Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ЧЕТВЕР, 19 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
01.08.2014

51-ША: МІЖ СМЕРТЮ І КОРДОНОМ

«Півсотні бійців 51­ї окремої механізованої бригади здалися в полон росіянам» ­ такими заголовками низка видань і телеканалів днями шокувала не лише всю Україну, але й кам’янецькі родини. Адже троє хлопців із Кам’янеччини з самого початку воюють у зоні АТО саме в складі цієї бригади. Вони були серед військових, котрі перетнули кордон з Росією. Дехто вже встиг назвати солдатів дезертирами, однак після повернення їх в Україну почали з’ясовуватися факти, котрі свідчать: наші військові росіянам не здавалися і Батьківщини не зраджували. Залишені під безперервними обстрілами мінометів без їжі, води і боєприпасів, вони скористалися шансом вийти із кільця бойовиків і вижити.  
Сьогодні хлопці перебувають в одній з військових частин Запоріжжя, а справу розслідує військова прокуратура. Але, як ви­­явилося, саме кам’янчанин не лише допоміг повернути наших солдатів в Україну, але й рятував їх від передчасних звинувачень у зраді та наразі продовжує опікуватися земляками. Поспілкувалися ми і з сім’ями військових, а непросту історію 51­ї бригади почули з перших вуст ­ від одного з кам’янчан, котрі на декілька годин опинилися за російським кордоном.

 КАМ’ЯНЕЦЬКІ СВОЇХ НЕ КИДАЮТЬ

Кам’янчанина Миколу БІЛЛЕРА рідні врятованих військово­службовців тепер називають хрещеним батьком своїх синів. Адже начальник штабу Західного регіону внутрішнього миротворчого контингенту «Каскад» був єдиним, хто відреагував на численні дзвінки Микола Біллер (перший ліворуч) проводить прес-конференціюсолдатів із зони АТО і, завдяки особистим зв’язкам, зміг повернути хлопців на рідну землю. Коли до нього зателефонував друг одного з військових 51­ї бригади, чоловік не зміг залишитися байдужим. З Росії почав витягувати одного, втім обставини склалися так, що врятувати вдалося всіх 46 хлопців, яких 25 липня перевезли за кордон через пункт пропуску в селищі Ізварине Луганської області.
­ Про те, що троє наших ка­м’янчан потрапили в біду, мені стало відомо в п’ятницю, ­ розповідає Микола Біллер. ­ Фактично вони тримали кордон, але коли почалися обстріли «Градів», основні сили відступили, і 51­ша бригада залишилася на позиціях. За станом на 25 липня, в них не було ані бойових машин, ані боєприпасів, хлопці просто чекали підкріплення в окопах.
- Коли про те, що наші хлопці в Росії, дізнався «Каскад», ми задіяли всіх, кого тільки знали, - продовжує Микола Біллер. - Подякувати за успіх цієї операції я хочу заступникам міністра оборони Петрові Мехеду і адміралу Ігорю Кабаненку, керівникові операції полковнику Віталію Каштанову та кам’янецьким офіцерам МНС Олексію Стремінському і Олегові Іванюку. Нині наша основна мета - щоб хлопців не зробили зрадниками, бо фактично жодних переходів не було, солдатів кинули напризволяще, і вони були змушені самостійно приймати рішення. Наразі ж триває офіційне слідство й перевірки військової прокуратури. Крапку в цій справі ставити ще дуже рано.
Аби пояснити, як все відбувалося,
30 липня Микола Біллер скликав прес-конференцію, на якій були присутні й батьки трьох кам’янчан із 51-ї бригади - Андрія БЗИНКА, Володимира ДІДУХА і Володимира ГОНЮКА. Ледве стримуючи емоції та не стримуючи сліз, саме вони й розповіли журналістам про те, в яких умовах доводилось боронити Батьківщину їхнім дітям.

ДУМКАМИ БАТЬКИ - В ЗОНІ АТО

- Мій син Володимир служить у зоні АТО вже чотири місяці, - розповідає Петро ДІДУХ, батько Володимира Дідуха, якого до «гарячої точки» відправили, перекваліфікувавши з мінера в коригувальники вогню.
Жодного бойового досвіду хлопці не мали, але одразу без бронежилетів і касок потрапили до Волновахи, де згодом 51-шу бригаду розбомбили. Але Володя весь час казав: «Тату, все нормально!». Цього ж разу він зізнався, що справи в їхньої бригади дуже погані. Два тижні їх день у день обстрілювали «Градом», вони постійно міняли позиції, закопувались у траншеї. Весь час були оточені кільцем бойовиків. У вівторок він віддзвонився, сказав, що живі. Єдине, про що я тоді його запитав, чи не зрадив він собі під тиском. «Ні, - відповів мені син, - ні собі, ні країні!». Сьогодні в них дуже важкий психологічний стан, але їх продовжують допитувати.
- З 11 до 24 липня діти до останнього трималися на ентузіазмі, - каже мама Андрія Бзинка Тетяна ГУСАКОВА. - Коли Росія почала обстріли, вони опинилися у справжньому пеклі. Їх не обстрілювали лише одну добу - коли під Торезом упав пасажирський «Боінг». Наступного дня мінометами і «Градами» розбомбили так, що від них не залишилось майже нічого. Зранку 25 липня син сказав мені: «Мамо, нам тут кінець, усе згоріло, живими залишилися тільки декілька осіб! Що нам робити далі, я не знаю…». Нам два тижні обіцяли, що хлопцям надішлють підмогу, але...
Офіційно навіть не сказали, де тепер наші діти. Лише завдяки Миколі Біллеру ми знаємо, що вони в Запоріжжі. А от по телебаченню вже встигли насипати на них купу звинувачень. Тільки чомусь ніхто не розповів, що дітям довелося пережити, і чому саме вони потрапили в таку ситуацію. Їм можна було допомогти, але чомусь керівництво АТО вважало це непотрібним.

