприклад, маю оригінальний кактус. Прижилися в мене вдома й інші заморські рослини. Правда, зернятко баобаба не проросло. А ще люб­лю вироби ручної роботи, характерні для країни, які теж доповнюють мій інтер’єр.