ХУДОЖНІ ПЕРЕМОГИ І ВІЙНА

9 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ХУДОЖНИКА УКРАЇНИ

Художник і війна – тема складна. Творчі особистості, як правило, мають усі органи чуття «накрученими» на максимум, сприймають потрясіння з оголеними нервами. Війна для таких емпатів – важке випробування. Але життя на паузу не поставиш, а душа навіть у найчорніші дні прагне краси і розради. Мистецтво для цього й існує – лікувати втомлені душі та давати надію. Напередодні Дня художника ми поспілкувалися з однією з найпримітніших кам’янецьких мистецьких родин – із ЛАШКАМИ. Пан Володимир – знаний художник і скульптор. Пані Наталія – зірка вишивання соломкою зі світовим ім’ям. Їхній син Ілля – художник і викладач К-ПНУ. Дружину Яну він знайшов колись серед своїх студентів.

Наймолодша в родині – Яна Лашко (Компловші), дружина Іллі. У листопаді 2021 р. в неї була перша персональна виставка у Виставковій залі на Соборній, де всі охочі могли переконатися, наскільки майстерно дівчина володіє різними мистецькими техніками. Запитуємо молоду художницю, як живеться і працюєть­ся в час війни.

– Перші два місяці війни було не до роботи. Моїм першим бажанням було не втекти з країни, а донести якимось чином до людей із росії, що коять їхні солдати, їхній недопрезидент. Але після їх втечі з-під Києва, коли відкрилися їхні злочини, стало зрозуміло: ро­сіяни все знають і підтримують таку політику. І якраз через два місяці я зрозуміла, що потрібно взяти себе в руки і продовжувати працювати, бо життя все-таки триває. Почала писати роботи з кривавою тематикою, деякі з прихованим патріотичним змістом.
Натхнення в мене з’являється, коли маю сильні емоції й розлючена. Тоді якось легше їх вивільнити на полотно в живописі. Для мене творчість у такі важкі часи потрібна або для звільнення емоцій, або для підтримки патріотичного духу як у художників, творчих особистостей, так і глядачів. Я експериментую в різних техніках і поки не обрала конк­ретної, в якій постійно працюватиму. Пробую все потрохи. Нині розвиваюся в різних напрямках, набуваю досвіду. Але найбільше до вподоби акварельний живопис.

Ілля Лашко не лише творить, а й викладає в університеті. Він – викладач-асистент мистецької кафедри К-ПНУ ім.Івана Огієнка, член Спілки дизайнерів України, член Асоціації пшеничних ткачів США та член Інтернаціональної квілт-асоціації. Запитуємо, як він із родиною пережив ці важкі сім місяців.

– Перші два місяці активної війни минули для нас у суцільному нервовому стані. Мені не вірилося в той факт, що росіяни підримували такі дії їхнього мікрочленного путлера, – розповідає Ілля Лашко. – Ми з дружиною Яною намагалися на всіх доступних нам платформах поширювати інформацію про російську агресію. Викладали фотографії російських «двохсотих», показували на картах місця боїв, у всіх пабліках і чатах кричали про бомбардування нашої території та бойові дії. Та вже десь через два місяці стало зрозуміло, що війна – нова реальність. Що в України велетенська підтримка у світі, а водночас немає кому про це гомоніти. Творчість спочатку в нас завмерла. Але з квітня таки зміг себе взяти в руки та продовжити працювати творчо. У цьому трохи допомогла власне викладацька діяльність. Я зі студентами-дипломниками спромігся знайти консенсус із приводу практичної складової їхніх дипломних. Ми разом почали робити серії робіт. На мою думку, найбільш вдалим тандемом виявилася наша праця з Віталієм Праворським і циклом його плакатів «Борітеся – поборете!», своєрідним візуальним літописом цієї війни. Ескізи до де­яких своїх творів Віталій малював на шматках паперу в підвалах під час повітряних тривог. Пізніше плакати Віталія експонувалися на його персональній виставці в залі на Соборній та у вестибюлі центрального кор­пусу К-ПНУ на вул.Огієнка, 62.
Після цієї співпраці я знайшов у собі сили для створення персональної виставки, яка готувалася у вересні у Франції (про це ми ще поговоримо детальніше з Наталією Лашко).

