ІНСПЕКТОР КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

2012 року читач уперше отримав можливість ознайомитися з повним текстом спогадів російською мовою «Моє життя» видатної української письменниці Зінаїди Тулуб (1890-1964), авторки історичних романів «Людолови» і «В степу безкрайнім за Уралом». Ця 435-сторінкова книжка – панорамна художньо-документальна повість про історію чотирьох поколінь сім’ї Тулубів – державних службовців, юристів, медиків, письменників і поетів. На жаль, смерть перервала роботу письменниці над спогадами, які зупинилися на Лютневій революції 1917 ро-ку в Російській імперії. Низку сторінок спогадів присвячено Кам’янцеві-Подільському, адже дід письменниці Олександр Данилович Тулуб сім років, у 1865-1872 роках, працював інспектором місцевої чоловічої гімназії.

КОРОТКА КАР’ЄРА

Історичну довідку про Олександра Тулуба (1824-1872) ми знаходимо в другому томі «Шевченківського словника» (1978 рік) та значно розширений варіант – в шостому томі «Шевченківської енциклопедії» (2015 рік). Отже, Олександр Данилович народився 30 серпня (11 вересня за новим стилем) 1824 року в Черкасах у родині судового слідчого Данила Тулуба, який походив із давнього козацького роду, крім того, був власником маєтку в селі Богуславці Золотоніського повіту Полтавської губернії. Прожив він усього 48 років – помер 5 жовтня (17 жовтня за новим стилем) 1872 року в Херсоні.

Олександр навчався спершу в нижчому відділенні Черкаського духовного повітового училища, з 1837 року – в першій Київській гімназії. 1843 року він закінчив гімназію і вступив на філософський факультет університету святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). 1847 року Олександр закінчив університет, а наступного року здобув ступінь кандидата. Із 1847 року він учитель історії та географії дворянського повітового училища в місті Златополі Чигиринського повіту Київської губернії, із серпня 1849 року – учитель історії та російської мови в Чернігівській гімназії та бібліотекар. Із серпня1857 року Олександр Тулуб – старший викладач російської словесності в другій Київській гімназії, водночас помічник інспектора студентів Київського університету, згодом також викладач російської словесності в Інституті шляхетних дівчат. Із 1865 року Олександр Тулуб – інспектор Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії, з 1872 року – в Херсонській гімназії.

БРАТЧИК

До Кирило-Мефодіївського братства належав із 1846 року, коли навчався на третьому курсі університету. Заарештований не був. Виправдання Тулуба і невідправлення до Петербурга для допитів ніби через безрезультатність обшуку (при повній його обізнаності у справі) викликає подив і вимагає глибшого дослідження, як вважають укладачі статті про Тулуба в «Шевченківській енциклопедії» Іван Глизь і Олесь Федорук.

Інший погляд на свого діда висловлює Зінаїда Тулуб: «Навесні 1847 року вибухнула гроза. Костомаров, Гулак, Житецький, Шевченко, дідусь мій і багато інших були майже одночасно арештовані». Опирається письменниця на ювілейну доповідь про Кирило-Мефодіївське братство, зроблену 1927 року академіком Михайлом Грушевським в Українській академії наук. Матеріалом для цієї доповіді послужила справа Кирило-Мефодіївського братства, що збереглася до революції в архіві Київського жандармського відділення.

Доповідач запросив на доповідь нащадків кирило-мефодіївських братчиків. Зінаїді Тулуб було приємно дізнатися: якщо Костомаров не витримав психологічного шоку і на допитах назвав багатьох членів братства, то молодий і стійкий Олександр Тулуб, хоча і не був центральною фігурою процесу, але не став ні каятися, ні принижуватися, подаючи прохання про помилування на «височайше» ім’я, ні видавати товаришів-братчиків. Він тримав себе стійко, скромно, зі спокійною впевненістю людини, яка знає свою правоту. Ні обіцянки, ні погрози його не зломили, як зломили занадто нервового і вразливого Костомарова. Рік просидів Олександр Тулуб у Петропавлівській фортеці.

«Дід мій потрапив на заслання в Златопіль в Україні. Такий м’який вирок винесли йому тому, що в момент арешту він не досяг 21 року, тобто тодішнього повноліття: йому було 20 років і 10 місяців», – пише письменниця. Хоча насправді Олександрові Тулубу в момент арешту було вже 22 роки, тут Зінаїда Тулуб помилилася.

