Вівторок, 19 Березня 2024 р.
28 Червня 2018

ДИПЛОМАТ ІЗ ЧАБАНІВКИ

Останнім часом, через війну на сході, Україна стала одним із центрів міжнародної уваги. Сьогодні важливим є не лише вирішення внутрішніх викликів, а й об’єктивне висвітлення ситуації та дипломатична діяльність на міжнародній арені. Допомогти цьому може досвід діяльності визначних дипломатів періоду Української революції 1917-1921 років. Вагомий внесок до історії українського національного руху зробив Ян Токаржевський-Карашевич (1885-1954) – громадський і державний діяч, науковець, дипломат, історик, геральдист. Впевнений, що мало подолян обізнані з важливою діяльністю, боротьбою та самовіддачею на благо української державності й взагалі з особистістю уродженця Кам’янеччини.

ТОВАРИШ ЛИПИНСЬКОГО

Ян Токаржевський-Карашевич у Кам’янці-Подільському, 1913 рікКнязь Ян-Стефан-Мар’ян (Марія) Токаржевський-Карашевич народився 24 червня 1885 року в селі Чабанівка нинішнього Ка­м’янець-Подільського району в сім’ї князя Стефана та княгині Лаури (з Янішевських). Український історик Дмитро Дорошенко в листі до Миколи Чубатого дав влучну характеристику ге­роєві нашої розповіді: «Пан Токаржевський – поміщик з російсь­кого Поділля, до весни 1918 р. він виступав як «роlак kresowy», але весною 1918 р. під впливом, гадаю, Липинського, станув на українську державну службу, прилучився до україн­ського національного руху, вірно працюючи для України. Він сам ревний римо-католик, відданий своїй релігії, але в той же час усім серцем прилучився до українства».

В’ячеслав Липинський був шкільним товаришем Яна Токаржевського і відіграв важливу роль у його залученні до української справи. У спогадах Ян Токаржевський писав, що коли він перебував на лікуванні в клініці, його відвідали Дмитро Дорошенко та В’ячеслав Липинський, схиляли вступити до Міністерства закордонних справ і поїхати до Відня як радник посла: «Пручався я, скільки міг, покликувався на моє непідготовлення, на те, що політика, а тим більше дипломатія, речі для мене чужі, але нічого не помогло. Дмитро Іванович на все знаходив відповідь і, переходячи від жарту до патріотичної проповіді, заставив мене згодитися».

В АВСТРО-УГОРЩИНІ

11 червня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив постанову про призначення Івана (тобто Яна на український манер) Токаржевського радником українського посольства у Відні. Про авторитет, яким користувались українські дипломати, свідчить лист Дмитра Дорошенка від 15 березня 1924 року до В’яче­слава Липинського: «Пам’ятаю І.Токаржевський оповідав мені, як він, заступаючи Вас, на заупокійній Службі Божій по Францу-Йосифу II в соборі св. Стефана, сидів на другому місці (на першому сидів посол Німеччини), а там уже далі сиділи всі інші представники».

В’ячеслав Липинський, прий­нявши пропозицію взяти на се­-бе обов’язки посла Української Держави в Австро-Угорщині, особисто сформував персональний склад посольства, до якого ввійшов радником Токаржевсь­кий-Карашевич. Загалом українське посольство у Відні було одним із найчисленніших. Воно при­було до Відня 30 червня

1918 року і зупинилося в готелі «Бріс­толь». За п’ять днів дип­ломатів прийняв міністр за­кордонних справ Австро-Угорщини граф Буріан.

Щодня відбувалися зустрічі з австро-угорськими та німецькими офіційними представниками, де обговорювалися питання ратифікації Брестського миру. Перед дипломатичним представництвом постало розв’язання ключових питань зовнішньої політики України. Проблема Холмщини якраз і була одним із таких складних питань. Незважаючи на те, що за Брестським договором її територія разом із час­тиною Підляшшя відійшла до України, австро-угорська влада, війська якої окупували ці землі, відкрито дозволяла полякам проводити там політику полонізації та нищення українського національного життя.

Перебуваючи у Відні, Іван Токаржевський і В’ячеслав Липинський зустрічалися з провідними українськими галицькими діячами, зокрема з головою Українського парламентського представництва Євгеном Петрушевичем, професорами Степаном Смаль-Стоцьким та Олександ­ром Колессою, митрополитом Андреєм Шептицьким. Газета «Нова Рада» 28 липня 1918 року писала, що українське посольство у Відні користувалося загальною прихильністю.

Подальша доля посольства із розпадом Австро-Угорської імперії мала бути така: «Посольство, як акредитоване ще при старій австрійській владі, мало бути:

1) або зліквідоване і замість його може будуть сотворені посольства при національних державах бувшої Австрії, 2) або-ж, рахуючись з можливістю відновлення Австрії і йдучи за прикладом посольств інших держав, воно має бути задержане з тим, що йому будуть дані директиви увійти від себе в зносини з правительствами національних держав, при захованні в Відні об’єднуючого центру всієї нашої політики».

