ІГОР ТРАЧ: «ДОПОМОГА УКРАЇНІ БУДЕ УЛЬТРАМАРАФОНОМ»

Після початку повномасштабного вторгнення Польща одразу зайняла провідне місце серед тих, хто готовий нас підтримати в боротьбі з окупантами. Руку допомоги простягнуло не лише державне керівництво, а й суспільство. Одним із тих, хто йде до Перемоги разом з нами, є 9-разовий чемпіон світу з перегонів на собачих упряжках Ігор ТРАЧ, який щомісяця покидає околиці рідного Гданська, аби доставляти в Україну гуманітарну допомогу різного спрямування. Зазвичай це медичне обладнання, шоломи, бронежилети, медикаменти, генератори, машини.
Наприкінці серпня «Подолянин» уже писав замітку про черговий 50-й візит волонтера в Україну, про привезений кам’янецьким військовим корм для чотирилапих. Адже разом із командою вони допомагають не тільки цивільним людям, лікарням, військовим, а й тваринам. Тоді ж пан Ігор детальніше розповів «Подолянину» про спортивну та волонтерську складові свого життя.

ГРЕЙСТЕР – ВИБУХОВА СИЛА

Щоб краще зрозуміти, ким є 46-річний співрозмовник, починаємо з його насиченого перемогами професійного життя.
– До того часу, як понад 20 років тому почав займатися перегонами на собачих упряжках, встиг пройти хорошу школу: плавання, дайвінг, біг, ходіння по печерах (спелеологія) та спортивне скелелазіння, якому присвятив 10 років, – розповідає пан Ігор. – Приблизно у віці 23 років купив їздового собаку. Тоді я придбав сибірського хаскі, але ще не мав жодної інформації про існування перегонів на упряжках.
Почав читати про цю породу і виявив, що з ними можна бігати, кататися на лижах, велосипеді чи санях. І мені це так сподобалося, що за два роки мав двох улюбленців, а ще за два – чотирьох.
Згодом у рідному Гданську зустрів людей, які, як хобі, займалися перегонами на собачих упряжках, і почав черпати від них знання про цей спорт. Стартував у команді саме з сибірськими хаскі. Однак згодом виявилося, що вигравати з собаками цієї породи не ви­йде. Вони дуже витривалі, колись могли жити на Крайній Півночі, мало їсти, але проходити сотні кілометрів. Але в нашому спорті важливими є долі секунд. Тому згодом почав їздити із собаками породи грейстер.
У 80-х роках минулого століття норвежці схрестили німецьку короткошерсту лягаву та грейхаунда. З цього вийшла просто ви­бухова суміш витривалості, сили та швид­кості, яку називаємо грейстер. Ці собаки мають лише дві вади: їдять вдвічі більше, ніж хаскі, та не мають імунітету до низьких температур.

– Але ж Ваш спорт є зимовим і культивується переважно в північних країнах. Чому тоді найкращі собаки не є байдужими до морозу?
– Наші перегони найчастіше відбуваються на коротких дистанціях 10 кілометрів, а старт триває менше як 20 хвилин. Грейстер біжить із середньою швидкістю близько 40 кілометрів на годину, тож під час перегонів його організм дуже розігрітий. Крім цього, мої собаки не мусять спати в снігу, як колись хаскі. Вони мають теплі куртки, які вдягаємо до та після змагань, а в авто на них очікують опалювані індивідуальні бокси.
Також пан Ігор зазначає, що грейстер – мисливський пес, і його не потрібно додатково мотивувати для бігу, адже можливість руху вже є для цієї породи чимось приємним:
– Я лише ними керую – ліворуч, праворуч, старт, стоп. Проте від мене перегони вимагають багато праці. Коли змагаєшся взимку, балансуєш своєю вагою на санях та одночасно допомагаєш «екіпажу» з 4-6 псів. Зокрема, на прямих відрізках, коли потрібно відпихатися ногою від траси, як при їзді на са­мокаті. А коли справа доходить до літніх змагань і перегонів на велосипеді (тоді спортсмен біжить лише з одним собакою, ця дисципліна називається байкджоринг. – Прим. ред.), мої зусилля спрямовані на те, аби послабити мотузку, натягнуту між мною та псом.