ШЛЯХ ДО КАМ’ЯНЦЯ

Будучи відновлений у правах, але зазнавши на власному досвіді принади тюрми та заслання, Олександр Тулуб, звичайно, став обережнішим у словах, але в душі залишався незмінним гарячим любителем свободи та права. Як розповідав письменниці батько, він навіть листувався з Герценом, повідомляючи йому як редактору «Колокола» про найбільш кричущі факти царського свавілля. Але, звичайно, його матеріали з’являлися в «Колоколі» анонімно, а самі кореспонденції писав він зміненим почерком лівої руки (друкарських машинок тоді ще не було) і відсилав їх або без підпису, або під псевдонімом. Звичайно, це звучить тепер досить примітивно, але тодішні жандарми мали виняткове тупоумство, тому дурити їх було легко.

«Тим часом, сім’я швидко росла. Доводилося берегти себе хоча б заради дітей: 13 лютого 1862 року народився їхній первісток Павло, «Поль», як звали його в сім’ї. Це був мій батько Павло Олександрович Тулуб. За ним пішли інші діти», – повідомляє Зінаїда Тулуб.

Із кожною дитиною ставало важче зводити кінці з кінцями. Суспільне становище педагога зобов’язувало мати, крім спальні та дитячої, вітальню, їдальню. Пристойно та модно було в театрі сидіти в партері, або в ложі, на вулицях з’являтися в рукавичках. Усе це призвело до того, що Олександр Тулуб усе частіше замислювався над питанням, як збільшити свої заробітки.

Якраз у цей час запропонували йому місце інспектора гімназії в Кам’янці-Подільському. Тулуб довго вагався: не хотілося йому їхати з улюбленого Києва в глушину. Але на той час у нього склалися напружені стосунки з попечителем навчального округу і директором гімназії, а з інституту шляхетних дівчат йому довелося піти, коли в однієї з учениць знайшли заборонені вірші Пушкіна, що належали Олександрові Тулубу.

У КАМ’ЯНЦІ

Поселилися Тулуби в Кам’янці в будівлі першої чоловічої гімназії, де в бічному крилі відвели їм шість величезних кімнат квартири. «Батько розповідав, що гімназія стояла на високому березі Смотрича. З вікон їхньої квартири було видно і бурхливий Смотрич із перекинутим через нього кам’яною аркою старовинним турецьким мостом, і мальовничо розкидані по його берегах сліпучо-білі будиночки Кам’янця, що потопають у густих фруктових садах і виноградниках», – пише Зінаїда Тулуб.

Старші хлопчики, Поль і Коля, любили забратися в глибоку окопну нішу, примоститися на підвіконні та годинами милуватися бурхливою річкою, яка подобалася їм куди більше, ніж широкий, величаво-спокійний київський Дніпро.

«А дід нудився в провінційно задушливій атмосфері, як риба на березі», – констатує письменниця.

Товариство в Кам’янці було маленьке, позбавлене розумових запитів і широких поглядів на життя. В клубі та приватних будинках процвітали пиятики та карти. Свята відзначалися обжерливістю, випивкою та плітками. Книг було мало. Ніякої бібліотеки в місті не було, а гімназична тільки починала комплектуватися, але в межах переліку книг, дозволених для учнів із невеликим додаванням методичної літератури. Колеги дідуся, вчителі, були чиновниками від освіти, тягнули за інерцією службову лямку, з року в рік повторюючи в класах одну і ту ж нудну жуйку, яка набила їм оскому до нудоти. Театру не було. Зрідка наїжджав який-небудь напівлюбитель-концертант, або напівголодна мандрівна трупа… Мало приносили вони радості інтелігентній людині, і ніде було знайти поживи, втішного і освіжаючого відпочинку.

«Та й в родині його не було: бабуся теж тужила та сумувала, позбавлена звичного цікавого суспільства, театру та розваг. Вічне материнство, годування грудьми і майже щорічні пологи вимотали її нервову систему, характер її ставав усе різкішим і нестриманішим», – робить висновок Зінаїда Тулуб.

Якщо в політичних питаннях Олександр Тулуб, як і раніше, стояв на позиціях лівих різночинців-демократів, то в своїх літературних смаках він не відступив, незважаючи на їдку критику Добролюбова і Чернишевського, від своєї любові до Пушкіна і Лермонтова, Гоголя і Кольцова. І ніщо не могло змусити його розлюбити кришталево-сонячну красу Пушкінського вірша.

Як хороший методист і літературознавець, Тулуб не задовольнявся прийнятими для викладання підручниками і написав свій підручник історії російської літератури від початкового літопису до 1860-х років. Цей підручник різко відрізнявся від своїх попередників: ідеї Пирогова, Ушинського та інших кращих педагогічних умів Заходу знайшли в ньому своє відображення. Довго і терпляче переписував він його від руки і нарешті послав до Києва, в навчальний округ. Але рукопис його так і не побачив світу: його поховали в архівах попечителя навчального округу, без санкції якого підручник не міг бути надрукований. Для Олександра Тулуба це було великим і болісно пережитим ударом.

