П'ятница, 29 Березня 2024 р.
10 Грудня 2021

НАДІЛЕНІ ТАЛАНТОМ, ОБДІЛЕНІ ЖИТЛОМ

«Тьотю» Галю, яка дарує котиків і песиків біля ринку, знають, напевно, всі кам’янчани, гарні слова про неї завжди говорять зооволонтери міста, бо довіряють їй і переконані, що вона ніколи не викине доручених їй тварин. А ще чимало мешканців міста добре слово скажуть і про її дітей – талановитих музикантів, які беруть участь у всіх можливих міських культурних заходах. Здавалося б, що всі щасливі, життя їхнє нагадує свято, бо ж проблем не мають. Насправді ж, доля, обдарувавши діток талантами, підкинула й чимало випробувань. Ще з дитинства вони залишилися без батьків, яких повноцінно замінили бабуся та дідусь, але їх вони називають мамою і татом. Саме вони не покинули дрібненьких діток, а забрали до себе в малесеньку кімнатку в гуртожитку, оточили теплом, любов’ю і турботою. В кімнатці, площею 18 квадратних метрів, у тісноті, але в затишку, діти поступово підростали, а родина Квятиків стала у квартирну чергу з надією на отримання більшого помешкання.
Однак діти виросли, а житла ніхто так і не дочекався. Черга розтягнулася на роки, і навіть нині світла в кінці тунелю не видно. Хоча ще 2009 року саме їхня сім’я була першою у списку. В цієї родини, як, до речі, і в інших, які десятиліттями значаться у списках, виникає цілком логічне і слушне запитання: а хто ж тоді вселяється в нові квартири, які надає держава?! Відповідь на нього спробував віднайти і «Подолянин».

ЧЕРГА НА РОКИ ЧИ НА ВСЕ ЖИТТЯ?