Газета «Відродження» піддала безпідставній жорсткій критиці членів українського посольства в Австро-Угорщині, назвавши їх зрадниками України. Наприкінці жовтня 1918 року відбувся офіційний візит до Від­ня міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка. В рамках цього ві­зиту проведено консультативну зустріч, на якій обговорювалися міжнародна ситуація в Європі після розпаду Австро-Угорщини та необхідність створення україн­ських дипломатичних представництв у Австрії, Угорщині, Чехії. Восени 1918 року Дмитро Дорошенко виписав офіційне доручення на ім’я В’ячеслава Липинського, яким підтвердив його повноваження як голови дипломатичної місії в Австрії. Для організації дипломатичного представництва до Угорщини відрядили Яна Токаржевського-Карашевича, до Чехії – Володимира Полетику.

ПЕРЕМОВИНИ З ВАТИКАНОМ

За дорученням уряду Ян Токаржевський вирішував справу підтримки католицької церкви в Україні. 25 квітня 1918 року Папа Бенедикт ХV призначив свого бібліотекаря й історика Акілле Ратті апостольським візитатором для Польщі й усіх країн колишньої Російської імперії. Йому доручили займатися передусім Латинською церквою, але також він допомагав східним католицьким церквам розвиватися, щоб вони могли бути посередниками церковної єдності між католиками й православними. У вересні 1918 року, проконсультувавшись із луцьким і ка­м’я­нецьким латинськими єпис­копами в Україні та українським Міністерством закордонних справ, Ян Токаржевський звернувся до віденської апостольської нунціятури в справі католицької церкви в Україні. Віденський нунцій порадив йому звернутися радше до новопризначеного візитатора Акілле Ратті. Тоді дипломат написав перший лист до візитатора 14 вересня 1918 року, звертаючись «не як офіційний представник моєї країни, але як добрий католик». Він писав, що його країна хоче розривати всі зв’язки з Росією й тому потребує допомоги вищої церковної влади, щоб відновити католицькі структури в Україні, які були придушені російською владою. Ян Токаржевський-Кара­шевич зауважив, що «на жаль, Українська Держава ще не визнана Святою Столицею», мабуть, на його думку, «через попередніх революційних урядів». Також він просив поради, як Українська Держава могла б увійти в офіційні відносини із Ватиканом і просив Ратті стати її речником перед Ва­тиканом. Інший представник України, граф Михайло Тишкевич 1 вересня звернувся до Ватикану визнати Україну, та його проханню відмовили. Іван Токаржевський-Карашевич чекав понад місяць на відповідь. Коли Ратті повернувся до Варшави й побачив цей лист, він написав: «Цілим моїм серцем хочу прислуговувати моїм друзям, щоб бути вашим промовцем у Святому Престолі». Він порадив, щоб Україна офіційно звернулася до Ватикану, і коли б уряд його запросив, він сам готовий приїхати в Украї­ну, щоб провести апостольську візитацію, тобто відвідати католицькі церкви, як перший крок по дорозі до евентуальних дипломатичних зв’язків Ватикану з Україною. Через тиждень Ратті написав до свого настоятеля кар­динала Гаспарі, папського сек­ретаря стану, віддаючи подяку Богові та людям доброї волі (тобто Токаржевському-Карашевичу). Але до України Ратті так і не приїхав.

ДОБА ДИРЕКТОРІЇ

Ян Токаржевський-КарашевичПісля падіння центральних держав та разом із ними Геть­манату в Україні прийшла до влади Директорія УНР. Незважаючи на радикальні елементи в уряді Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра підтвердив призначення Івана Токаржевського, бо хотів використати на дипломатичній службі аристократів демократичних й патріотичних переконань. Тому Токаржевський очолив дипломатичну місію в Угорщині, проте на початковому етапі своєї діяльності користувався дипломатичною базою українського посольства у Відні. Таким чином повноваження дипломата були підтверджені й урядом Директорії, він працював на цій посаді до червня 1919 року.

У цей час дипломат і далі вирішував питання щодо католицької церкви в Україні. Ватиканські урядовці були так задоволені дипломатичними вміннями Яна Токаржевського, що папа Венедикт ХV прийняв його в приватній аудієнції, яка тривала майже годину, розпитував докладно про ті справи, що князь представив куріальним кардиналам.

У ТУРЕЧЧИНІ

У добу Директорії постало питання створення дипломатичного посольства у Константинополі. Яна Токаржевського згодом перевели до новоствореного посольства Олександра Лотоцького. Ситуація, яка склалася навколо попереднього українського посольства у Константинополі, носила відверто антидержавний характер. Із падінням гетьманського уряду в грудні 1918 року місія надзвичайного посла і уповноваженого міністра Михайла Суковкіна мала скінчитися, проте до березня 1919 року він фактично залишався на чолі представництва, проводячи активну антиукраїнську політику. Це повністю дезорганізувало роботу українського посольства.

Однак, незважаючи на труднощі, робота посольства УНР поволі налагоджувалася. На новому будинку посольства у центрі міста були вивішені національні прапор і герб, охорона одягнена в українські однострої.

