Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
СУБОТА, 16 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
19.12.2014

ПЕРШИЙ З ЛІКАРІВ-ДОБРОВОЛЬЦІВ

Після того, як його 20-річний племінник, строковик-прикордонник, загинув на полі бою через осколок снаряда від «Граду», далі спокійно сидіти вдома лікар-онколог, заступник головного лікаря міської поліклініки Артур САВИЦЬКИЙ уже не міг. І коли на електронну пошту від МОЗ надійшов лист із пропозицією рятувати поранених військовослужбовців на сході, він, не вагаючись, написав заяву про поїздку в зону АТО. Невдовзі отримав запрошення поповнити лави лікарів військового шпиталю в Маріуполі. Власне, Артур Миколайович став першим кам’янецьким лікарем, котрий добровільно пішов у зону АТО.
Артур Савицький ліворучЗа місяць перебування в шпиталі через його руки пройшли десятки українських військових із травмами, опіками, бойовими пораненнями, загостреннями хронічних недуг. За сотні кілометрів від рідного дому навчився радіти негоді - бо в такі дні над українськими позиціями не літали ворожі безпілотники і не накривало «Градами» та мінометами. Звик до пострілів і вибухів, до великої кількості озброєних людей...
Нині на полиці в цивільному кабінеті Артура Савицького вмостилася гільза від зенітки - «сувенір», подарований пацієнтами. На стіні - грамота головного лікаря військового шпиталю за працелюбність і вірність клятві Гіппократа. А в комп’ютері - фото солдатів, які стали йому ріднею...
Про медичні будні за декілька кілометрів від передової, зворушливі розповіді про Героїв, котрі, незважаючи ні на що, не опускають рук, Артур Савицький повідав «ПОДОЛЯНИНУ».

«НАШИХ БІЙЦІВ НІЧИМ НЕ ЗАЛЯКАТИ»

- За життя українських солдатів ми боролися у шпиталі, облаштованому на базі маріупольської лікарні швидкої допомоги, - розповідає лікар. - Цілодобово заклад охороняли озброєні хлопці із підрозділу «Грифон», які стояли на кожному поверсі, при всіх виходах і входах. Із Хмельниччини був я та хірург з обласної лікарні Едуард Латинський. З нами також приїхали двоє анестезіологів-добровольців з Калуша та Житомирщини. Ми за медичною ротацією замінили колег із Житомирської області.
Роботи медикам завжди вистачало. Їхнім завданням було вивести пацієнта із важкого стану, що не дозволяв його транспортувати, а вже згодом направити на лікування в Дніпропетровськ чи Запоріжжя. Нескладні поранення, застуди, загострення хронічних недуг приборкували на місці. Лікував Артур Миколайович пацієнтів із контузіями та пораненнями. З такими травмами справу мав уперше, але впорався на відмінно. Навчився зцілювати від виразки дванадцятипалої кишки, ниркових кольок і геморою. Ці хвороби косили військових через жахливу воду та сухпайки... А ще не залишав без допомоги мирне населення. Ліків і необхідних матеріалів для перев’язок було достатньо завдяки волонтерам. Також вони приносили пораненим одяг, фрукти і солодощі.
Медичну допомогу кам’янецький лікар надавав військовослужбовцям Збройних сил України, Нацгвардії та добровольцям з батальйонів «Айдар» і «Свята Марія». Це переважно молоді хлопці 18-25 років або биті життям 45-60-річні чоловіки. Всі стояли на Майдані і, як зізнаються, залякати їх неможливо нічим. Коли ж бійці опиняються на ліжку, єдине, про що благають, вколоти їм знеболювальне і повернути на передову, бо там вони потрібніші.
- Коли ми тут говоримо про патріотизм і героїзм - лише стрясаємо повітря, - зізнається Артур Миколайович. - Справжній героїзм там, на війні. Всі, з ким я спілкувався, бачать себе лише на передовій і обурюються, що не отримують довгоочікуваного наказу про наступ. Адже впевнені, що можуть дійти до кордону і вигнати загарбників із рідної землі.
Пригадую, як один танкіст розповідав, що його танк разом із ще п’ятьма були закопані неподалік від кордону. А попереду - майже 80 російських танків. І коли я запитав, що робитимуть, коли раптом доведеться відступати, він відповів: «Як відступати? Ми ж у себе вдома! У нас навіть думок таких немає».

