Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ПОНЕДІЛОК, 23 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
31.07.2015

Олександр КОЛІТАЄВ: «ПАТРІОТИ НА СХОДІ Є! НЕ ВСІ ЗАПИСАЛИСЯ В БІЖЕНЦІ ТА ДНР»

Боєць полку «Азов» Олександр КОЛІТАЄВ із позивним «Тарзан» усім своїм життям розвінчує чимало міфів, активною життєвою позицією доводить, що патріоти на сході країни є. Що вони воюють за свою Батьківщину і готові йти до кінця, аби лише спокійно жити у країні, де народилися, - Україні, вільно розмовляти у своєму краї українською, не боятися носити патріотичний одяг…
Змінив футболку з написом «Україна вільна навіки» на військову формуОлександр - корінний житель Маріуполя, а у першу ротацію із передової приїхав до Кам’янця-Подільського. Своїми погляда-ми на життя, на події, що відбуваються, та переконаннями поділився із читачами «Подолянина».
Цей 35-річний чоловік 16 років пропрацював у ливарному цеху. Позмінна важка робота не відбила в нього бажання творити, розвиватися, боротися за переконання і, врешті-решт, жити. Він - вправний байкер, талановитий музикант. Із друзями в мирному житті навіть створили власний гурт. У нього були своє життя, захоплення, мрії та плани на майбутнє. Були… Поки в рідний і такий обожнюваний Маріуполь не прийшла війна… Попри докори колег, знайомих і рідних, він залишив посаду оператора поста управління в гарячому цеху Маріупольського металургійного комбінату, де ллється метал і кислота, й пішов на передову, аби захищати свій край, де ллється кров. Змінив мотоцикл «Дніпро» на фронтовий «Mitsubishi», а барабанні палички - на зброю.
- Олександре, коли саме і чому Ви вирішили піти на фронт?
- Хотів іти із самого початку антитерористичної операції. Декілька друзів пішли з перших же днів. Але думав, що все швидко закінчиться і обійдеться без мене. За станом здоров’я в армії не служив і знав, що до полку «Азов», де багато земляків, жорсткий відбір. Проте сидіти і просто спостерігати за всіма жахіттями, що відбуваються, сил не було. Терпець увірвався - і в квітні, саме у Великдень, поки всі святили паски, я їхав потягом до Києва, на тренувальну базу «Азова», аби пройти курс молодого бійця. Після його завершення і за результатами занять із тактики, медицини та фізпідготовки, після військової лікувальної комісії все-таки потрапив до складу полку. Найважче було пройти ЛКК. А з усім іншим справлявся гідно.
Після першої ж ночі на тренувальній базі дев’ять охочих стати азовцями зібрали речі й поїхали по домівках.
Усяке траплялося під час навчання: то могли розбудити серед ночі й примусити бігати по плацу, то водою обливали, а в квітні було ще прохолодно. Реакцію на стресові ситуації перевіряли за допомогою газового балончика: бризкали в очі й ставили різноманітні запитання. Не сприймав це як труднощі чи знущання, а гідно переносив, адже знав, що на передовій легше не буде.
Дисципліна в полку серйозна. Тут ніхто не п’є, за це передбачене серйозне покарання. Та й випадків зловживання спиртним не траплялося. Всі хлопці - спортсмени, завжди вели здоровий спосіб життя, тому проблем із цим у нас немає.
- А чому обрали саме «Азов»?
- Його кістяк - вихідці зі сходу, які ціною власного життя пішли захищати рідний дім, Батьківщину. Там є багато знайомих. Наш полк багатонаціональний, тут воюють представники 22 національностей. Є і росіяни, хорвати, грузини, шведи. Якщо ми проливаємо кров за свою землю, оселі, мирне небо для себе, рідних і близьких, то вони - за справедливість.
Принципово хотів у добровольчий батальйон, адже знав, що тут справжні патріоти, які свідомо йдуть на війну, добре знають, що їх чекає, але це не стримує. Не можна стверджувати, що лише добровольці - патріоти. Батьківщину люблять усі, хто на фронті, волонтери й ті, хто допомагає армії та вірить у нашу перемогу. Думаю, ні для кого не стане новиною, що багато хлопців-східняків служать у лавах Збройних сил України. Мої друзі там. Не всі записалися в біженці та ДНР. На жаль, близькі й навіть рідні не вважають нас через це героями, навпаки, ставляться вороже. В Маріуполі лише одиниці проукраїнської позиції. Решта ж кажуть:
«Ти що?», «Та навіщо воно тобі?», «Як так можна?»…
- А як найрідніші поставилися до того, що пішов воювати за Україну?
- Мати не знає, що я на передовій. Сказав, що не братиму участі в бойових діях. Вона і тепер запитує: «Ти був у Широкиному?». Кажу, що ні, хоча насправді був. Знає, що служу в «Азові», але думає - лише ремонтую там машини, вирощую помідори… Хоча коли перебував на передовій, там справді були лише позиційні обстріли. Якщо по нас стріляють - ми відстрілюємося. Активних наступальних дій не було.
