«ДЕРЖИСЬ, БРАТОК… НАДО НАТЯГИВАТЬ И СШИВАТЬ НЕРВЫ!» I ВIН ТРИМАВСЯ! ЗАРАДИ БАЯНА…
На сторiнках «ПОДОЛЯНИНА» ми не-одноразово друкували життєвi iсторiї рiзних цiкавих людей. У них йшлося про лiкарiв, учителiв, бiзнесменiв, промисловцiв, правоохоронцiв, працiвникiв сiльського господарства… Але їхня фахова приналежнiсть для нас не мала жодного значення. Головне, щоб це були люди, цiлковито вiдданi своїй справi, люди, якi залишили пiсля себе помiтний слiд в iсторiї рiдного краю.
Цього разу нас зацiкавила iсторiя Iвана СЕРГЄЄВА – людини, яка пройшла двi вiйни – Фiнську та Велику Вiтчизняну, була нагороджена орденом Червоної Зiрки, двома орденами Вiтчизняної вiйни, медалями «За оборону Ленiнграда», «За вiдвагу» та iн. (ними Iван Петрович нiколи не хизувався i неохоче розповiдав, за що отримав), була важко поранена, але змогла поставити себе на ноги лише завдяки неабиякiй силi волi та ще понад 31 рiк свого життя присвятити роботi завiдувача ощадкаси №188 Ощадбанку СРСР, згуртувати навколо себе людей, якi сьогоднi з вдячнiстю згадують про нього, виховати дiтей, дочекатися внукiв…
Розповiдають сини Валерiй i Сергiй СЕРГЄЄВИ:
– Наш батько народився 3 жовтня 1913 року в селi Червоне Юр’їв-Польського району Володимирської областi в багатодiтнiй сiм’ї (у нього було 9 братiв i сестер). Дитинство його припало на буремнi часи Жовтневої революцiї, громадянської вiйни та суцiльної розрухи. Жити тодi було надзвичайно важко. Рано довелося пiзнати тяжку працю. Але, незважаючи на це, вiн розумiв, що потрiбно здобувати освiту. Тому 1932-го батько поїхав до Ленiнграда та вступив на гiдротехнiчний факультет мелiоративного технiкуму.
Одразу пiсля його закiнчення, 1936 р., його забирають служити сапером в армiю. З початком фiнської кампанiї вiн потрапляє на фронт, повнiстю проходить цю вiйну.
Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни свiй бойовий шлях вiн розпочав у окремому штурмовому iнженерно-саперному батальйонi 10-ї iнженерно-саперної бригади резерву Головного командування.
У цей же час у госпiталях мiста Ярославля та Ростова служить медсестрою i наша мама Нiна Сергiївна.
– Пам’ятаю, вона брала на роботу iз собою i мене, тодi ще
4-рiчного хлопчака, – пригадує Валерiй Iванович, – де я часто проводив багато часу з пораненими бiйцями.
У липнi 1941-го нашого батька, який тодi був у званнi молодшого лейтенанта, призначають командиром саперного взводу, – продовжують розповiдь брати СЕРГЄЄВИ. – До квiтня 1943-го вiн стає вже капiтаном. Саперний взвод, яким командував Iван СЕРГЄЄВ, встановив понад 25 тисяч протипiхотних i 10 тисяч протитанкових мiн, а також знешкодив близько 4 тисяч мiн противника. А скiльки за цими цифрами врятованих людських життiв?! Та за це сапери платили занадто дорогу цiну… Недаремно кажуть, що цi люди можуть помилитися лише один раз.
Особливо важкими для батька були бої на Волховському фронтi пiд Ленiнградом, де вiн служив начальником штабу саперного батальйону. Сапернi роботи тодi їм доводилося проводити буквально за декiлька десятків метрiв вiд траншей фашистiв. Майже всi офiцери iнженерно-саперних батальйонiв, якi брали участь у проривi блокади Ленiнграда, загинули.
Наш батько чудом залишився живим i пiсля того, як блокаду прорвали, був нагороджений орденом Червоної Зiрки та орденом Вiтчизняної вiйни другого ступеня.
Невдовзi, пiсля поповнення складу саперного батальйону, бойовий шлях нашого батька пролiг на Орловсько-Курську дугу, а згодом – на Бiлорусiю.
Невщухаючий залiзний клекiт гармат, гучнi вибухи снарядiв, людська кров i постiйнi втрати фронтових товаришiв… Саме так кожна людина, якiй довелося побувати на фронтi, опише вам свої вiдчуття та переживання у цей гiркий i страшний вiдрiзок свого життя.
