ВІДДАНІСТЬ МУЗІ КЛІО

Через три дні, 28 листопада, докторові історичних наук, професорові, заслуженому працівникові освіти України Олександрові Завальнюку виповниться 65 років. Доля Олександра Михайловича нерозривно пов’язана з Кам’янець-Подільським національним університетом ім.Івана Огієнка. Цей виш (тоді ще педінститут) він закінчив у червні 1972 р., в ньому з жовтня 1979 р. почав працювати асистентом, здобув авторитет серед студентів і колег, унаслідок чого був деканом історичного факультету (з 1993 р.), а далі, в 2001-2012 рр., ректором навчального закладу – педагогічного університету, який під його керівництвом після низки трансформацій набув сучасного статусу.

БАТЬКИ

Олександр Завальнюк народився 28 листопада 1951 р. в м.Сміла на Черкащині в сім’ї фронтовика-військовослужбовця. Його батько – Михайло Опанасович, окрім виконання військових обов’язків, здобував освіту у старших класах вечірньої середньої школи. Попри тогочасні життєві труднощі, навчався дуже добре: лише одна четвірка стала на перешкоді отримання золотої медалі. Природжений організатор – він відзначався високою самодисципліною, що межувала із суворістю, вимогливістю, цілеспрямованістю, працелюбністю й нестримною жадобою до збагачення власних знань. У Смілі зустрів своє кохання – чарівну дівчину Ольгу, з якою невдовзі одружився. Вона мала м’який характер, випромінювала доброту й щирість, була життєрадісною, завжди готовою прийти на допомогу, кожному, хто її потребував, гостинною й вмілою господинею. Попри це могла й наполягти на своєму. Як, наприклад, потай охрестила Сашка, котрому було близько двох років.

Демобілізувавшись 1954 р. з армії, старшина Михайло Опанасович перебрався зі сім’єю в Подільський край, поближче до рідних Шустівців. Працював в Орининському військкоматі, але швидко переконався, що це не його призначення. Осівши в Підпилип’ї, вступив на заочне відділення фізико-математичного факультету Кам’янець-Подільського педінституту. Обравши престижну тоді професію педагога, став учителем місцевої школи. 1957 р. Михайла Завальнюка призначили тимчасовим виконувачем обов’язків директора школи (цікаво, що з таким формулюванням керував нею до 1985 р.). 1956 року в Сашка з’явилася сестричка Світланка.

ШКОЛЯР

Становлення засад моральних принципів і світоглядних уявлень Олександра Завальнюка проходило під визначальним впливом двох чинників. По-перше, це своєрідний пуританізм устоїв життя сім’ї, притаманний сільській інтелігенції 1950-1960-х рр., коли панував культ чесності, порядності, скромності, вимогливості, працелюбності, самопожертви й потягу до знань. По-друге, це дух атмосфери шкільного колективу (через брак власного житла родині доводилося мешкати у шкільному приміщенні).

Сашко 1958 р. став учнем місцевої школи. Навчався блискуче. Ріс емоційним, енергійним, допитливим і товариським. Правда, як «вчительська (директорська) дитина», мусів в усьому слугувати «зразком», тому доводилося контролювати свої вчинки, відмовляти собі в типових для того часу пустощах у школі й поза нею. Правда, не завжди виходило так, як це хотілося батькам…

Сашка спіткало велике горе – 1962 р. померла мати. Біль від цієї трагічної втрати в серці Олександра Михайловича щемить до сьогодні. Згодом батько одружився з Ольгою Пилипівною – вчителькою української мови та літератури, котра мала сина Валерія від першого шлюбу. На щастя для Сашка, вона виявилася напрочуд чуйною й мудрою жінкою, котра, проживши до цього нелегке життя, дуже тактовно намагалася стати хлопчикові та його сестричці справжньою матір’ю. І домоглася успіху. Інтелігентна за духом, добра, дуже працьовита, вольова й водночас поступлива, спромоглася зберегти, а в чомусь й збагатити попередню атмосферу в сім’ї. А її залюбленість українською літературою, мовою й культурою мала помітний вплив на формування духовного світу Олександра – підлітка і юнака, розвиток у нього поетично-образного сприймання світу.

Закінчивши восьмирічку, Сашко 1966 р. пішов до дев’ятого класу Приворотської школи, в якій і далі навчався на «відмінно». Багато читав; легко давалися предмети як природничо-математичного циклу, так і гуманітарного. Все ж переважав потяг до останніх, особливо історії. Тому, закінчивши 1968 р. із золотою медаллю школу, без особливих вагань подав документи на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Успішно подолавши екзаменаційні випробування, став студентом першого курсу, чим особливо пишався.