– А чия фізична форма важливіша для результату – людини чи собаки?
– Необхідно, щоб до старту змагань на піку форми перебували і я, і мої пси. Тут важливі деталі, оскільки я завжди є найслабшою ланкою нашої команди. Тому маю перебувати в гарній фізичній готовності. Наприклад, не можу бути занадто легким, бо маю притримувати їх на поворотах і ослаблювати натягнення мотузки між нами. Але разом із цим я й не можу бути занадто важким.
Це дуже важливо. 2019 року, під час чемпіонату світу в Швеції, я брав участь у інди­відуальній гонці на час, тобто такій, де не бачиш суперників. Посів друге місце й програв першому лише 0.03 секунди, а виграв у третього – 0.04 секунди. Одна мить розділила трійку призерів.

– Скільки у Вас собак?
– Маю їх 12, але ще два перебувають зі мною по пів року. Це улюбленці мого друга, який працює моряком і багато часу проводить у плаваннях. Із моєї дванадцятки 4 вже «пенсійного віку», тож змагаються 8. Зі змагального числа два виступають як собаки дітей-юніорів, які тренуються в моєму клубі. А з власної найкращої шістки обираю чотирьох, найбільш підготовлених під час зимового старту, та одного, найшвидшого для байкджорингу.

Тож коли пан Ігор згадує про підопічних, запитуємо про його спортивний клуб:
– Він називається «Dolina Noteci Racing Team», де перші два слова – назва нашого головного спонсора. Усього близько 10 спортсменів. Не всі мають своїх собак. Ті, в кого немає тварин, доглядають за моїми, а натомість можуть стартувати з ними в змаган­нях.

Також волонтер розповідає, що тренує не лише в рідній Польщі, а й усьому світі. За його словами, це і є його заробітком:
– Цьогоріч я підписав контракт із канадським клубом. Готую там 6 спортсменів до чемпіонатів світу. Працюю також у Чехії, Литві, а невдовзі їду тренувати в Нідерланди. Наш спорт не приносить багато грошей атлету. Коли виграю світову першість, то отримую корм для собак, золоту медаль і титул. Тому треную, а також маю фірму «Traczer», яка займається випуском приладдя для нашого виду спорту.

– А як виглядає спортивний рік Ігоря Трача? – запитую. Оскільки дивуюся, як у такому щільному графіку можна зна­йти місце для допомоги Україні.
– Сезон починається в жовтні й закінчується в квітні. Жовтень-листопад – це змагання на колісних упряжках. Грудень – перерва. З січня по березень змагаємося на санях, а з квітня – перерва.
Починаючи з 1 березня 2022 року, я мінімум тиждень на місяць перебуваю в Україні. Тому, коли повертаюся, тренуюся щоденно. Також іноді беру в Україну велосипед і під час кожної поїздки десь влаштовую собі тренування. Наприклад, у серпні я їздив у Львівській області, раніше бігав на Одещині. І, щиро кажучи, думав, що допомога Україні знищить мою тренувальну систему. Однак результати пішли вгору. Напевно, тому, що під час гуманітарних конвоїв моє тіло має час на відновлення.

У ДОПОМОЗІ ВИННІ РОСІЯНИ

Після детального обговорення спортивного життя пана Ігоря переходимо й до воєнної тематики. Однак задля цього навіть не доводиться змінювати русло розмови, оскільки волонтерська історія розпочалася саме з перегонів.
– Я багато років тренував російських спортсменів, – розповідає Ігор Трач. – До 2014-го систематично їздив у Карелію й тоді не міг сказати про цих людей жодного поганого слова. Там мав гарні умови для себе і собак. Добре знав місцевих атлетів. Одного разу навіть мав ситуацію, коли зустрівся з тодішнім міністром спорту рф, який запитав: «Пане Ігоре, що маємо зробити, аби за рік ви стартували у чемпіонаті світу з російським паспортом?». Я розсміявся, подякував і, на щастя, не прийняв пропозиції.
Коли 24 лютого минулого року розпочалася повномасштабна війна, перебував на змаганнях у Норвегії й одразу почав розмовляти з росіянами про те, що трапилося. Вони відверталися і відповідали: «путін блефує. Не хвилюйся, ніякої війни не буде». Але минають ще 2-3 дні, а події загострюються.
Я розумію, що не можу майже нічого зробити, бо перебуваю в Норвегії й займаюся собачими перегонами. Єдина зброя, яку маю, – соцмережі. Тож пишу: «Любі» росіяни! Поки триває війна, я не продаю жодного приладдя у вашу країну, не треную атлетів та не стану з жодним із них на лінії старту!». Того ж дня люди, яких я вважав друзями, почали писати, що я – фашист, та розповідати, яка росія прекрасна. Також почалися з їхнього боку розмови про святого сталіна, який «врятував світ від фашистів», і що тепер в Україні знову фашисти, а рф лише проводить операцію, аби позбавитися від них. Я був дуже сердитий і вирішив, що обов’язково допомагатиму Україні.