Чи не єдиною можливiстю врятуватися вiд величезної нервової напруги в цих умовах була пiсня i, звичайно, гра на баянi – найпопулярнiшому в тi часи музичному iнструментi. Затятим баянiстом був й Iван Петрович, який зi своїм баяном пройшов усю вiйну та радував грою на ньому своїх фронтових товаришiв, а пiсля її закiнчення – близьких, рiдних, колег i друзiв. Але цього могло б i не статися, якби…
– Одного разу, восени 44-го, батько разом з товаришами вночi вийшов iз землянки на перекур, – розповiдають сини фронтовика. – Десь за горизонтом лунали вибухи снарядiв, щохвилини освiчуючи небо смертельними спалахами. А недалеко вiд них, жваво пiдморгуючи свiтлом нiчних фар, проїжджала вантажна машина, яка перевозила на чергове мiнування вибухiвку. Начебто все спокiйно. Але за якусь мить пролунав страшенний вибух. Виявилося, що нiмецький лiтак, помiтивши свiтло в лiсi, скинув на нього бомбу i влучив у машину з вибухiвкою.
Всi, хто вийшов того вечора iз землянки, попадали на вже по-зимовому холодну землю, неначе пiдкошенi якоюсь невидимою, але безпощадною косою, яку тримала в руках жiнка в чорному на iм’я Смерть. Але Iвану Петровичу пощастило уникнути її мiцних обiймiв i цього разу.
Осколок пробив козирок його кашкета, вибив лiве око та за-стряг у головi. Iнший осколок розтрощив лiву руку. Але вiн залишився живим!
Прийшов до тями батько вже у шпиталi, лежачи на операцiйному столi. Над ним стояв хiрург i швидко, але надзвичайно чiтко, а головне, з болем у душi, ясно говорив медсестрi: «Этот человек будет жить! Осколок с головы вытягивать не будем: слишком глубоко он застрял. Залейте рану спиртом. Нервы руки сильно повреждены. Есть опасность заражения. Надо отрезать. Сестра – скальпель!».
– Н-н-i-i, лiкарю, – вирвалося в батька хрипом iз грудей, – прошу Вас, не вiдрiзайте менi руку! Я ж на баянi не зможу
грати!
Чоловiки зустрiлися поглядами та якусь мить дивилися один на одного, не вiдриваючи очей… Щокою хiрурга скотилася велика та чиста чоловiча сльоза. А з вуст вирвалося: «Держись, браток, будет больно! Надо натягивать и сшивать нервы!». В повiтрi блиснув скальпель. Але для того, щоб зберегти…
Сталося це 19 листопада
44-го. З того часу батько святкував свiй день народження двiчi: 3 жовтня i 19 листопада.
Зi шпиталю батько вийшов уже наступного, 1945 року. А пiсля цього разом iз сiм’єю переїхав до Кам’янця-Подiльського, де у званнi старшого лейтенанта медичної служби служила його дружина Нiна Сергiївна.
Рука дуже болiла та була неначе чужою. Доводилося носити її на мотузцi, прив’язанiй до шиї. Але, незважаючи на це, в Кам’янцi вiн таки купив собi баян (щоправда, той був саморобним i дуже важким) i почав тренувати руку. Спочатку з цього нiчого не виходило, але з часом його гра стала такою ж милозвучною, як i до поранення.
1946 року Iвана Петровича викликали в мiськком партiї та запропонували посаду заступника начальника мiськфiнвiддiлу. А наступного року вiн очолив ощадкасу №188, роботi в якiй присвятив понад 31 рiк свого життя. Крiм того, виконував i багато громадських доручень: був головою виборчої дiльницi, членом ревiзiйної комiсiї мiськкому партiї.
Вiн мрiяв, щоб його стопами пiшли сини. Але старший – Валерiй – понад тридцять рокiв пропрацював у цивiльнiй авiацiї, а молодший – Сергiй – усе життя присвятив будiвництву. Стопами дiда пiшли внуки – дiти Валерiя: молодший – Володимир – здобув освiту бухгалтера, а старший – Андрiй – працює заступником керуючого Кам’янець-Подiльським вiддiленням Хмельницької фiлiї ПриватБанку.
До речi, розпочав вiн свою банкiвську дiяльнiсть 1997 р. завдяки Леонiдi ГАЛАКТIОНОВIЙ, яка на той час очолювала у Кам’янцi фiлiю банку «Аваль». Вона була добре знайома з Iваном Петровичем, а з червня 1979 р. впродовж тривалого часу працювала завiдувачем ощадкаси №188.
– З Iваном Петровичем я познайомилася на початку 70-х рокiв, коли прийшла працювати у вiддiлення Держбанку в Кам’янцi-Подiльському, – розповiдає Леонiда Бронiславiвна. – Два рази на квартал менi у складi комiсiї з облiгацiй державної внутрiшньої позики доводилося перевiряти роботу ощадкаси, яку вiн очолював.