СТАЛЕВІ ПЕРА

Під час перебування сім’ї Тулубів у Кам’янці вперше з’явилися в продажу сталеві пера. До цього всі писали гусячими перами, які доводилося вміло й обережно чинити спеціальними складними ножами. (Звідси і пішла назва «складаний ножик»). У педагогічному середовищі, звичайно, заговорили про сталеві пера, і дідок-учитель краснопису, який бував у Олександра Тулуба, запевняв, що той, хто вестиме краснопис сталевими перами, ніколи не виробить собі хорошого почерку. Це вразило Павла Тулуба, батька Зінаїди Тулуб.

Раптом через кілька днів сестра його Ніна принесла з гімназії сталеві пера. Павло Тулуб прийшов у жах. Довго дивився він, як Ніна пробує писати сталевим пером – і нарешті не витримав:

– Ніно, Ніно, що ти робиш! – з жалем заговорив він. – Ти пропадеш! У тебе назавжди зіпсується почерк, і ти ніколи не зможеш красиво писати і ніколи не отримаєш п’ятірки по краснопису, – казав він, тяжко зітхаючи.

А Ніна з досадою відмахувалася:

– Відстань! Я сама знаю, що роблю. І все це дурниці: подивися, як красиво виходить.

Але Павло Тулуб далі зітхав і вмовляв Ніну. А Ніна стала не на жарт сердитися.

– Поль, Поль, залиш: Ніна буде плакати!

І багато днів поспіль маленький Поль дратував бідну Ніну, від душі жаліючи її.

ГАСОВА ЛАМПА

Майже одночасно зі сталевими перами з’явилася в Кам’янці й інша новинка – гасова лампа з гнітом. Дідусь поспішив купити таку лампу. Знайомі з цікавістю розглядали її і дивувалися, що горить вона набагато яскравіше, ніж стеаринові та воскові свічки.

Звичайно, багато хто запевняв, що від такого яскравого освітлення в усіх зіпсується зір і що при лампі не можна ні читати, ні писати. Цього разу Олександр Тулуб рішуче побився об заклад із консерваторами, і хлопчики, слухаючи його, захоплювалися покупкою і знаходили, що лампа – річ корисна і гарна.

ВІЗИТ ТОЛСТОГО

«Раптом по Кам’янцю пронеслася звістка, що їде на ревізію сам міністр народної освіти, якщо пам’ять мені не зраджує – граф Толстой» – пише Зінаїда Тулуб.

Міністр декілька разів був присутній на уроках Олександра Тулуба, слухав його виклад і відповіді учнів, сам викликав їх навмання за журналом і повинен був констатувати, що пишуть вони грамотно, відповідають гарною літературною мовою, матеріал засвоїли грунтовно і взагалі підготовлені краще, ніж у інших предметників. Залишалося, як ніби, подякувати Тулубу за хорошу, чесну роботу і нагородити його, але… у Олександра Даниловича було «політичне минуле», і те, щоб нагородити його, визнали зайвим.

СМЕРТЬ ТУЛУБА

Видно, нелюдських зусиль коштувало Олександру Тулубу прослухати промову міністра та промовчати. Коли влітку 1872 року попечитель запропонував Тулубу перейти в Херсон директором першої чоловічої гімназії – той погодився, щоб сильніше завантажити себе адміністративною роботою і частково відійти від чисто педагогічної.

Сумно було учням старших класів прощатися з Олександром Даниловичем. Вони влаштували йому урочисті проводи і на прощання піднесли разом із адресою ікону Олександра Невського, ім’я якого носив Олександр Тулуб.

Переїхали Тулуби в Херсон улітку, під час канікул, але не полегшення, а нові труднощі чекали на Олександра Даниловича в Херсоні, тому що господарство гімназії було абсолютно зруйноване. Завгоспів у ті часи в гімназіях не було. Йшов капітальний ремонт. Треба було його закінчити, діставати будматеріали, робітників; треба було забезпечити гімназію підручниками та наочними посібниками, заготовити на зиму паливо, одяг і постіль, продукти та інший інвентар для пансіону, відремонтувати парти і меблі. А персонал попався ненадійний, який звик нагрівати руки на казенному добрі…

Коли почався навчальний рік і до всього цього додалися уроки, розбір пустощів учнів, метушня з пансіонерами – стало ще важче. Олександр Данилович виходив із дому рано-вранці та повертався, коли малюки вже спали, і тільки Ніна і Поль зрідка бачили батька, втомленого і знервованого.

Така клопітка робота виявилася для Олександра Тулуба фатальною. Якось увечері він відчув себе погано. Дружина кинулася до спальні по ліки, але, повернувшись, застала його вже мертвим.