«НАША ІННА»
…Саме так про Інну АБДУЛКАДИРОВУ – голову Гуменецької ОТГ – кажуть представники влади, коли розповідають як про дієвого лідера, який створив одну із перших і найуспішніших об’єднаних територіальних громад у країні. Так кажуть про неї й односельчани, коли вихваляють свої дороги, відремонтовані клуби, садочки і школи. Із найтеплішими словами про свого очільника відгукуються і найбідніші мешканці громади, яким Інна Григорівна завжди підставляє плече. Феномен цієї жінки полягає в тому, що вона з кожним знайде спільну мову, обніме, пригорне, запитає про справи, а потім ще довго хвилюватиметься за співрозмовника і обдумуватиме, як же йому допомогти. Для всіх вона своя, і її любові вистачає для кожного.
6 січня ця сильна, амбітна, вольова і водночас добра й ніжна жінка відзначатиме ювілей. За ці роки зроблено і пережито чимало, є про що розповісти, чим похвалитися.
– Найбільше моє багатство – діти, – каже Інна Григорівна. – У мене дві золоті доньки Оля і Віка, зяті Вітя і Юра та прекрасний онук Ілля. Маю і прийомного сина Рустама від першого шлюбу чоловіка, тішуся його дружиною Наталією та дітьми. Вони живуть в Житомирі, але ми їздимо одні до одних у гості, спілкуємося, чим я дуже задоволена. А ще моя опора – це чоловік Віктор. Він завжди підтримує в усьому, допомагає і підказує, як краще. Хоча в житті було і чорне, і біле, але ми подолали всі труднощі разом.
– Інно Григорівно, а як рідні ставляться до Вашої постійної зайнятості на роботі?
– Зляться… А що ще їм залишається робити? Я постійно в сільраді, а доньки ще з раннього дитинства мусили взяти на себе ношу домашнього господарства. Добре, що чоловік допомагає їм у всьому. Зате сьогодні вони у мене – неперевершені господині, які все вміють: спекти, зварити, прибрати.
– Як сімейство відволікається від постійних клопотів?
– Я ніколи не відпочиваю. Постійно ж повно роботи. В сільській раді буває засиджуюся до 10-ї, а то й 12-ї ночі, тому навіть не уявляю, як це взяти і залишити все на тиждень, а то й на два.
Найкращий відпочинок для мене – це саджати квіти і ходити біля них. У моїй колекції десятки сортів троянд, лілій, підсніжників. Окрасою саду є духмяна магнолія. В молодості більше могла дбати про квітник, тепер часу для цього хобі обмаль. Навесні посадила 200 цибулин тюльпанів і 100 кущів троянд. Але ж хіба маю час за ними доглядати? Навіть квіти вже впали на плечі дітей.
– А розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, про батьків.
– Народилася я в Гуменцях у сім’ї бідної селянки. Батька не пам’ятаю. Мама все життя важко пропрацювала в колгоспі, померла, коли мені виповнилося 29 років. Були ми з нею такі бідні, аж сині, чи не найбідніші на все село, але на нас ніхто тоді не звертав уваги, про якусь допомогу навіть мови не йшло. Навпаки, лише кепкували. Особливо з мене насміхалися діти, бо ні одягу гарного не мала, ні іграшок. Дуже добре знаю, що таке злидні, тому сьогодні насамперед допомагаю нужденним. Такі от у мене відголоски важкого дитинства. А ще роблю все можливе, аби малозабезпечені сім’ї не віддавали діток до інтернатів. Приїжджаю до них, плачу, прошу схаменутися. Коли треба, то можу й гаркнути, допомагаю фінансово, аби лише діти жили з мамою і татом. Найбільша радість для мене, коли такі люди стають на правильний шлях, ідуть на роботу, коли мені усміхаються їхні діти, а більшої подяки і не треба.
– Яким було Ваше перше місце роботи?
– Одразу після школи пішла в їдальню №9 на нашому цементному заводі. Працювала там кондитером. Важко було молодій і зеленій, усе ж раділа, що мала власну копійку. Вже потім, трохи попрацювавши і вбравшись у пір’я, вступила до Кам’янець-Подільського індустріального технікуму. Після закінчення навчання були роки роботи на К-ПЕМЗі, згодом – в Гуменецькому будинку культури, працювала і завскладу на цементному заводі.
Переломною для мене стала професія землевпорядника в Гуменецькій сільській раді. Як прийшла сюди 23 роки тому, так і залишилася. Торік громада обрала мене сільським головою вже на п’яте скликання.
– З якими проблемами довелося стикнутися під час першої каденції і під час п’ятої?
– Проблеми існували завжди. Але найважче все-таки нині, під час п’ятої каденції. Спочатку було не так важко, адже до цього працювала землевпорядником, знала багато робочих моментів. Усе ж виникали питання з організацією роботи, колективом, вивченням структур обласної та районної влади. Але тоді до Гуменецької сільської ради входили лише 6 сіл, а тепер – 21. Бюджет наш зріс із 8 мільйонів гривень до 40 мільйонів. І це не просто цифри, а колосальна робота, величезна відповідальність за кожну витрачену гривню.