Iван СЕРГЄЄВ був людиною строгою, але справедливою. Тому його всi поважали та любили, як батька. Достатньо йому було лише поглянути працiвнику, який не справлявся як слiд зi своїми обов’язками, у вiчi, як той миттю все ви-правляв. Усi знали, що Iвана Петровича пiдводити не можна. Працював вiн дуже самовiддано. Такого ж вiдношення до роботи вимагав i вiд своїх колег.
Незважаючи на те, що мав проблеми зi здоров’ям, вiн нiколи не залишав свiй колектив на рiзноманiтних демонстрацiях i зборах. У тi часи, наприклад, кожна установа та пiдприємство мiста отримували завдання вiд мiськкому партiї збирати певну кiлькiсть зеленої маси для потреб сiльського господарства. Щоправда, бiльшiсть iз них займалися збиранням довiдок про те, що вони здали потрiбнi обсяги сировини (у тому числi й Держбанк). Але це жодним чином не стосувалося ощадкаси №188, усi працiвники якої на чолi iз самим СЕРГЄЄВИМ (незважаючи на те, що в нього була хвора рука) озброювалися косами та йшли в мiський парк заготовляти зелену масу. А якщо там трави було недостатньо, то їздили косити її в сусiднi села.
Iван Петрович завжди був одночасно i авторитетним лiдером у своєму колективi, i душею компанiї. Так, в 70-х роках на Новий рiк ощадкаса починала працювати вже пiсля обiду 1-го сiчня. Але пiсля закiнчення цього напiвробочого дня нiхто з працiвникiв не розходився додому. Всi з нетерпiнням чекали, коли завiдувач принесе свiй баян, а вони пiд його акомпанемент будуть веселитися. Ой, як же вiн гарно грав! Якби ми не знали, що у нього серйозна травма руки, то, мабуть, нiколи б цього i не помiтили. Тому й не дивно, що такий згуртований легкою рукою дбайливого керiвника колектив завжди займав призовi мiсця у всесоюзному соцiалiстичному змаганнi.
Не залишав свого колективу Iван СЕРГЄЄВ i пiсля виходу на пенсiю: пiдробляв ревiзором, бухгалтером, i навiть пiдмiняв мене на посадi завiдувача ощадкаси, коли я пiшла в декретну вiдпустку. Вiн був дуже доброю та порядною людиною, якої 1989 року, на жаль, не стало.
Приємно, що продовжувачем роду банкiрiв СЕРГЄЄВИХ став онук Iвана Петровича – Андрiй, який успадкував вiд дiдуся багато хороших рис. У 90-х роках я приймала його на роботу в «Аваль».
– Пiсля закiнчення будiвельного технiкуму, служби в «стройбатi», а згодом ще й роботи на будiвництвi разом з дядьком у Шепетiвцi я зрозумiв, що це не моє, – долучається до розмови Андрiй СЕРГЄЄВ. – Вирiшив спробувати продовжити навчання. Вступив до iнституту iнженерiв водного господарства (м.Рiвне), щоправда, знову ж таки за будiвельною спецiальнiстю, хоча свого майбутнього в будiвництвi бiльше не уявляв.
З часом, перебираючи в головi всi можливi варiанти праце-влаштування, раптом згадав часи дитинства. В тi далекi роки дiдусь часто брав мене iз собою на роботу в ощадкасу, розповiдав про банк, водив по ньому. Згадавши це, мене неначе холодною водою хтось облив! Що ж я шукаю?! Ось же вiн, мiй фах, любов до якого ще змалечку менi прищепив дiдусь!
Зрозумiвши це, здобув другу вищу освiту (економiчну) i 1996 року прийшов працювати до Леонiди ГАЛАКТIОНОВОЇ, яка була добре знайома з дiдусем та очолила пiсля нього ощадкасу. У неї я пропрацював до 1999 року, а згодом мене запросили на роботу у вiддiлення Хмельницької фiлiї ПриватБанку. Нинi я заступник її керуючого – Вiктора ТИМЧЕНКА. Тож за свою професiю, яку я дуже люблю, вдячний долi та своєму дiдусевi.
Взагалi ж із дiдусем ми проводили дуже багато часу: i рибалити ходили, i на гриби їздили. Пам’ятаю: повернувшись із чергового походу, дуже хотiлося лягти вiдпочити. А дiдусь каже: «Нi, ти спочатку снастi акуратно поскладай, пiдготуй їх до наступної рибалки. I грибочки перебери. А тодi вже i на вiдпочинок». Ну, думаю, це на дiда так робота вплинула: все має бути чiтко, акуратно, на своїх мiсцях! Але нiчого не поробиш, треба складати, готувати, перебирати. Що ж дiд про мене подумає?! Отак воно буває: неначе вчишся звичайнiй охайності, порядностi та людяностi, а виявляється – майбутнiй професiї – банкiвськiй справi.