ТЕ, ЩО ПРОЙМАЄ ДО СЛІЗ

Артур Савицький вважає, що про кожного бійця можна писати книгу чи знімати кіно. Історії, які він розповів, зворушують до сліз:
Мобільна група 61-го шпиталю, м.Маріуполь- До шпиталю привезли айдарівця, пораненого осколками гранати. Він просив вколоти йому вакцину від правця і відправити назад. Але найбільше його бентежило не поранення, а зіпсована нова термобілизна, на яку він довго чекав.
52-річний Паша-танкіст, повернувшись додому з Майдану, отримав повістку з військкомату - і з весни захищає Батьківщину. Він - навідник танка. Через поранення йому ампутували мізинця. В лікарні щодня бігав за мною і просив не відправляти його в Дніпропетровськ, аби не комісували. «Вже стільки воюю, що мушу дочекатися перемоги! Так, як наведу ціль я, - не наведе її ніхто. Та й у танку багато місця не займаю», - весь час повторював він. Оскільки палець був не вказівний, після одужання радісний Паша повернувся у стрій.
На захист України став і 60-річний єврей. Зі скаргами на сильний головний біль він потрапив до лікарні. Тиск у нього зашкалював за 200. Зізнався, що мав інсульт при тиску 180. Коли йому нормалізували стан, розповів, що має інвалідність, проте не міг спокійно сидіти вдома і добровільно подався на неоголошену війну. Несе службу в прикордонних військах.
Павло - один із перших моїх пацієнтів. Мав опіки та осколочні поранення. Розповідав, як хлопці живуть у бліндажах, гріються біля буржуйок і як їм вдалося побороти мишей. До їхнього загону прибилася кішка, яку назвали Гільзою. Вона і виловила всіх гризунів, що надокучали солдатам. Гільзу тепер позичають і солдати з іншого бліндажа.
Захисники під бронежилетами носять дитячі малюнки і трепетно ставляться до оберегів і натільних хрестиків. Вони свято вірять, що ці речі оберігають їх від куль. А один пацієнт зізнався, що має заговорений светр: «Цей оберіг врятував мені життя. Від опіків постраждали обличчя і кисті рук. А тіло неушкодженим зберегла кофтина».
Якось іду коридором і з палати чую щирий сміх. Зазираю, а там 18-річні хлопці дивляться мультфільм і сміються, немов діти. На той час мультик був їхньою єдиною розвагою, бо за кілька днів вони повернулися на передову.
Спогади про трагедію під Іловайськом не давали спокійно спати тим, кому пощастило живими повернутися із пекла. Ці бійці, не стримуючи сліз, згадували, як збирали пошматовані тіла бойових побратимів. Моєму колезі Юрію ТКАЧУ довелося вести переговори з росіянами, аби вони дозволили забрати наших поранених
з-під Іловайська. Він розповів, що з чеченами домовлятися неможливо - вони ненавидять українців. З російським військовим домовитися вдалося.
Якось співробітники Служби безпеки привезли до лікарні полоненого російського десантника. Ми надали йому першу меддопомогу, переодягнули в сухий і чистий одяг і відправили в іншу лікарню. Спілкуючись із ним, дізнався, що воювати в Україні - його свідомий вибір і бажання заробити. Тепер сподіваюся, що це створіння, яке при затриманні прикривалось дітьми, виміняють на наших полонених.

КОЛИ ТИША ДЗВЕНИТЬ У ВУХАХ

Після повернення додому лікар довго не міг надихатися чистим кам’янецьким повітрям і напитися нашої води.
- В Маріуполі з крана тече каламутна вода з жахливим парафіново-бензиновим запахом, - каже Артур Савицький. - Лише коли випав перший сніг, можна було подихати чистим повітрям. Недаремно в Маріуполі є вислів: «Ми бачимо, чим дихаємо». Адже над містом постійно висить смог від діяльності двох гігантів металургічної промисловості. А ще в рідному місті я відчув, як від тиші може дзвеніти у вухах, бо не чути пострілів і вибухів... 

Автор:  Галина МИХАЛЬСЬКА

Повернення до списку