ЧОЛОВІЧА РОБОТА ТЕНДІТНОЇ ЖІНКИ
Сьогодні нашою співрозмовницею стала надзвичайна жінка – Ніна РОЗДОБУДЬКО, яка 20 лютого зустрічатиме 95-річчя. Життя її не особливо пестило, а навпаки – весь час примушувало складати іспити на витривалість, міцність і силу духу. Але їй вдалося зберегти життєрадісність і
оптимізм, доброзичливість і чуйне ставлення до оточуючих. Обізнаність та жага до знань привели її до великих звершень. Вона стала першою на Поділлі жінкою-директором спиртозаводу. До того ж, ветеран Великої Вітчизняної війни, брала активну участь у громадській роботі. Ніна РОЗДОБУДЬКО обиралася депутатом Вінницької обласної, Кам’янець-Подільської районної рад депутатів трудящих, членом Плужнянського, Яришівського районних та Могилів-Подільського міського комітетів Компартії України. За службу в Червоній армії в період війни та за працю в мирний час нагороджена трьома орденами і багатьма медалями СРСР і України. Любить читати та декламувати вірші. Досі тренує пам’ять, вивчаючи нові поезії.
– Ніно Кирилівно, Ваш шлях є доволі нетиповим для жінки Вашого покоління. Яку роль у формуванні характеру відіграла Ваша сім’я?
– Тоді виховувало саме життя. Я росла в багатодітній сім’ї. Батько Кирило Тимофійович працював на Миколаївському суднобудівному заводі «Наваль», а пізніше втратив роботу і був вимушений перебиватися тимчасовими заробітками. Тому ми перебралися ближче до рідної землi – в село Косарі Чигиринського повіту Київської губернії. Батьковi запропонували завiдувати господарством помiщика ДАВИДОВА – нащадка декабриста ДАВИДОВА. Жити там було добре, але після відвiдин хворого робiтника батько захворів на черевний тиф i помер у 42 роки. Це були нелегкі часи для матері, адже в неї залишилося шестеро дітей, які завжди трудилися не покладаючи рук.
– Ви тоді задумувалися про своє майбутнє, про освіту?
– Після школи я не знала, куди вступати. В селі був спиртозавод, і я вирішила, що працюватиму там. Від дітей, чиї батьки працювали на Косарському спиртозаводі, дізналась, що в Одесі є технікум спиртової промисловості. Туди і поїхала.
Мати зашила мені в одяг п’ять карбованців, ще два карбованці дала в руки (квиток до Одеси коштував 1 крб. 50 коп.), зібрала нехитрі харчі, з тим і поїхала в самостійну життєву подорож. Вчилася на відмінно, здобула кваліфікацію технолога спиртової промисловості.
Першим місцем роботи став Райковецький спиртозавод (нині Хмельницького району). Розпочала змiнним хiмiком, а через рiк мене перевели завiдувати лабораторiєю на Юрковецькому спиртозаводi (тепер Могилева-Подільського), де набула досвіду.
– У такій галузі важко працювати, не було інших мрій щодо професії?
– Мріяла про таку спеціальність, де були б постійний доступ до книжок і можливість розширювати світогляд. Я дуже любила читати ще з дитинства. Тодi до старшої сестри ходив жених i заохочував мене читати «Правду». Читати вчили і старші брати. Любов до книги закарбувалася в серці. Ось і поїхала в Москву, до брата Миколи, 1938 року вступила до Московського державного бібліотечного інституту. Незабутніми спогадами залишились зустрiчi з вiдомими людьми: народною артисткою СРСР Ольгою КНІППЕР-ЧЕХОВОЮ (дружиною відомого письменника Антона ЧЕХОВА), письменниками Корнієм ЧУКОВСЬКИМ і Олексієм НОВИКОВИМ-ПРИБОЄМ…
За рік до закінчення інституту почалася Велика Вітчизняна війна, тому зі студентами випускного курсу організували заняття за скороченою програмою, і в жовтні 1941 року, отримавши диплом, з подругою поїхала до Ташкенту. Роботу знайти було важко. Випадково зустрiли iнститутську лiкарку і, завдяки її клопотанню, почали працювати в санiтарному потязі. Пізніше з потягом-шпиталем переїхали до Москви.