– Чи після цього російські колеги ще щось намагалися довести?
– Ні. Наразі підтримую контакт лише з двома дівчатами, яких колись тренував, аби отримувати інформацію про стан справ там. Вони борються з режимом, але вже виснажені. Розповідають, що війну підтримують десь 95% суспільства. Набагато менше пу­тіна, але не тому, що вважають його поганим, а тому, що не може виграти війну. І це найгірше.

– А чи був Ігор Трач в Україні до вторг­нення?
– Ні, ніколи. Я об’їздив пів світу, але ці манд­рівки зв’язані з роботою. У вас же не було ні спортсменів, ні змагань. Україна поряд, але не було нагоди завітати. Єдине, що мене пов’язувало з вашою країною – бабуся та прабабуся певний час жили в Києві. У 30-х вони втекли назад до Польщі з Сибіру, куди радянська влада вислала прадіда.
Він переїхав туди з сім’єю, однак за декілька років помер. Після його смерті бабуся та прабабуся стали вільними й повернулися до Польщі. Три роки йшли пішки з Сибіру, поки не опинилися в Києві, де прабабця знайшла нового чоловіка, українця на прізвище Марчук. Там вони жили аж до 70-х, а потім таки повернулися до Польщі.

– Щодо волонтерства. Як відбувався перший гуманітарний збір?
– Написав у соцмережах, що маю спе­ціальні машини та причепи для транспортування тварин, можу забрати близько 30 звірят і допомогти евакуюватися тим, хто ночує на кордоні. Тоді ще не поїхав саме до України, а лише на пункт пропуску Шегині-Медика. Навіть написав: «Я ніколи не в’їду на територію України, тільки на кордон» (сміється).
Декілька місяців по тому ми були в Херсоні. Якраз тоді, коли рашистів вибили з міста. Вони перебували на протилежному березі Дніпра й дуже потужно обстрілювали.

Якщо на початку вторгнення це була ін­дивідуальна допомога, то тепер пан діє як засновник ГО «Фундація Ігоря Трача». За його словами, поява організації по­в’язана зі збільшенням охочих допомогти:
– Спочатку допомагали від імені спортивного клубу. Сідали в машину й летіли з гу­манітарними конвоями (наразі відбулася вже 52 поїздка. – Прим. ред.). Проте згодом до нас почали долучатися ветерани військ різних країн, діючі військові, місто Гданськ і так далі.
Уся ця допомога надходила до нас офіційно, тож не могли вже діяти як спортклуб. Тому вирішили створити фундацію. З 1 січня на­були статусу ГО, де нас є 10 осіб, і тепер безпосередньо працюємо з державними ор­ганами та органами місцевого самоврядування Польщі, аби допомагати українському війську.

– Яка Ваша цільова аудиторія в Україні?
– Це військові, цивільні та тварини. На­разі підтримуємо декільканадцять бригад ЗСУ, працюємо з ГУР. Постачаємо ліки та медичне приладдя у шпиталі, допомагаємо притулкам для тварин, інколи – окремим ро­динам, які перебувають близько до лінії фронту.
Так, я присвятив життя малопопулярно­му виду спорту, але маю багато контактів у всьому світі. Тому різні інституції відправляють нам допомогу. Наразі на нашому складі є 20 тонн товару. Наприклад, двічі зі мною їздив ексгравець НБА Марчін Гортат. Він був навіть на околицях Бахмуту й дуже нам допоміг, коли закупив певний товар.

