ФІЛЬМИ ПОТРІБНІ ДЛЯ ПІЗНАННЯ СЕБЕ

Недавно на один з вечорів V Міжнародного кінофестивалю «Бруківка» завітала столична режисерка Олеся МОРГУНЕЦЬ-­ІСАЄНКО. Її фільм «Депортація 44-46» розповів нам про обставини виселення українців із західних територій Польщі у 40-х рр. минулого століття.
Крім нього, наша співрозмовниця має декілька проєктів про історію співіснування українського, польського та єврейсь­кого народів у часи Другої світової війни («Рубіж. Грубешівська операція», «Щедрик»), але не зосереджується лише на документалістиці, адже створила також і низку класичних художніх фільмів.

На «Бруківці» вона презен­тувала саме документальний фільм, але зізнається, що разом із чоловіком, українським ак­тором Андрієм Ісаєнком, заві­тали до Кам’янця не лише заради цього:
– Наш оператор перебуває у Хмельницькій області, й ми з Анд­рієм знайшли точку, де б могли з ним зустрітися. Також вирішили зняти на Поділлі невеликий тизер для можливого в майбутньому фільму про переселенців. Поки це лише плани. Намагаємося щось робити, аби не сидіти на місці.

За словами мисткині, попри те, що останнім часом вона активно працювала над історичною документалістикою, це не розкриває її творчих смаків сповна:
– Насправді мені близьке і ігрове, і документальне кіно. Усе залежить від того, на що є попит і фінансування. Але справді, документалістика мені подобається, адже вона важча у створенні за ігрове кіно. У ігровому кіно, якщо воно жанрове, а саме таке я роблю, дуже багато командної роботи. Це взаємодія і режисера, і художника, і оператора. Ви щось малюєте, придумуєте та можете спланувати, як це буде. А в документальному кіно завчасно спланувати неможливо. Оскільки монтаж стане великим ребусом з отриманого матеріалу, де потрібно знайти правильну форму, щоб кіно мало розповідь.

– А скільки зазвичай тривають збирання матеріалу та монтаж?
– «Депортацію» ми зробили за 8 місяців. Але, оскільки перед цим створювали «Рубіж. Грубешівська операція», мали значну частину матеріалів і налагоджену хроніку. Також знали, як і де дістати потрібні відомості. Тому було трохи легше. Вісім місяців витратили ще й тому, що був карантин, а якби його не було – впорались би за шість.

– Як з’явилась ідея створення цих двох робіт?
– Усе почалось із того, що «Рубіж» мені запропонували. Компанії «UM-Group» сподобалася моя попередня стрічка – «Казка про гроші». Тож надіслали пропозицію вибрати один із їхніх проєктів та подати заявку на фінансування в Мінкульт. Я подивилася перелік і сказала: «Мені нічого не подобається». Тоді повідомили, що є проєкт про Грубешівську операцію, і він уже отримав фінансування, але від нього відмовився режисер. Ми з командою взялися за цю ідею. І спробували розібратись у цій частині історії України.

– Обидва фільми висвітлюють період українсько-польської історії, й вони вже побували на фестивалях у Польщі. Яка була реакція публіки там?
– Складніше виявилося з «Рубежем». У той час у Польщі був дещо проросійський настрій, і на кожному кроці були книги про волинську різанину. І хоча нам допомагав «Польський інститут в Україні», навіть вони попросили вирізати їх із титрів. Аби їм за це нічого не було. Проте заборонити фільм не могли. Адже вся стрічка побудована на документах. Вони там навіть у кад­рі. У Польщі мало знають, наприклад, про Сагринь, коли після волинської різанини прийшли поля­ки і так само вирізали українців. Тому під час днів українського кіно в Польщі зал був заповнений, але самими лише українцями.
З «Депортацією» було легше. Оскільки там немає теми різанини, а розповідається саме про виселення людей, і про це питання поль­ські історики знають. Тому фільм був нормально сприйнятий. Однак ні у поляків, ні навіть у наших спів­вітчизників він великого інтересу не викликав. Утім в Україні під час показів у залі завжди є хоч одна особа, родина якої постраждала від пе­реселення.

– Пані Олесю, в останній сцені «Депортації» працівниця КДБ виявляється донькою допитуваної. Що це символізує?
– До зйомок фільму Тарас (сценарист Тарас Лазер. – Прим. ред.) досить довго писав тексти, адже хотілося зробити збірний образ.
І все одно деякі моменти можна було б зробити зрозумілішими, адже не всім ясно, що у фіналі героїні виявляються матір’ю та донь­кою. Цим ми намагалися показати, як у СРСР вербували звичайних людей і формували із них отаких КДБістів, які втрачали свою мову та історію.
Фінальний монолог про пам’ять. Він означає, що коли людина знає свою історію – знає, хто вона. Це актуально і нині. Я вважаю, що звірства російських солдатів чиняться і тому, що вони не знають себе, не розуміють, «якого вони роду та племені». Тому й нав’язані ідеї дуже легко входять у їхні голови. Теж для того, щоб серед українців не було ко­лаборантів, більше потрібно вкла­дати в культуру та освіту. Це проблема і нашої держави. Сьогодні воїни ЗСУ захищають Батьківщину, і думаю, що серед них багато освічених людей. Адже вони знають, що і навіщо роблять, а не поводяться як зомбі, на кшталт російських солдатів.

Олеся Моргунець-Ісаєнко наголошує, що й сучасний період в історії України повинен знайти відбиток у кінематографі:
– Сучасні події страшніші за будь-яку війну. Але такі стрічки насправді потрібно буде створювати, щоб зафіксувати в пам’яті цю історію та щоб не забути. Фільмів, схожих на «Рубіж» і «Депортацію», нині й не вистачає, але ж і в українців не було великого бажання дивитися щось таке. Чомусь багатьом здавалося, що це пропаганда. Але це ж суто історичне кіно, яке побудоване на реальних подіях. Ми не придумуємо нічого, а базуємося тільки на офіційних документах.
У пропагандистських стрічках висвітлюється все лише з однієї позиції. Існує лише один герой. Його потрібно любити, а все інше – це зло, яке треба ненавидіти. Ми ж висвітлюємо різні сторони. В усьому світі роблять такі стрічки. А в нас – ні. Людям подобаються фільми про Другу світову від, наприклад, «Viasat History», а от кіно про УПА ще донедавна було би публіці як кістка в горлі, як і мовне питання. Це результат русифікації та відповідного ментального виховання.

Планує пані Олеся і власноруч долучитися до процесу фільмування історії:
– Наразі хочу зробити фільм про жінку-переселенку й про те, як важко українцям тікати із власного дому. Оскільки, я вважаю, що наші люди сьогодні відрізняються від інших мігрантів тим, що тікають від війни, а не від поганого життя. У багатьох із них були гарні будинки та комфортні умови для існування.
А ще маю намір зосередитися на проблемах екології. Це питання було болючим і до російського нападу, а тепер значно поглибилося. Хочу говорити про це, бо згадану тему мало хто висвітлює. А я ж постійно беруся за «немодні» теми, оскільки вони мають насправді велике значення.

Олександр ЩЕРБАТИХ.