Я вміла друкувати на машинці, і одного разу комісар доручив надрукувати листа в аптеку, який був дуже безграмотний. Я не могла його відправити, не виправивши помилок, і перефразувала по-своєму. То одразу мене і звільнили…
В період війни у військах жінки заміняли чоловіків на посадах, де могли служити, тож ЦК комсомолу проводив чергову мобілізацію. Вже 8 березня 1942 р. Ніна Кирилівна була мобілізована ЦК ВЛКСМ у Червону армію. Вона не могла навіть припустити, щоб відмовитися – такою була комсомольська дисципліна, таким було всенародне прагнення захищати країну. Спочатку служила у відділенні кадрів 202-ї винищувальної авіаційної дивізії Першої повітряної армії Західного фронту, у вересні була переведена на таку ж посаду в 213-ту нічну бомбардувальну авіадивізію. Там відповідала за ведення особових справ льотчиків, внесення змін у їхній послужний список, підготовку наказів про переміщення, присвоєння чергових звань, несла караульну службу.
– Згодом мені присвоїли звання старшого сержанта адміністративної служ-
би, – продовжує Ніна Кирилівна. – Після переформування військової частини у вересні 1943 р. направили в штаб одного з батальйонів 18-го автомобільного полку 5-ї армії Західного фронту. Якраз тоді радянські війська звільнили місто Смоленськ, і штаб батальйону розташувався в одному з пошкоджених будинків. Знайшла затишний куточок і влаштувалася на ніч. Шинель слугувала і за ліжко, і за ковдру. А серед ночі стався наліт ворожої
авіації. Все місто освітлювалося ліхтарями, що висіли на парашутах. Я вистрибнула з будинку, боячись, що руїни привалять помешкання, відбігла подалі й припала до землі. Навкруги гриміли бомби, десь палав вогонь. Тоді охопив найбільший страх. Ця ніч у Смоленську під німецькими бомбами запам’яталася на все життя. Три роки і два місяці прослужила в складі діючих бойових частин Червоної армії, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга».
Після демобілізації Ніна Кирилівна вирішила йти на виробництво, у знайому спиртову галузь. Спочатку направили завідуючою лабораторією Плужнянського спиртозаводу. В березні 1950 р. перевели завідуючою відділом технохімічного контролю Барського спиртозаводу Вінницької області. Коли надiйшла пропозицiя пiдiбрати жiнку на посаду директора, вибiр упав на неї. Тричi відмовлялася. Не могла піти, бо не знала роботи керівника, а працювати як-небудь просто не вміла. Та їй нагадали про партійну дисципліну й видали наказ про призначення директором Юрковецького спиртозаводу, а влітку 1960 р. – директором Довжоцького спиртозаводу. На цій посаді пропрацювала понад 17 років, постійно дбаючи про його розвиток і розбудову. Домоглася підвищення культури виробництва і санітарного стану комбінату, поліпшення умов праці робітників. 1971 р. була нагороджена орденом «Знак пошани».
– Обіймаючи таку посаду, я не любила вихвалятися, – зізнається Ніна Кирилівна, – навіть одягалася так, як і всі працівники. Якось вдягнула гарне пальто, про яке дуже мріяла. Зайшла бухгалтер і зачарувалася ним. Після того я його більше не одягала – не хотіла, щоб жінки заздрили.
– Останнім часом навколо Вашого рідного підприємства точаться бурхливі дискусії, кам’янчани вимагають закриття Довжоцького спиртозаводу через неприємний запах барди. Як Ви це сприймаєте?
– В мене дуже болить душа за цей завод. Свого часу я як керівник намагалася вирішити проблему неприємного запаху, хоча тоді вона не була такою гострою. Вдалося добитися в тресті та Міністерстві харчової промисловості УРСР коштів на будівництво цеху з випарювання барди. На жаль, на певному етапі фінансування припинили, і цех так і не був добудований.
Вважаю, що завод не можна закривати, адже він має давню історію – 115 років! Він переніс багато катаклізмів, але вцілів і працює, на ньому трудяться 200 людей. Дійсно, є негаразди, пов’язані із запахом, але потрібно знайти спосіб їх усунути, можливо, за допомогою держави.
P.S. Існує думка, що людина на роботі та вдома – це зовсім різні люди. Наша співрозмовниця завжди залишалась гарним керівником на роботі та чудовою господинею вдома. Виховувала сина Анатолія, як і належить жінці-керівнику, готуючи його до самостійного життя.
Ніна Кирилівна пережила війну і, мабуть, більше за інших знає ціну щастю. Її щастя – це сім’я. Завжди радує син Анатолiй, тепер він на пенсії, відповідальний секретар обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Є ще двоє дорослих онукiв – Олена та Андрій. Найбільше її щастя – коли рідні живі та здорові.