ТАРАСОВИМИ СТЕЖКАМИ
Про перебування Тараса Шевченка в Кам’янці-Подільському створено низку легенд. Одну з них 1955 р. розповів читачам газети «Прапор Жовтня» житель Гуменців:
«Коли в Кам’янець приїхав Шевченко, оточили його всілякі панки і повели у фортецю-в’язницю на екскурсію:
– Ось у цій високій вежі тричі сидів і тричі тікав розбійник Кармелюк!
– Тричі сидів і тричі тікав? Та це ж герой, його малювати треба! – вигукнув Шевченко.
Раптом на фортечних мурах з’явилася постать чоловіка в червоній чемерці:
– Малюйте, Тарасе Григоровичу! Я – Устим Кармалюк!
Налетіли жандарми, постать зникла і знову з’явилася:
– Малюйте, Тарасе Григоровичу!».
І тоді Шевченко дав слово використати у творчості образ Кармелюка. 1848 р. він написав поему «Варнак», а 1854 р. переробив її в повість. У каторжникові Кирилі, головному герої цих творів, можна пізнати риси Кармелюка – «славного лицаря» українського народу, як назвав його поет.
А ось ще одна бувальщина, яку повідала Тамара Сис, опублікувавши 8 березня 1989 р. замітку «Шевченкова стежка» в газеті «Прапор Жовтня»:
«Прибувши до Кам’янця, Шевченко відвідав художника І.Васькова, з яким навчався в Петербурзькій академії мистецтв. Художник жив у невеликому будинку на Підзамчі. На схилі років Васьков вирішив збудувати тротуар у пам’ять про те, що цією доріжкою ходив Шевченко. Сліди цієї стежки збереглися. Стежка викладена плескуватими камінчиками, а через певні інтервали йде кладка вузеньких…».
…Ім’я художника Івана Андрійовича Васькова рідко згадується в літературі з історії Поділля. Лише в праці Івана Михалевича, присвяченій 50-річчю чоловічої гімназії в Кам’янці-Подільському, повідомлялося, що в 1859-1883 рр. Васьков викладав у ній краснопис і малювання. Як бачимо, 1846 р., коли місто відвідав Шевченко, Васьков у гімназії не працював, тож їхня тодішня зустріч у Кам’янці-Подільському малоймовірна. Але потім Іван Андрійович, який справді жив на Підзамчі, цілком міг прокласти кам’яну доріжку там, де ступала нога поета.
В описах предметів старовини, складених засновником давньосховища Юхимом Сіцінським, зазначено роботу Васькова «Портрет єпископа Леонтія (Лебединського)». А в «Исторических сведениях о приходах и церквах Подольской епархии» згадується про те, що 1867 р. Васьков розписував іконостас в Дем’янківцях Ушицького повіту. Велику розвідку про життя і творчість художника Васькова опублікувала 1990 р. мистецтвознавець Валентина Рубан у книзі «Забуті імена», присвяченій українським художникам XIX – початку XX ст.
Іван Васьков народився 1814 р. на Чернігівщині. Здобув домашню освіту. Як засвідчує формулярний список, 1 липня 1835 р. його призначили виконувати обов’язки вчителя малювання до Глухівського повітового училища. 1837 р. в Глухові він написав одну з найкращих робіт: «Портрет Маєвського». З чернігівським періодом у житті Васькова пов’язаний «Портрет Параски Глібової, дружини байкаря Глібова».
У біографії Васькова є чимало білих плям: з неї випадає період з 1846 р., коли він залишив викладацьку роботу, і до 1859 р., коли художник знов подав «прошение» попечителеві Київського навчального округу і дістав призначення на посаду вчителя малювання до Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії.
Микола Бурачек, видатний український художник-пейзажист, згадуючи роки навчання в Кам’янець-Подільській гімназії, писав, що на нього звернув увагу вчитель, колишній товариш Шевченка по Академії: «Мій перший учитель поклав певні і тверді підвалини рисунка… За пошану до рисунка, що на світанку моєї художньої діяльності, заложив мені старий учитель, я йому вдячний».
Бурачек помилився: товаришем Шевченка по навчанню в Петербурзі був рідний брат Івана Васькова – Гаврило Васько (1820-1865), у якого залишилося незросійщене прізвище. До історії вітчизняного мистецтва цей художник увійшов як автор талановитих портретів сучасників.
У Кам’янці-Подільському проживав і Віктор Аскоченський, який народився 1813 р. Закінчив Київську духовну академію, отримав ступінь магістра. Учасник багатьох релігійних диспутів, де уславився як полум’яний оратор, виступав проти деяких церковних догматів. Писав вірші. У травні 1846 р. в Києві познайомився з Тарасом Шевченком, який був у зеніті слави. Шевченко читав Аскоченському свою поему «Іван Гус», інші позацензурні вірші. Аскоченський не завжди розумів поета. В спогадах, надрукованих у журналі «Домашняя беседа», він згадував:
«Тарас став читати вірші, які завдали йому стільки горя і бід».
– Ох, Тарасе, – говорив я. – Та ну-бо, покинь! Їй Богу, не доведуть тебе до добра такі погані вірші.
– А що мені зроблять? – Віддадуть у москалі! – Нехай! – відповідав він.
– Слухай ж ще кращу!..».
1847 р. їхні шляхи розійшлися. Шевченка за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві засудили на заслання. Аскоченський, через сімейні обставини, залишив професорську кафедру та переїхав до Житомира, де померла його дружина. Характер його, і так тяжкий, став ще важчим. Аскоченський покинув Житомир, надсилаючи прокляття місту. В березні 1849 р. він переїхав до Кам’янця-Подільського. В його щоденнику з’явився запис: «И вот я в Каменце… Я видел город и удивился смелой и гордо-неправильной его архитектуре…».
У Кам’янці Віктор Іпатійович довго не затримався. У серпні 1852 р. Аскоченський переїхав до Петербурга, де у 1858-1872 рр. видавав журнал «Домашняя беседа», який навіть тогочасна преса називала «реакційним». Аскоченський – автор спогадів «И мои воспоминания о Т.Г.Шевченко…».
Валентина ВОЛКОВА, бібліотекар Кам’янець-Подільського
державного історичного музею-заповідника.