СТУДЕНТ

Одна з прикметних рис тогочасного студентства полягала у перевазі в його середовищі не випускників шкіл, а стажистів (котрі вже мали за спиною щонайменше два роки роботи) і демобілізованих із лав армії вояків. Проте, дякуючи ерудиції, товариськості, доброті й принциповості, Олександр Завальнюк швидко завойовує в однокурсників авторитет й обирається комсоргом академічної групи. Як згадував його однокурсник і близький товариш Іван Рибак, а нині колега в рідному виші, вже на першому курсі «кинулося в очі, що наші старші однокурсники, які пройшли армійську службу, якось по-дружньому, без традиційної зверхності, ставилися до хлопчини, якого вони називали Сашком. У той же час як до нас, вчорашніх десятикласників, ставилися як до «салаг» і полюбляли командувати тоном, який не міг викликати будь-яких заперечень».

Олександр Завальнюк товаришував також із Русланом Постоловським, Геннадієм Бондаренком, Михайлом Михайлюком. «У вервечці сотень постатей, з якими мене пов’язують далекі студентські роки і викликають теплий спогад, на одному з чільних місць – мій ровесник – однокурсник Віталій Бабляк», – написав Олександр Завальнюк у спогаді про головного редактора «Подолянина».

Образ юнака буде неповним, якщо не згадати, що він захоплювався поезією (писав вірші), володів вишуканим естетичним смаком, витонченими манерами поведінки. В нього виразно проявлялися риси типу людей, яких називають логіко-сенсорними екстравертами: володіння швидким, ясним і тверезим розумом, уміння логічно й розумно діяти, естетизм, працелюбність, пунктуальність, добросовісність, відповідальність, комунікабельність, емоційність, високорозвинутий мотив самоактуалізації й самореалізації.

Дякуючи професійній гідності, ліберально-демократичним настроям і високим моральним якостям декана факультету, доцента Анатолія Копилова, завідувачів кафедр професора Леоніда Коваленка й доцента Іона Винокура, викладачів – доцентів Петра Щербини, Петра Лаптіна й інших, на факультеті утворилася сприятлива духовна атмосфера, що дозволяла проявлятися яскравим особистостям з-поміж студентського загалу, насамперед у сфері наукової творчості. Мабуть, це було щасливою посмішкою долі, що, навчаючись на другому курсі, здібний студент записався до гуртка доцента Щербини – улюбленця студентів, надзвичайно обдарованої особистості з оригінальним, у чомусь навіть парадоксальним мисленням, щирої вдачі й, що особливо важливо, вільнолюбної й незалежної у судженнях. Він ніколи не нав’язував гуртківцям і дипломникам власних поглядів, давав максимум свободи (можливий у тогочасних реаліях) для наукового пошуку й висловлення власних міркувань, суворо вимагаючи лише одного – відштовхуватися від всебічного аналізу джерел. Пройшовши гарний фаховий вишкіл (Щербина де-факто стояв не на марксистських, а на позитивістських методологічних засадах пізнання минулого), Олександр Завальнюк спромігся засвоїти основне – повагу й увагу до джерела, до історичного факту. Копітка праця над темою «Колокол» Герцена і буржуазні реформи 1860-х рр. у Росії» принесла перші творчі здобутки. Робота, надіслана ним на Всесоюзний конкурс студентських наукових праць, одержала диплом першого ступеня. А дипломна робота не лише була оцінена на «відмінно», а й відзначена державною екзаменаційною комісією як одна з найкращих.

Помітний вплив на формування особистості Завальнюка мало спілкування з «батьком» історичного факультету, талановитим ученим – учнем видатного історика Олександра Оглоблина (про що стало відомо тільки нині) – засновником першої наукової школи у тодішньому педінституті, Людиною з великої літери, доктором історичних наук, професором Леонідом Коваленком. За щиру любов до України та повагу до її минулого зазнавав «неприємностей», а відтак змушений був кілька разів змінювати місце роботи. Саме під час спілкування з ним Олександр Завальнюк уперше отримав правдиві відомості («дід Леонід», як люблячи називали його між собою викладачі й студенти, умів кількома реченнями передати сутність події чи процесу) про діяльність Центральної Ради, насильницьку колективізацію, голод 1932-1933 та 1947 рр., масові репресії тощо. Вони стали тим маленьким чистим джерельцем історичної Правди, яке і в наступні роки не дозволяло замулитись ідеологією тоталітаризму професійному потягу науковця до з’ясування об’єктивної Істини.

СТАНОВЛЕННЯ

Далі було вчителювання на Рівненщині, служба в армії, робота вихователем піонерського табору, а з серпня 1974 р. – вчителем історії та географії Орининської середньої школи-інтернату.

Учительська робота подобалась Олександрові Михайловичу, а відтак він швидко опанував таємниці педагогічної професії, здобував заслужені повагу й авторитет серед колег та учнів.

І все ж хотілося реалізувати себе у сфері науки, оскільки відчував внутрішній потяг до інтелектуальної творчості. Так зародилась мрія про аспірантуру. Вступити до неї у ті часи вчителеві, до того ж непартійному, по суті було неможливо. На щастя для нього, це потаємне бажання знайшло підтримку з боку колишнього декана, а тоді уже проректора з наукової роботи, Анатолія Копилова, котрий проводив цілеспрямований курс на підготовку власних науково-педагогічних кадрів. За його безпосереднього сприяння вдалося досягти домовленості з ректором Київського педінституту про виділення місця в аспірантурі, до якої восени 1976 р. Завальнюк і вступив.