- Мама також проукраїнської позиції?
...А улюблений байк «Дніпро» - на фронтовий «Mitsubishi»- Тепер уже так. А раніше дивилася «LifeNews»… На початку протистоянь більшість місцевих були просто розгублені та шоковані, головною причиною стала й інформаційна війна. У перші два тижні я взагалі не міг зрозуміти, що відбувається. Спостерігалася невизначеність на багатьох рівнях. Одне розповідали по російському телебаченні, зовсім інше - по українському, а ще інше було в реальному житті, у моєму місті, коли представники міської влади укладали угоди із ополченцями. Більшість місцевих спостерігали за всім цим, притримуючи щелепи руками, і не могли зрозуміти, що діється. Всі були в шоці.
У мене ніколи не виникало проблем із мовними чи національними питаннями. Патріотом був завжди, ще 2013-го ходив у футболці з написом «Україна вільна навіки», і ніхто на це негативно не реагував. Якось у Львові купив ще одну із написом «УПА» - також кривого слова на це не почув. А через рік уже став фашистом через те, що розмовляв українською і носив синьо-жовту стрічку.
Раніше не було такого чіткого розмежування на українців і росіян, просто жили своїм життям, ніколи цим не переймалися. Скажімо, серед друзів-байкерів чи музикантів жодного поділу не було, хоча одні більше схилялися до львівських, західноукраїнських фестивалів, інші - до пітерських. Але це все сприймалося як належне.
- Чи воюють Ваші знайомі на боці ДНР?
- Так, воюють…
- А якби зустрілися з ними на полі бою, як би чинили?
- Як із ворогом… Адже вони пішли воювати проти моєї країни, а отже - проти мене.
- Питання демілітаризації Широкиного звучить на багатьох рівнях. Яке Ваше ставлення до виведення звідти військ?
- Це однозначно послабить наші позиції. Території треба звільняти, а не віддавати ворогу. Тому Широкине не можна здавати за жодних обставин. «Азов» та всі інші добровольчі батальйони не сприймають жодних домовленостей і політичних реверансів, вони стоять на своєму - звільнити всю Україну. Будемо йти на поступки, то ворог і до столиці дійде.
- Чи багато Ваших однополчан потрапили у полон?
- Ні, терористи за азовців дають чи не найбільшу винагороду, живими із полону вони не повертаються. Тому кожен носить із собою гранату. В моїй машині вона також є. У полон краще не потрапляти.
- Коли закінчиться війна, повернетеся на завод?
- Війна ще довго не закінчиться. Нам треба відвойовувати Крим, а потім - Кубань (сміється). Точно знаю, що в інше місто не переїду. Я народився в Маріуполі, живу і житиму надалі, адже патріоти України там також потрібні. А от на завод уже не піду. Як не дивно, але сьогодні, попри всі труднощі, на фронті почуваюся комфортніше, ніж на заводі, де «стабільність і зарплата». Тут я в середовищі, де всі - патріоти, де не боїшся промовити «Слава
Україні!» і у відповідь чуєш: «Героям слава!».
На заводі ж усе було інакше, вісімдесят відсотків працівників чекали «асвабадітєлєй». Терористи по нас стріляють, а екс-колеги кричать, що це «укропи» і «Путін памагі!». Чесно кажучи, я ніколи і не розумів їхньої позиції. Скажімо, в чоловіка, з яким працював, заробітна плата була вісім тисяч гривень і така ж пенсія. А він постійно розповідав, як йому погано живеться, але щиро вірив, що прийде Путін і його «освободит». Ну ось, прийшов і звільнив… Як від пенсії, так і від зарплати взагалі.
Моя позиція щодо таких принципова: забирати паспорти України і катапультою відправляти до РФ. Саме таке негативне, зневажливе ставлення колег, земляків до Батьківщини обурювало і вбивало найбільше. Тому й залишив свою насиджену стабільну роботу.
- Хто, на Вашу думку, радикальніший у своєму патріотизмі: люди із Західної України чи патріоти зі сходу?
- Я не бачив різниці. Знаю хлопців із Луганської області, які розмовляють українською краще, ніж тернопільчани. На мою думку, регіон не показник. Хоча, скажімо, у вас у вишиванці ходити не так цікаво, бо всі їх носять, а одягнули би у нас...
- Чому в першу свою ротацію приїхали саме до Кам’янця-Подільського?
- Подруга з Маріуполя переїхала сюди і дуже багато хорошого розповідала про місто. Спочатку думав, що вона перебільшує, але був вражений побаченим. Фортеця класна, місто чисте, спокійне. Тут немає того агресивно-пролетарського бидла, до якого ми, на жаль, уже звикли. Дуже позитивна атмосфера: нормальні люди, які за Україну, українські прапори, діти у вишиванках. Можна вільно розмовляти українсь-кою - і ніхто скоса не буде на тебе дивитися, можна любити свою Батьківщину, говорити про це - і ніхто не засоромить. Тут розслабляєшся думками. Цінуйте і бережіть усе це!

Вікторія КОЖЕВНІКОВА.

Повернення до списку