ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ!

Із віршем «Чого мені тяжко, чого мені нудно», про який ми розповідали минулого разу, тісно пов’язана написана рівно через місяць, 13 грудня 1844 р. у Петербурзі, поезія «Заворожи мені, волхве!». Цей твір Тарас Шевченко присвятив своєму другові – актору Михайлові Щепкіну:

Заворожи мені, волхве,

Друже сивоусий,

Ти вже серце запечатав,

А я ще боюся.

Боюся ще погорілу

Пустку руйновати,

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.

Може, вернеться надія

З тією водою

Зцілющою й живущою,

Дрібною сльозою.

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимовати,

Хоч всередині обілить

Горілую хату.

І витопить, і нагріє,

І світло засвітить…

Може, ще раз прокинуться

Мої думи-діти.

Може, ще раз помолюся,

З дітками заплачу,

Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь сон побачу…

Стань же братом, хоч одури,

Скажи, що робити:

Чи молитись, чи журитись,

Чи тім’я розбити??!

Літературознавець Леонід Білецький писав: «Одне вражало Шевченка в душі його приятеля, Щепкіна: відчуженість і зверхня байдужість до українського національного питання й до України. Він любив ставити в театрі п’єси Котляревського «Наталка-Полтавка» й «Москаль-Чарівник», але поза тим назверх він не виявляв свого відношення до України й української культури. А проте розмови Шевченка із Щепкіним були для нашого поета дуже корисними».

Далі дослідник зазначив: «Добре Щепкіну, бо він «вже серце запечатав», себто він вже не реагує на страждання і терпіння українського народу, а Шевченко ще боїться, бо сподівається, що «може, вернеться надія… Може, ще раз сонце правди хоч крізь сон побачу». Отже, ота віра у свій нарід не дає поетові оцю останню надію поховати, і поет просить у Щепкіна поради. Ні в кого іншого не просить, тільки в Щепкіна, тільки в цього великого майстра і чарівника людських душ».

Глибокий і детальний аналіз вірша «Заворожи мені, волхве!» зробила Ніна Чамата в «Шевченківській енциклопедії». Вона зазначила: «Тема вірша – усвідомлення ліричним героєм-

поетом трагічної невідповідності між його уявленням про навколишній світ і реаліями цього світу, спроба перебороти власну зневіру в прийдешнє торжество правди. Правда як справедливість в усіх її аспектах – політичному, правовому, моральному, економічному – один із центральних мотивів Шевченкової творчості, для поета неодмінна форма буття людини, яка характеризує самі принципи її існування й є критерієм усього сущого».

Окремо зупинилася дослідниця на метафорі «Ти вже серце запечатав» та її трактуванні шевченкознавцями: «Зміст цієї метафори дістав різні тлумачення. Юрій Івакін вважав, що Шевченко мав на увазі реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя, Леонід Білецький – щепкінську «відчуженість і зверхню байдужість до українського національного питання й до України». Менш переконливо

пояснював ці слова Степан Смаль-Стоцький – як «вираз найвищого захоплення, найвищої пошани до мистецтва Щепкіна» – людини, котра може «не мати вже більш ніяких бажань, мистецьких амбіцій, бо ще вищого ідеалу в мистецтві чоловікові досягти годі». Своє тлумачення дав Євген Кирилюк: «Рядок «Ти вже серце запечатав» слід розуміти як повне злиття митця з творимим ним мистецтвом».

Загальний висновок Ніни Чамати такий: одна з центральних проблем художньо-етичної концепції Шевченка – проблема позиції митця в сучасному йому суспільстві поставлена й вирішена у вірші «Заворожи мені, волхве!» на користь активного діяння, яке поет розумів, насамперед, як духовне подвижництво.