АдріанаСімейна драма стала поштовхом до змін у родині Квятиків. Їхня старша донька розлучилася з чоловіком, і обидвоє відмовилися від трьох діток, наро­джених один за одним. Але бабуся та дідусь не залишили їх напризволяще і навіть плану­вали допомагати не лише своїм кровинкам, а й іншим покинутим дітям.
– 2005 року ми з чоловіком проходили навчання у Хмельницькому, бо мали намір відкривати будинок сімейного типу, – розповідає пані Галина. – Тоді навіть на придбання житла від держави надійшло 70 тисяч гривень, але треба було ще 80 тисяч. Однак доки надійшла реш­-та, то вже невідомо, в яких чинов­ницьких кабінетах подівся перший транш. Із такою державною підтримкою було страшно починати, тому від ідеї будинку сімейного типу довелося відмовитися. Тут собаку чи кота не викинеш на вулицю, а це ж діти. Як і куди ми їх могли взяти, коли самі тулилися в малесенькій кімнатці?! Тоді вже почали оформляти опіку над трьома внуками. Наша Адріанка 2002 року народження, Влад – 2003, а Максим – 2004. Всі погодки. Дівчинка фактично з народження проживала в нас, як і Владик, який часто хворів. Фактично до 4 років із лікарень не виходив. А коли народився Максимко, його віддали в сиротинець. Там він пробув майже до трьох років. Раніше забрати його звідти не могли, чиновницька бюрократія доб­ряче попсувала нерви. Часто перебуваючи у хмельницькому інтернаті, багато чого наслухалася. Працівниці перешіптувалися, коли хворого хлопчика забрала американська сім’я, коли здорову дівчину повезли до Італії. Згодом дізналася, що Максима теж хочуть продати, тому його вихователька порадила нам із документами довго не зволікати, бо може бути пізно. Підозрілими виявилися й слова завідувачки, яка відмовляла нас від онука. Коли ми приїжджали, вона казала: «Навіщо він вам? Він же дикий, дітей боїться та ще й хворий, ховається по кутках. У вас їх і так багато, а Максима можуть усиновити, і він ростиме один у теплі й добрі». Я не втрималася і кажу: «Ви не розумієте, що вони всі рідні? Як віддати кровинку і розлучити їх?!». Коли Максиму виповнилося три рочки, ми нарешті змогли його забрати. Однак він ще довго дивився пе­реляканими очима, плакав і весь час повторював, що не хоче до «тьоті Люди», тобто в сиротинець.
Про те, що довелося пережити цій родині, можна лише здогадуватися. Троє малюків, за якими потрібен догляд і догляд: нагодувати, одягнути, помити, приділити достатньо часу. І це при тому, що в них підростала молодша донька, яка теж потребувала догляду та любові. Дні були розписані мало не похвилинно, домашні клопоти відбирали чимало сил і часу. Але найважче було тоді, коли хтось із діток недужав: тоді опускалися руки, а вуста шепотіли молитву і благали Господа змилуватися над крихітками.
– Найбільше хворів Владик, – пригадує співрозмовниця. – Він так важко хворів, іноді думала, що не виживе. Тоді, сидячи біля його ліжечка, дала собі слово: якщо він виживе, зроблю все можливе, аби їхні батьки пошкодували, що так із ними вчинили. Залишили їх і втек­ли. Діти нас називають мамою й татом. І вирішила, що обов’язково виховаю їх гідними людьми та буду навчати всьому, до чого в них лежатиме душа.
Крім цього, вся родина мріяла про власну квартиру. Бо ж жили накупі в одній малесенькій кімнатці:
– Як жити в одній кімнатці 18 квад­ратних метрів усім, навіть не в квар­тирі, а гуртожитку? Коли внуки були ще маленькими, то якось нічого. А коли почали рости та ще й захопилися музикою, мали повно інст­рументів – баян, акордеон, іоніка, то було сутужніше. До нас якось із перевіркою завітали дві працівниці соцслужби і сказали: «А що ми тут напишемо? У вас затишно, чис­тенько, все прибрано. Ми щойно були в 3-кімнатній квартирі, то там немає де стати». Але ж ніхто не запитував, де і як дітям спати? На підлозі ночували двоє хлопців. На ніч стелила на підлогу поролон, на день ховала його за холодильник, аби можна було хоч десь пройти.
Наша сім’я стала на квартирний облік ще 2005 року. Вже 2009 року були першими у черзі. Але влада все тягнула і тягнула з видачею квар­тири. Коли приходили, аби дізнатися щось нове, постійно чули: «Чого бігаєте, ви перші у черзі». Коли дітям виповнилося по 14 років, нас як сім’ю з черги зняли, а кожну дитину поставили у чергу окремо. І вийшло, що знову чекаємо. Не так давно хотіли дізнатися, які у черзі. На папірцеві написали, що Адріанка була 19, Влад – 20, а Максим – ще далі. Нам розумні люди порадили, аби щоквартально діти писали заяви і отримували відповідь у письмовому вигляді, які вони в списку, і як просувається черга. Діти написали. Нам передзвонили і кажуть: «А що, вам потрібна письмова відповідь? Ми так скажемо». Ми натомість відмовилися і наполягли на письмовій. Й  отримали: Адріана була 11, Влад – 12, Максим – 19 на соціальному квартирному обліку. Складається враження, що попереду постійно інших пропускають, а нас дурять, мовляв, зачекайте ще років 10-15.

ЯКИЙ АРГУМЕНТ У ВЛАДИ?

По коментар ми звернулися до завідувачки відділу обліку, розподілу та приватизації житла Оксани Костинюк, яка надала Галині Іванівні офіційну відповідь:
«Квятик Галина Іванівна разом із сім’єю у складі п’яти осіб, в тому числі чоловік Квятик Анатолій Петрович, дочка Уляна, 1992 р.н., онука Адріана, 2002 р.н., та онук Владислав, 2003 р.н., рішенням виконавчого комітету Кам’янець-Подільської міської ради від 25 листопада 2004 р. №2353 зараховані на квартирний облік за місцем проживання в загальний список. 14 червня 2007 року встановлюється опіка над малолітнім онуком Максимом, після чого його зараховано на отримання житла до складу сім’ї Квятиків.
У зв’язку з відсутністю фінансування на придбання житла та вільного житла комунальної власності, до 2016 року квартири дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, не надавали­ся. З 2016 по 2021 рік було надано 2 квар­тири в житлових будинках малосімейного типу (колишні гуртожитки) та придбано 11 квартир за рахунок субвенції з Державного бюджету.
Відповідно до ст.33 Закону Украї­ни «Про забезпечення орга­нізаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» та Постанов Кабінету Міністрів України, з 2017 року затверджені Порядки й умови надання субвенції з Державного бюджету місцевим бюджетам на проєктні, будівельно-ремонтні роботи, придбання житла і приміщень для розвитку сімейних та інших форм виховання, наближених до сімейних, і забезпечення житлом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, осіб з їх числа. Умовами надання субвенції є перебування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 16 до 18 років, а також осіб з їх числа віком від 18 до 23 років на соціальному квартирному обліку або на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов.
Щодо черги квартирного обліку повідомляємо, що Адріану рішенням виконавчого комітету Кам’янець-Подільської міської ради від 22.08.2019 р. №882 зараховано на квартирний облік за місцем проживання у пільговий список. За станом на 1 липня 2021 р. черга квартирного обліку в позачерговому списку за №275. Владислава за­раховано на квар­тирний облік за місцем проживання – в позачерговому списку за №276, Максима – за №289.
Відповідно до чинного житло­вого законодавства (ст.43 Жит­лового кодексу Української РСР), громадянам, які перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов, житлові приміщення надаються в порядку черги.
Житлові умови сім’ї Квятиків обов’язково будуть поліпшені при наявності вільного житла, враховуючи чергу квартирного обліку».