– Чи можна сказати, що агітаційні плакати у час війни – домінуючий вид творчості?
– Щодо агіток – певною мірою по­щастило. У мене є студенти, і те, що хотів би виразити, але не маю часу й технічної можливості, делегую тим студентам, які, на мою думку, зможуть працювати в такому ракурсі. Тож вони втілюють і свої, і мої задуми. Часто тандемна робота виходить крутішою за індивідуаль­-
ну. Творчість має виходити з людини, щоб її не рвати зсередини, а війна – це квінтесенція всього: люті, жаги, спротиву, надломів, зневіри і страху, хтоні та хтивості.
Усе це має бути показано і відображено. Моя творчість із вишивки соломкою та робота з текстилем не той інструмент, який може виразити все одночасно і швидко, там я роблю ретельний відбір сюжетів.
А от у плакатах та інших плинких, швидких видах мистецтва це вираз­ніше проявляється. Знову повто­-рю: робота зі студентами дає змогу і їм осмислити речі, про які на­-віть інколи не думають у тих ра­курсах, як я їх сприймаю і транслюю їм, і полегшує процес творення. Я ж як викладач пораджу, як краще можна зробити те чи інше. Війна не привід нічого не робити. Навпаки, всі мають робити те, що мають, і в більших масштабах, і в більших кількостях. Потрібно максимально вкладатись у роботу – заради держави і лю­дей. Якщо ти не спроможний боронити Україну в бою, працюй творчо, прославляй державу і культуру.

– Чи не було відчуття недоречності творчості у час війни?
– Доречність творчості? Хм, навіть запитання такого не поставало. Людство без творів мистецтва – це зграя бабуїнів, які, крім як їсти, спати та гадити, де доведеться, ні на що не здатні. Бо лише мистецтво і спротив зробило людей людьми. Все інше – лише своєрідні «пла­гіни», додатки, надбудови. Тому творити чи не творити – такого навіть запитання не було. Було лише – коли?
Тому, зібравшись із силами, продовжив працювати над новими роботами. Їх було три: «Традиції дідів та прадідів на крилах нашого майбутнього» (із зображенням птаха), «Нескінечний космос» (вісім мініквілтів із вишивкою соломкою) та «Мадонна з немовлям».

– До речі, а як змінилася специфіка викладання художніх дисциплін із початком війни? Стало ще важче працювати?

– Із приводу специфіки викладання, то працювати у часи карантинів було важче. Надзвичайні витрати часу: на те, що потребує п’ятихвилинного пояснення на очному навчанні, витрачав від 30 до 40 хвилин онлайн, і це на одного студента. Дистанційне навчання розлінило учнів. Ти як викладач маєш надію, що на помилках одногрупників хтось навчається, а насправді той, кому пояснюю, – як ягня на закланні. Його роздираєш і препаруєш, а всі інші байдики б’ють. А от за час війни трохи зміни проявилися, оцінки та рівень зацікавленості зросли на 40-50%.

Близько двох тижнів тому Наталія та Яна Лашко повернулися з Франції, з Ельзасу. Там із 15 по 18 вересня творча родина представляла Україну на авторитетному Міжнародному симпозіумі-виставці Carrefour Europeen du Patchwork. Захід входить у топ-3 найкращих мистецьких подій світу в галузі текстильного мистецтва і проводився 2022 року вже у двадцять сьомий раз. Цьогоріч, як і завжди, він зібрав майстрів печворка з усього світу. На більш як 30 виставкових просторах загальною площею 4500 кв. м експонувалося понад 1000 творів мистецтва, проводилося безліч майстер-класів і семінарів. Сюди приїжджають не лише художники, які пра­цюють у техніці печворка, а й майстри з вишивки, в’язання гачком, художнього фарбування текстилю, мережива. Виставки відбувалися відразу в декіль­-кох населених пунктах регіону. «Фішка» фестивалю – тут можна демонструвати лише нові роботи, котрі до того не брали участі в інших конкурсах та експози­ціях по всьому світу.

Українські майстри в Ельзасі представили персональну вис­тавку Наталії та Іллі Лашків із творів у техніках клаптикового шиття та вишивки соломкою. Експозиційні площі розташовувалися в місті Сент-Марі-о-Мін (Sainte-Marie-aux-Mines) та мальовничому селі Сент-Круа-о-Мін (Sainte-Croix-aux-Mines) у Воргезьких горах.

Запрошення на Carrefour Europeen du Patchwork Наталія та Ілля отримали ще в жовтні 2021 року, задовго до війни. Спочатку пані Наталя поставилася до запрошення дещо скептично: за правилами, вистав­ка має складатися принаймні з 30 робіт, котрі ні разу не експонувалися. Виготовити за 10 з половиною місяців стільки картин у мегаскладній техніці фізично неможливо. Та організатори настільки були зацікавлені в при­-їзді всесвітньо відомої майстрині (так, Наталія Лашко має саме таких масштабів славу), так бажали показати гостям заходу неймовірні роботи, виготовлені в унікальній техніці вишивки соломкою, що погодилися з тим, що частину персональної виставки складатимуть уже готові вишиті картини. Хоча б одну нову пошийте – ось і всі умови.

І закипіла робота. Мати та син працювали дуже багато. Пані Наталія каже, що зробити стільки вийшло лише завдяки великій допомозі наймолодшої з клану Лашків – невістки Яни. Дів­чина опанувала всі «екстремальні» мистецькі техніки, якими славляться у світі Лашки:
і вишивання соломкою, і клаптикове шиття, хоча своїх робіт у цих техніках ще не має.

