ІРИНА СТАРОСТІНА: «МОЯ МУДРІСТЬ ВИПЛАКАНА СЛЬОЗАМИ»

Весна! Пора краси, жінок і кохання. Але вже 25 років для українців весна – це пора найбільшого горя та трагедії – вибуху на ЧАЕС. І, чи за іронією долі, чи за Божою настановою, найбільше випробувань посипалось на плечі жінки. Ось так одного весняного дня все заплуталося: жінка, кохання, випробування, хвороби рідних…

Жінка – в першу чергу матір. А що може бути для матері гіршим за хвороби рідної дитини. Когось вони вибивають із життєвої колії, а когось, навпаки, роблять сильнішими, мудрішими. Саме з Жінкою з великої літери наша сьогоднішня зустріч. У місті її знають у доволі широких колах, а все завдяки її безмежній любові до дітей – своїх і чужих, завдяки її здатності вислухати та допомогти порадою, добрим словом чи ділом. Мова йде про Ірину СТАРОСТІНУ, голову громадської організації «Відлуння Чорнобиля», яка свого часу отримала подяку Президента України за вагомий внесок у розбудову Української держави, неодноразово отримувала подяки від обласної та міської влади.

– Пані Ірино, Ваша громадська організація займається проблемами чорнобильців. Що стало причиною Вашої активної діяльності в цьому руслі?

– Так сталося, що мого чоловіка-військового було відкомандировано до Чорнобиля. Тоді ще ніхто не знав про аварію та її можливі наслідки. Пробув він там недовго, лише два тижні, та після повернення постійно перебував у шпиталі. За 5 років він 25 разів відвідав лікувальні заклади. Я тоді була зовсім молодою мамою (старшій доньці було на той час 3 роки), без життєвого досвіду. Мені було дуже важко, а свекруха, лікар за фахом, допомагала нам у всьому та наполягла на тому, щоб я народила другу дитину. 

Це було досить важке випробування. Мене готували до найгіршого. Лікарі намагалися мене вмовити не народжувати цієї дитини, а на останніх місяцях постійно нагадували, що в разі якихось неприємностей рятуватимуть мене, а не дитину. Важко передати словами, що мені довелося пережити, але я народила сина Олексія. Що можу сказати? Він зробив перші кроки в 1,5 року, а перше слово сказав у 4 роки. Ось так.

– Тобто Чорнобиль безпосередньо вплинув на Ваше життя?

– Так, з першого дня. Мені тоді був 21 рік. Скільки з того часі проплакано сліз, знає лише Господь Бог і я. Та випробування, що випали на мою долю, мабуть, зробили мене мудрішою та сильнішою. А за допомогою добрих людей, родини та лікарів ми пережили той страшний час.

– Можна стверджувати, що аварія на ЧАЕС стала переломним моментом у Вашому житті?

– Ні. Переломним я вважаю зовсім інший момент. Одного разу, коли моєму маленькому сину було дуже зле, ми викликали «швидку» за «швидкою», лікарі намагалися допомогти, та дитині краще не ставало. Я у відчаї стала біля ліжка сина та кажу: «Господи, я знаю, що йому з тобою буде дуже добре, а мені без нього буде важко. Але як ти вирішиш, так і буде». І, знаєте, через якийсь час дитині стало краще. Ми тоді були не хрещені – ні син, ні я. Але після того ми охрестились. На сьогоднішній день він – студент 5-го курсу військового факультету К-ПНУ ім.Огієнка, відмінник, але має трішки проблеми з фізпідготовкою. Та це й не дивно – він стільки хвороб переніс!

– Тобто Вам допомогла віра у Господа?

– Так. Але й я не сиділа зі складеними руками. Постала проблема – хвороба сина. Що робити? Чим залагодити? Як допомогти? Я пішла навчатись на дефектологічний факультет. Знання, отримані там, мені допомогли. Згодом Господь нам подарував третю дитину – сина Арсенія. І хоч лікарі в один голос казали, що проблеми чорнобильської вже немає, всі, хто хворів, вилікувалися, залишилися лише хронічні захворювання, але то неправда. Проблеми існують і на сьогодні. Арсеній дуже часто хворіє. Від 1-го вересня я з сином уже 6 разів побувала на лікарняному. І, на превеликий жаль, ми без антибіотиків не можемо обійтись. Арсенію пропонували навіть дати інвалідність, але я відмовилася. 

Не можна опускати рук. Я відчувала, що зобов’язана дати шанс на нормальне життя собі та синові. Для цього я закінчила психологічний факультет та отримала необхідні знання. Таким чином щодня я працюю над собою. Для того, щоб якось допомогти своїй родині.

– А сама громадська організація?.. Коли Ви її заснували?

– Думка виникла давно. Ми бачили навколо небажання займатися нашими проблемами. Знаєте, ти тоді співчуваєш, коли сам зіткнувся з подібною бідою. На жаль, це правда. Тоді ми з жінками, такими ж матерями, як я, зібрались і вирішили створити громадську організацію. Нас було шестеро, назва прийшла сама собою. Цю ідею ми виношували 3 роки, сподіваючись, що хтось замість нас вирішуватиме наші проблеми і захистить нас. Але цього не сталось. І 2005 року створили громадську організацію, написали статут і почали говорити про проблеми родин чорнобильців.

– Чи хотіли Вашу організацію чути чиновники?

– В першу чергу ми кинулися захищати власних дітей – те, що для кожної з нас було стимулом створення організації. У зв’язку з тим, що нашим дітям ніколи не приділялася належна увага, в області нам пішли назустріч і допомогли з путівками. Перший раз ми в Євпаторії оздоровили 30 діточок, другий – 15. 

Звичайно, дуже втішились, що 

дітки мали змогу оздоровитись, але одноразова допомога майже не впливає на загальний стан речей. Тому все одно більша частина турботи за дітками припадає на самих батьків-чорнобильців. Ці люди в молоді свої роки віддали здоров’я заради майбутнього на планеті, народили діточок, а тепер змушені, як ті жебраки, просити любові та поваги для себе.

– Наскільки збільшилася громадська організація з того часу?

– У громадській організації «Відлуння Чорнобиля» тепер 100 осіб. Ми вже 3 роки не приймаємо людей в організацію. Кожна людина, яка звертається до нас,  розраховує на підтримку та допомогу. 

– Що Ви найбільше цінуєте у своєму житті?

– Мабуть, я найбільше ціную спілкування, адже завдяки йому можна пізнати своїх ближніх. На мою думку, злих і байдужих людей не буває, є лише ті, кому не вистачає людського тепла та спілкування. А за мету маю прожити своє життя так, щоб майбутні покоління не несли за мене ніяких потрясінь чи покарань.

– Невже жодного разу Вам не доводилося конфліктувати з кимось чи просто не було настрою когось вислухати?

– Ні, такого не було. Хоч я іноді мрію про те, щоб хоч хвилинку побути наодинці, почитати цікаву книгу, та коли доводиться спілкуватися, всі ці думки зникають. На мою думку, людство почало міняти пріоритети. Ми змінили живе спілкування на мобілки та Інтернет, ми почали втрачати родинні зв’язки, змінюючи їх на віртуальне спілкування. Я не проміняю живої розмови ні на що. 

Олена ПАКУЛЬКО, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».