ПРО ЩО ГОВОРИЛИ СЕПАРАТИСТИ

Десантника Володимира ГОНЮКА, зв’язок із котрим на деякий час втратився, батьки впізнали в одному із сюжетів російського телеканалу. До цього дня хлопець постійно зідзвонювався з рідними і, незважаючи на облогу, в якій опинилася 51-ша, запевняв, що все буде добре.
- Коли їхню батарею повністю розбили, син зізнався, що не має чим воювати. Отоді Володя занервував, - каже батько солдата Олександр. - Складалося враження, ніби з хлопцями, які без боєприпасів заховалися в землі, просто граються, обстрілюючи з різних боків. Як розповідав син, чотири години такого пекла ще можна витримати, але коли бомблять по вісім годин, можна згоріти живцем чи збожеволіти. Вранці 12 липня Вова сказав нам, що народився вдруге. А вже 24-го вночі подзвонив і сказав: «Мамо, пробач мені, може, я в чомусь перед тобою провинив…». Володя попрощався, бо думав, що до ранку не доживе.
- Я нікому не дозволю сказати, що мій брат - дезертир, бо жоден із чиновників чи чоловіків, які не побували у їхній шкірі, не знає, що їм довелося пережити. Відколи відкрилась зона АТО, він перебував у найгарячіших точках і тримався у справжньому пеклі, - каже сестра Володимира Наталя. - І сьогодні я щаслива, що він живий. Вранці 25 липня він зателефонував і сказав, що вижив і що їх забирають до Росії. Потім зв’язок із ним зник. А коли з’явився, я одразу зателефонувала, проте трубку підняв хтось інший:
- Алло, это кто? - запитав якийсь чоловік.
- Я - сестра Володимира. Де він? Дайте йому трубку!
- Какой Вова? Вы кем ему будете?
- Це мій брат.
- Ваш брат у нас.
- А вы кто? - переходжу на російську.
- А мы и есть те, кого вы называете сепаратистами и террористами. Но вы сначала объясните, что ваш брат делает на нашей земле? Скажите, что мне сейчас с ним сделать?
- Мой брат жив?
- Жив ваш брат. И все ваши пацаны в порядке, мы их накормили, дали одеться. И у нас другого выхода, как только отправить их в Россию, нет…
Цей чоловік не назвався, тільки сказав, що він - колишній військовий, а його рідні нині живуть у підвалі, і жодна Україна їм не потрібна. Я почала плакати, запевняти, що хлопці - заручники ситуації, що вони ні в чому не винні, запитувала, що робити, аби врятувати брата. «Собирай соседей, собирай журналистов и скажи всем, чтобы ушли с нашей земли! Мы хотим жить нормально», - кричав він у слухавку. А насамкінець запевнив, що брат залишиться живим, і його відправлять до Росії…

ОЧИМА БІЙЦЯ 51-ї

Поки ми розмовляли з Наталею, до неї зателефонував брат. Володимир не відмовився поспілкуватися із журналістами.
- У Краснопартизанську нас, четверту батарею 51-ї бригади, чи то залишили, чи то просто забули. В останню ніч ми спробували прорватися до своїх, але нас страшенно бомбили, - розповідає 29-річний молодший сержант. - Наші машини спалили повністю, але ми вижили. В нас закінчилося все: зброя, патрони, запаси їжі та води. Ми рятувались як могли - збирали дощову воду, ділили останні сухпайки.
Володимир ГонюкМісцевий хлопець із села біля кордону підвозив нам воду. Після того, як нас обстріляли, він сказав: «Хлопці, у вас є шанс залишитися живими! Я проведу вас до російського кордону, там ми домовимося, щоб вам зробили «зелений коридор» і вивели до України». Ми запитали командира, що нам робити, і він сказав, що ми маємо право самі відповідати за своє життя. Єдиний його наказ був здати зброю. Так ми й зробили. Командир і семеро солдатів залишилися в Краснопартизанську. По дорозі, в селищі Хмельницький Луганської області, ми натрапили на блокпост сепаратистів, які нас і затримали. Вони сказали не боятися, мовляв, нічого нам не зроблять. Під автоматами нас переправили через російський кордон. Там казали, щоб підписали прохання про надання нам статусу біженців, але ми категорично відмовлялися будь-що підписувати, бо хотіли повернутися в Україну. Нас допитували російські спецслужби. А от як журналістам вдалося назнімати сюжетів, я не знаю. Напевно, таємно, бо особисто я не бачив жодної камери навколо.
Та найбільше Володимир наголошував на одному - з-під кордону необхідно негайно вивести 72-гу бригаду, в якій також є кам’янчани.
- Нам вдалося врятуватися, але наші хлопці й досі там. Їм дуже важко протистояти озброєнню, яке є в сепаратистів...

Автор:  Тетяна ДИКА / 

Повернення до списку