ДІТИ, ПОЦІЛОВАНІ БОГОМ

Максим із ВладомОднак, попри такі бюрократичні каруселі, в родині Квятиків оптимізму, віри та надії не втрачають. Пані Галина з теплотою розповідає про діток та їхні здобутки:
– Усі вони – студенти, навчаються в Кам’янець-Подільському націо­нальному університеті імені Івана Огієнка. Адріана опановує спеціа­льність логопеда-психолога, вже на ІІІ курсі. Влад, який на ІІ курсі, зосередився на музиці, а Максим – першокурсник істфаку.
Ще з дитинства вони залюбки відвідували хорову школу, де навчилися не лише співати, а й грати на музичних інструментах. До них у нашій родині таких талантів ще не було. Адріана грає на фортепіано, Влад – на баяні та гітарі, Максим – на акордеоні й гітарі. Усі шкільні концерти, заходи в костелі, загальноміські не обходяться без їхньої участі. Музику вони не покидають і досі. Нині активно готуються до Різ­два, бо щороку колядують у міс­ті. Також неодноразово брали участь у різних всеукраїнських конкурсах, а також міжнародних. Польщу вже майже всю об’їздили, були в Литві, Болгарії. А ще вони у виставах грають. Щотижня ходять до костелу, співають там у хорі. Правда, з таким навантаженим графіком часу в них бракує. Після пар біжать на репетицію. Також допомагають мені і вдома, і з роботою – коли треба, підносять тваринок на ринок і забирають, годують їх, у хаті прибирають, продукти з ринку приносять. Скаржитися немає на що. Їх усі знають як порядних і добрих дітей.
Справді, цю родину добре знають у Кафедральному костелі святих апостолів Петра і Павла. Голова Товариства польської культури імені Юзефа Ролле пан Станіслав Нагорняк із радістю повідав журналістам про юних і талановитих парафіян:
– Історія цієї родини вражає. Бабуся з дідусем декілька років боролися, аби діток забрати і виховати по-християнськи. В них пішло ба­гато часу, сил, аби зібрати необхідні документи. І їм це вдалося. Бабуся – енергійна й порядна людина, діти називають її мамою. Відколи їх забрала, всю себе присвятила їм. Дітям нічого не бракувало. Виявилося, що вони ще й талановиті – гар­но співають і грають на музичних інструментах. Брали участь у різних конкурсах. Адріана неодноразово була за кордоном. Якось із Польщі до костелу приїхав оркестр польської Королівської опери. Соліст, почувши спів кам’янчанки, був вражений її талантом, душевністю та чистотою виконання. Адріана з оркестром співала колядки, бо це був час коляди. Я її взяв до Товариства польської культури, тоді їй було років 12-13. Коли вона заспівала відому польську колядку «Nie bylo miejs­ca dla Ciebie», усі слухачі були в захваті, ще довго згадували цей виступ і розпитували мене про талановиту дівчинку. А ще вона часто співає на службі. Згодом у мене народилася думка поставити виста­ву «Пан Володийовський» Генрика Сенкевича. То Адріана і там всіх вразила – настільки майстерно зіграла Басю, кохану Володийовського. До речі, в Польщі, коли по телевізору демонструють щось про Поділля, обов’язково показують фрагмент вистави, де є талановита кам’янчанка в головній ролі. Максим, її брат, також чудово співає. Якось з однією дівчиною вони ви­конали пісню з кінофільму «Вогнем і мечем», то зал аплодував стоячи. Наскільки талановито це зробили! А коли Даня, який грав Володийовського, поїхав до Польщі вчитися, то Максим замінив його й ідеально втілився у цю роль.

Іноді запитую в себе: а рідна мати вболівала б так за них? Пані Галина безмежно їх любить, але тримає в руках. Вони ж віддячують щирою любов’ю і підтримкою.