Ігор Трач зауважує, що перевага його волонтерської команди полягає в тому, що вони доставляють гуманітарні конвої безпосередньо в руки тим, хто цього потребує. Проте, як зауважує співрозмовник, роблять це не від хорошого життя:
– Це те, чого мене навчила війна. Не даю нічого на великі склади або великим інституціям. Декілька разів посередники мене обманули, й товар не потрапив до людей, які його потребували. Корупція все ще є. Тому намагаємося її обминати. Інколи люди запитують: «Ігоре, а чому ти так далеко їдеш? Вишли або залиш у Києві». Ні, віддам хлопцям в окопах і на блокпостах.

– А як відбувається комунікація між Ва­шою Фундацією та українською стороною?
– Маємо в Україні декілька контактів, яким довіряємо. Також в організації маємо українку, яка відповідає за комунікацію. А до мене безпосередньо можна звернутися у Whats­App, сигнал, телеграм, фейсбук чи instagram.
Якщо звертається нова особа, то детально її перевіряємо. Проте нині з цим набагато лег­ше, ніж спочатку. Оскільки завжди це побратим когось із наших знайомих чи офіцер.
Пам’ятаю, як торік у нас просили рентген-апарат у вже окупований Маріуполь. Ми мали там декількох людей, які ще ввозили туди допомогу. Не знаю, ймовірно, вони платили на російських блокпостах. З’ясувалося, що рентген просить ветеринарка. Я подумав: «Чому ні? Треба допомогти». Але після пе­ревірки виявилося, що це колаборантка,
яка добре себе почуває й заробляє хороші гроші. Однак хотіла використати мою допомогу.

– А чи росіяни ще якось дошкуляють Вашій діяльності?
– Так. Хакери ламали нам телефони, боти атакують соцмережі, а в якийсь момент ді­знався, що перебуваю у списку фсб. Добре, значить – роблю хорошу справу (сміється).

– Українська держава якось допомагає у Вашій роботі?
– Хіба що ваше консульство у Гданську. Уся допомога, яку отримую всередині держави, з’явилася завдяки моїм приватним контактам. Знаю офіцерів ЗСУ та ГУР, вони допомагають. Хотів би мати й офіційну підтримку, але її поки немає.
Насправді багато не треба. У пригоді б ста­ла інформаційна або логістична допомога. Коли перебуваємо на складних прифронтових ділянках, спілкуємося з місцевими військовими, бо не завжди розуміємо, як безпечно дістатися з пункту А в пункт Б.

Також пан Ігор додає, що наразі дуже потрібна інформаційна підтримка:
– На початку повномасштабної війни до волонтерства долучалося суспільство (західних країн). Нині це компанії та великі інс­титуції. Тому я багато часу проводжу за перемовинами з різними людьми. Зокрема, в серпні вдалося домовитися з однією нідерландською фірмою про постачання 25 тонн корму для тварин, який ми нині ввозимо до України.
Маємо й потреби у фінансуванні. Наприклад, шукаємо автомобілі, бо у фундації їх немає. Є два мої, позичений і куплений нам Марчіном Гортатом. У сумі чотири, але постійно щось псується, адже під час однієї поїздки ми долаємо в середньому 6000 км. Наприклад, одне авто вже понад місяць стоїть у Хмельницькому зі зламаним двигуном.

Наостанок співрозмовник каже, що буде допомагати Україні аж до Перемоги, адже до цього спонукають ворожі війська:
– Найбільше шокувала жорстокість росіян. Що я чув від них – це те, що колись читав у книжках про жорстокість фашистів. В Україні побачив повторення цих звірств після 70-річної перерви. Я не українець, можу бути об’єктивним і навіть виходити з тези, що «не всі росіяни погані», але садизм щодо цивільних людей – те, що найбільше шокувало за весь час. На початку повномасштабної війни я сказав, що моя допомога буде не спринтом, а ультрамарафоном, і психологічно до цього готовий.

Олександр ЩЕРБАТИХ.