– Ви однією з перших не лише в районі, але й країні стали ініціатором реформи територіального об’єднання громад. Чому вирішили, що треба об’єднуватися?
– Ця ідея виникла після наради в Кам’янець-Подільській районній раді, коли перед сільськими головами виступив міський голова Михайло Сімашкевич і висунув пропозицію приєднатися до міста. Але нас насторожили його слова, що єдина сільська рада, яку би він приєднав, – Гуменецька. Тоді нам стало зрозуміло, що місту потрібні наші земля і гроші. Приїхавши додому, утрьох – я, секретар сільської ради Ліна Слободян і бухгалтер Леся Дубчак – почали роботу з людьми. Зуміли пояснити депутатському корпусу, людям із наших і сусідніх сіл, обійшли чи не кожне подвір’я, але зуміли переконати громадян, що нам необхідно об’єднуватися. Раді, що вони нам повірили, тому й робимо все можливе, аби виправдати очікування. Неабияк нам допомогли депутати попереднього скликання Гуменецької сільської ради. Це люди, які йшли в ногу з часом і робили надможливе, аби лише впровадити реформу в життя. Не маю на що скаржитися і на сьогоднішній депутатський склад, тому хочу подякувати їм за плідну роботу та дружну команду.
– Які плюси і мінуси принесла громаді децентралізація?
– Об’єднання принесло дуже багато позитивних моментів. Чого лише варте збільшення в рази бюджету. Маємо власні надходження, держава дає субвенції, допомогу. Скаржитися не маю права, адже гроші є, встигай тільки їх використовувати. Взяти хоча б найголовніші наші здобутки за рік: відкрито два садочки в Гуменцях і Лисогірці. В Лисогірці закінчуємо будівництво клубу, будуємо нову амбулаторію. У селах громади зроблено
32 проекти, які передбачають ремонт водопроводів, асфальтування доріг, ремонт і будівництво навчальних закладів. У селах, які до нас приєдналися, відремонтували садочки, школи, клуби, міняємо вікна в усіх школах. Напрацювань дуже багато. Якщо держава і цьогоріч допоможе субвенціями, то нам вдасться значно покращити благоустрій сіл, які раніше називали периферією і кидали їм лише крихти на виживання, про розвиток навіть не йшло мови.
З 1 січня ми зайнялися створенням власного ПМСД. Роботою ФАПів я не зовсім задоволена, тому хочу створити власні гуменецькі ПМСД, аби наші люди відчули, що в селі є медик.
Щодо мінусів децентралізації, то назвала б відсутність необхідних законів і документів. Скажімо, сьогодні не прописано умов приєднання до вже об’єднаної громади, немає змін меж району. Ми – першопрохідці територіальної реформи, тому змушені були самі створювати всю документацію, взяти щось за зразок не мали з чого. Але при цьому не зробили жодної помилки. Вдячна за це своїй команді.
А вона в мене золота!
Я щаслива, що не можу і слова поганого сказати ні про працівника сільської ради, ні про старосту, ні про директора школи, вчителя чи бібліотекаря. Самі уявляєте, яка це кількість людей із різними характерами, амбіціями, навичками і вміннями. Але в мене зібралися всі, як на тарілці, й якісно працюють не покладаючи рук задля розвитку сіл громади. Пояснюю це просто: Бог бачить, що треба наводити лад, тому й дає нам так. А всі громади, які ще не об’єдналися, нехай беруть із нас приклад, а ми в цьому завжди допоможемо.
А ще я була вражена, як до нас – першопрохідців реформи – ставляться в області. Спочатку думала, що скажуть: «Дурні, нащо воно вам треба!», але сталося зовсім по-іншому: допомагають чим можуть, підказують і пояснюють усе до найменших дрібниць.
– Інно Григорівно, Ви народилися напередодні Різдва, в день, коли всі родини збираються на Святвечір. Чи відчували якусь особливість?
– Бог завжди зі мною, охороняє і веде правильною дорогою. А щодо дня народження, то я його ніколи не святкувала. В дитинстві не було з чого, взагалі свят як таких тоді не існувало, а в зрілому віці не святкую, бо цього дня, цього вечора – набагато більше свято, ніж просто день народження. Діти приходять до нас на Святу вечерю, ми разом молимося, вечеряємо, і це головне. Готую цього вечора кутю, 12 пісних страв. Оригінальністю не відрізняюся, страви такі, як і в усіх: узвар, пісні голубці, вареники тощо.
Ніколи в житті не робила собі дня народження, а цьогоріч, уже після Різдва, таки хочу зібрати весь величезний дружний колектив: старост, депутатів, працівників шкіл, клубів, садочків, бібліотек, аби пообідати всією громадою. Хочу посадити їх усіх за один стіл, щоб вони відчули, що ми – одна сім’я, велика, єдина й успішна команда.
Я дякую всім, хто в мене повірив, вітаю свою громаду з Новим роком і Різдвом Христовим! Здоров’я всім нам у Новому році, благополуччя, мирного і спокійного неба над головами. Буде мир – буде і розвиток.
Вікторія КОЖЕВНІКОВА.