2 серпня 1919 року до Конс­тантинополя прибуває Іван Токаржевський й працює як радник Олександра Лотоцького. Той зазначав: «Посольству удалося зав’язати досить широкі товариські стосунки не лише серед представників народних меншостей у Царгороді, але – і головне – з турками. Особливо такі зносини оживилися з приїздом до Царгороду, в серпні 1919 р., призначеного до Посольства на ста­новище радника князя Івана Токаржевського-Карашевича. Щочетверга у моєї дружини відбувалися чайні прийняття, які відвідували досить численно представники місцевого громадянства. Присутність на тих прийняттях жіночого елементу з складу Посольства – крім моєї дру­жини та дочки, ще кілька жінок інших членів Посольства, – давало можливість відвідувати наш сальон і турецьким паням».

Одним із головних і нелегких завдань, покладених на дипломатичну місію, було визнання Вселенським Патріархом ка­нонічності автокефалії УПЦ. Ще 15 січня 1919 року було подано прохання до Патріархату про визнання автокефалії УПЦ відповідно до закону УНР від 1 січня 1919 року.

До липня 1919 року формальності частково були вирішені, українську делегацію, з належними почестями прийняв митрополит Дорофей. Ще складнішою виявилася справа щодо згоди на автокефальність із боку Російської Православної Церкви, від якої відділялася нова Церква. Як матірна Церква, Константинопольський Патріархат традиційно виступав проти будь-якого відокремлення. Митрополит Дорофей повідомляв про неможливість ухвалення остаточного рішення начебто з причин канонічних.

В Україні, зважаючи на той факт, що Директорія не контролювала всієї території, єпископ Подільський Пимен (Пєгов), якому найбільше з усіх ієрархів Російської Православної Церкви довелося мати справу з урядовцями Директорії, називав їх «хлопчаками, що вирішили погра­тися у державу».

25 березня 1920 року на вимогу українського уряду Олександр Лотоцький покинув Константинополь, залишивши замість себе князя Яна Токаржевського-Карашевича. Він виконував обов’язки довіреного у справах України, а від квітня 1920 року до 11 грудня 1921 року – надзвичайного посла УHP у Туреччині. Домагання з боку українсь­кого уряду та посольства УНР в справі автокефалії УПЦ після від’їзду Олександра Лотоцького ще деякий час продовжував Іван Токаржевський. Паралельно він підтримував зносини із Ватиканом і пропонував призначення окремого папського представника для України.

16 березня 1921 року в Москві було укладено договір про дружбу і братерство між РСФРР і Турецькою республікою, де йшлося про заборону утворень чи перебування на їхній території організацій чи груп, які претендують на роль уряду іншої сторони або частину її території, мають на меті боротьбу з іншою державою. 2 січня 1922 року аналогічну угоду в Анкарі уклала УРСР. У зв’язку з цим, посол УНР Ян Токар­жевський і спеціальний воєнний представник Директорії УНР Володимир Кедровський залишили країну, що не визнавала УНР.

В ЕКЗИЛІ

Після Константинополя Івана Токаржевського-Карашевича від­кликали до Тарнова (Польща) заступником, а з 12 січня 1922 року віце-міністром закордонних справ і керівником міністерства закордонних справ УНР в екзилі (тобто, у вигнанні). На початку січня 1922 року в Каннах відбулося засідання Ради Послів, скликане для остаточного узго­дження східної політики союзників. Уже 14 січня в Міністерстві закордонних справ відбулася нарада, на якій для приготування внесків, що стосуються участі Польщі в міжнародній акції економічної відбудови Росії, а також взаємних економічних стосун­-ків Польщі та Росії, відповідно до рекомендації Ради Міністрів від 12 січня 1922 року ухвалили рішення про створення міжміністерської комісії.

Утворена у Варшаві міжміністерська комісія одним із головних завдань мала дослідження українського ринку та можливості його експлуатування поляками. Знаючи про ці заходи польського уряду, міністр закордонних справ УНР Ян Токаржевсь­кий-Карашевич дає вказівку дипломатичній місії УНР у Варшаві ввійти в контакт із представниками польського МЗС, заангажованими у цій справі, і надавати їм якнайбільше вичерп­-ної інформації та матеріалів про Україну, оскільки, за отрима­ними ним відомостями, не всі з урядовців мали хоча б якесь уявлення про справжню ситуацію в останній.

Характеризуючи постать визначного дипломата, відзначимо одну його рису – любив титули, цінував своє князівське походження, членство в Мальтійському ордені. 1923 року уряд УНР навіть видав посвідчення про його князівство. Дмитро Дорошенко, який сам походив зі старовинного українського роду, але ніколи не підкреслював цього, у листі до Миколи Чубатого зазначав: «Він є трохи дивак (на мій погляд!), дорожить титулами,

є лицарем Мальтійського ордену, але людина наскрізь чесна, щира й шляхетна».

Загалом на посаді в Міністерстві закордонних справ Ян Токаржевський залишався до 3 вересня 1924 року, коли, за його словами, подався до демісії, виїхав із Тарнова через Прагу до Франції та відтоді ніколи жодної урядової посади не займав. Помер 18 листопада 1954 року в Лондоні.

Віталій ГАЛАТИР, кандидат історичних наук, м.Хмельницький.