У «Подолянині» від 22 липня ц.р. розміщено статтю голови міськрайонної організації Національної спілки журналістів України Василя Добровольського про першого Надзвичайного і Повноважного посла незалежної України в російській федерації Володимира КРИЖАНІВСЬКОГО.
Усе тече, усе змінюється, але характер московита залишається незмінним. І всі досягнення прогресу не здатні вплинути на цей монолітний шматок того ще характеру. Ось вам пряма мова здивованих іноземців, котрих заносило в росію у різні часи.
У «Подолянині» за 8 липня ц.р. ми розповіли про палац родин Дверницьких у Заваллі над Збручем і залишили нашого героя Юзефа Дверницького у війську Варшавського князівства, яке боролося з австрійцями на Поділлі. Загін Дверницького стає фундаментом 15 полку уланів. Командує полком Августин Трецецький.
У Польщі його іменем називають вулиці та військові частини, його ювілеї відзначають на державному рівні. Не тому, що був звитяжним генералом – генералів багато. А от таких затятих русофобів навіть серед русофобської польської аристократії треба було ще пошукати. Росія – віковічний ворог. Цей факт до багатьох подоляків доходить лише тепер. А Юзеф ДВЕРНИЦЬКИЙ із Завалля над Збручем знав це ще 200 років тому.
Продовжимо завжди болючу тему «кам’янчани і знання іноземних мов», яку ми розпочали в попередніх числах «Подолянина».
Під небом планети точилася Друга світова війна. Хтось вмирав, хтось гинув, а хтось продовжував жити. Люди мусили давати собі раду в непростому житті, в непростому світі. Отож, мама і я одного дня працювали на своїй присадибній ділянці. Раптом побачили…
Кам’янець XVIII століття – той ще тигель із купою різномастих складників. Тут і русини-українці, і поляки, і євреї, і вірмени, і німці, і татар трішки є, а вже серед вояків кого тільки не було. І кожна з цих мініспільнот послуговується своєю мовою. А ще ж турки за Дністром…
У новинах часто зустрічаються повідомлення про побоювання загальної мобілізації в росії. Оскаженілий диктатор може запустити цей процес у спробах закидати нашу країну гарматним м’ясом. Цілком у російському дусі – понад сто років тому ми це все вже проходили.
Ці слова сказані не на пасхальні свята навесні 2022 року. Вони прозвучали 20 квітня 1734 року (чи робили з цією фразою наліпки для карет, історії невідомо). Автором був подільський воєвода Стефан Гумецький, а написав він їх у листі до коронного маршалка. Що змусило поважного пана так висловитися? Давайте розбиратися.
8 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ Мені сьогодні після прожитих декількох десятків років нелегко детально пригадати всі дрібниці мого раннього дитинства, яке припало на період воєнного лихоліття, влаштованого маніакальною владою злочинців, що втратили тоді, а деякі втрачають і нині почуття міри й людяності. Отож, як з’явився в моєму житті Михась Жеребецький, не пам’ятаю. Можливо, […]
Війна – синонім зла і горя. Новини про Маріуполь, Харків, Волноваху чи Ізюм жахають нас уже понад місяць. Багато хто задумується: як довго наша країна буде відновлюватися з руїн після перемоги? Загадувати не будемо, але давайте зазирнемо в минуле і поглянемо, як відроджувалося наше місто після турецької окупації 1672-1699 рр.
У «Подолянині» від 8 квітня ц.р. ми почали ознайомлювати наших читачів із публікаціями історика Надії СТЕНЬГАЧ, яка з початком повномасштабного наступу рф на Україну почала в своїх роботах проводити історичні паралелі між минулим і сьогоденням. Отже, продовжуємо знайомство з думками науковиці.
Із 1983 р. щороку 18 квітня світ відзначає Міжнародний день пам’яток і визначних місць. Ініціаторкою такого свята була Міжнародна рада з питань охорони пам’ятників і визначних місць (ІКОМОС). Рішення про відзначення дати було прийнято Генеральною Асамблеєю ЮНЕСКО 1983 року. Україна теж у середині квітня роками згадувала свої вічно недофінансовані архітектурні шедеври. Та цьогоріч ця подія матиме по всій країні зовсім іншу риторику. Наше суспільство нарешті доросло до люстрації списків наших пам’яток і визначних місць.
«Робота історика дуже і дуже важка, але це неймовірно цікава професія. Праця історика не менш важлива, ніж військовий фах. Адже історична правда під час війни стає на вагу ядерної зброї.
Нам усім болить кожна жертва цієї війни, кожен зруйнований будинок, кожне село в окупації. Але людям мистецтва боляче ще й за те, що, крім міст і сіл, ворог знищує і нашу спадщину.