У жовтні 1979 р., відразу ж після закінчення аспірантури, тепер уже ректор Кам’янець-Подільського педінституту Анатолій Копилов запросив Олександра Завальнюка на роботу на посаду асистента кафедри історії СРСР й УРСР. Невдовзі після успішного захисту дисертації обирається (у червні 1981 р.) на посаду старшого викладача.

Відбулися істотні зміни в особистому житті: 1980 р. Олександр одружився з коханою дівчиною Ольгою. У щасливій сім’ї народилося дві доньки: 1981 р. – Олеся, 1984 р. – Оксана.

СЬОГОДЕННЯ

Подальший науковий і педагогічний шлях Олександра Михайловича достатньо висвітлено в літературі. Тож за браком місця на газетних шпальтах детальніше висвітлимо діяльність Завальнюка після того, як у червні 2012 р. завершився другий термін його роботи на посаді ректора університету.

Нині Олександр Завальнюк – професор кафедри історії України. Викладає новітню історію України, спецкурс із проблем становлення національної освіти в добу Української революції (1917-1921 рр.), науковий спецсемінар «Актуальні питання історії України», розробив відповідні лекційні курси, навчально-методичні матеріали для проведення семінарських занять. Керує педагогічною практикою, підготовкою кількох десятків дипломних і магістерських робіт, науковим гуртком, підготовкою студентських наукових статей. Працює на курсах підвищення кваліфікації, бере участь у підготовці майбутніх учителів історії, які вже мають одну вищу освіту. 2013 р. пройшов підвищення кваліфікації в Інституті історії України НАН України. 30 серпня 2016 р. обрано заступником голови вченої ради університету.

За останні 4 з половиною роки опублікував 160 наукових і науково-методичних праць (загальна кількість – понад 700), зокрема – три монографії (у співавторстві), два навчальні посібники, дві брошури, 12 збірників документів і матеріалів. Узяв участь у 65 міжнародних, всеукраїнських, регіональних, міських і університетських наукових конференціях, круглих столах.

Керує науковою школою. За цей час підготував доктора історичних наук, консультував двох докторантів, сприяв у завершенні кількох дисертаційних робіт. Офіційно опонував 4 докторські та 2 кандидатські дисертації, прорецензував 3 докторські та 12 кандидатських робіт, 10 монографій, 6 посібників, 8 книг, узяв участь у обговоренні 10 кандидатських дисертацій. Зробив офіційні відгуки на автореферати 20 докторських і кандидатських робіт.

Очолює редколегії двох наукових фахових збірників статей (забезпечив вихід у світ 5 об’ємних томів). З 2012 р. входить до складу групи вчених-архівістів області, яка видала понад 10 документальних збірників з історії краю. Член редколегії науково-довідкового видання «Реабілітовані історією. Хмельницька область» (узяв участь у підготовці 5 томів), присвяченого пам’яті жертв політичних репресій.

У 2013-2016 рр. – голова спецради із захисту кандидатських дисертацій з історії України. 2014 р. очолив науковий рейтинг учених університету. 2016 р. став переможцем ХІ обласного конкурсу науково-дослідних робіт у галузі гуманітарних наук.

У жовтні 2015 р. завершив п’ятирічну депутатську каденцію в Хмельницькій облраді. Далі працює в президії правління Національної спілки краєзнавців України і редколегії журналу «Краєзнавство», керує осередком Українського історичного товариства Михайла Грушевського. Очолює університетську науково-експертну комісію з перейменування топонімічних назв у нашому місті.

З великим болем сім’я Завальнюка сприйняла територіальні втрати й війну на сході України. Старший зять Віктор – учасник АТО, молодший Мирослав – учасник бойових дій.

2013 р. втретє став дідусем. Разом із дружиною Ольгою Йосипівною надає дітям і внукам посильну матеріальну та моральну підтримку, дбає про зміцнення їхньої віри у мирне, європейське майбутнє України.

У 2013-2016 рр. став лауреатом Всеукраїнської премії ім.Героя України Михайла Сікорського (за вагомий внесок у дослідження і збереження культурної спадщини України) та лауреатом обласної премії ім.історика Пилипа Клименка (за великий внесок у публікацію джерел з історії Поділля).

Про працю і здобутки Олександра Завальнюка за цей час опубліковано 12 статей у різних наукових і науково-довідкових виданнях, ученими Кам’янця-Подільського, Хмельницького і Києва випущено змістовну книгу «У пошуках історичної правди».

Як бачимо, відданість Завальнюка музі Кліо, котра, як відомо, є покровителькою історії, дає і, сподіваємося, ще довго даватиме плідні результати.

Олександр КОМАРНІЦЬКИЙ,

голова міської організації Національної спілки краєзнавців України.