Пані Наталія розповідає, що чимало часу під час підготовки до виставки зайняло створення плану-макета майбутньої експозиції. За правилами заходу, всі художники мають подати такий макет, де вказуються назви, розмір робіт та їхнє майбутнє розташування на стінах експозиційних залів. Це важливо: на основі таких макетів організаційна комісія виділяє зали.

А має їх у чотирьох-п’яти ельзаських містечках. У дні фестивалю між залами курсує транс­порт, щоб усі охочі змогли побачити якомога більше виставок.
Договір з організаторами фестивалю Лашки підписали 3 лютого 2022 року. А далі – далі почалася війна. Пані Наталя розповідає:

– Я, звичайно, зрозуміла, що з фестивалю випадаю. Перші дні війни були для мене дуже депресивними. Додавав смутку ще й факт, що моя мама живе у Воронежі. Їй 83 роки. І з’явилося розуміння, що я можу більше ніколи її не побачити… А ще до війни я мала плани взяти участь у дуже гарному французькому конкурсі робіт у техніці печворка під назвою «Казка». Я думала зробити для нього роботу «Коза-­дереза», подібну до моєї переможної роботи з х’юстонського фестивалю декілька років тому. Вже й ескізи були: на фоні пагорбів силует кізочки у формі писанки. Та з початком війни ця коза здалася мені недоречною. Якийсь час була апатія. Працювати, як звично, на власній веранді стало неможливо. А потім, днів за чотири, у напівсні, в будинку з вікнами, закритими картонками для світломаскування (пам’ятаєте, було таке в перші дні війни?), я побачила її – свою «Казку». Блакитноока мати-подолянка тримає на руках трирічну дитину. Їхні обійми здалеку нагадують традиційний сюжет ікон із Богородицею. Позаду мами з дитиною, ніби міраж, стоїть воїн у камуфляжі, що оберігає їх. По боках від персонажів проросли білі мальви – душі дітей, які загинули на війні й більше ніколи не почують маминої казки. Навколо ж мами і ди­тини – своєрідне кільце з героїв народних українських казок. І лисичка-сестричка, і ріпка, і кривенька качечка, і солом’яний бичок, і Котигорошко з Івасиком-Телесиком…
Я зрозуміла, що точно хочу її пошити. Саме «Розкажи мені, мамо, казку про квітучу країну мою» (фото на стор.1) і взяла перше місце в конкурсі Carrefour Europeen du Patch­work. Гран-прі ж дісталося корейсь­ким майстрам.

Я думаю, такі видіння не випадкові. За одну мить я побачила і роботу, і її назву в своїй уяві. Я вперлася: хочу це зробити! На те, щоб виготовити цю роботу, залишалося лише два місяці – дуже мало часу. Допомагали і Ілля, і Яна. Як правило, я підбираю матеріали до картин заздалегідь. А тут зовсім випадково в мене виявився легкий білий матеріал у охристо-золотистий горошок. Уже в процесі роботи з Польщі надійшли замовлені тка­нини канадської фірми NordScott – з красивим градієнтом, зміною відтінка від світлого до темного. Серед них був неймовірної краси синій – він ішов від темно-синього через блакитно-бірюзовий майже до білого. Так практично випадко­-во поєднання золотої рами та блакитного в картині дало в результа­-ті наші, українські кольори. Шити камуфляж технічно виявилося ду­-же непросто – це важкий матеріал, цуп­кий, твердий. Багато довелося возитися і з героями казок – вони дуже мініатюрні. Загальний роз­мір роботи-переможниці – 120 на 80 см.
Спочатку ми відправили в Ельзас фото роботи. Пошта на той момент ще в Україні не працювала, тому були сумніви, чи вдасться її відправити. Вдалося, хай посилка і йшла майже місяць. Це сталося у квітні.

До речі, з поштою є ще одна істо­рія. У березні в місті Падука (США) проводився конкурс-ви­с­тавка робіт квілтистів з усього світу. Ілля підготував роботу, але як її вислати? Ми домовлялися вже з організаторами: якщо на конкурс вислати не встигнемо, може, хай хоч у виставці робота візьме участь? Мої роботи там мали екс­понуватися теж. Але наприкінці березня запрацювали українські поштові служби в напрямку на вивезення. Ми від­разу відправили роботу в США Укрпоштою. За три тижні вона дійшла. А по закінченню виставки американці відправили наші роботи від­разу до Франції, в Україну на прийом пошта ще не працювала. Так картини нас у Ельзасі до вересня і чекали. А наприкінці липня до них поїхала і частина робіт для нашої з сином персональної виставки в рамках Car­refour Europeen du Patch­work, запакованих у цупкі коробки. Нині вони повертаються поштою назад, че­каємо (сміється). Та поштою до Франції вирушили не всі картини. Я наполягала, що частину повезу туди особисто.

Довго шукали способи, як нам з Яною дістатися до Франції, Іллю ж з країни не випустили б. З’ясували, що всі автобуси в тому напрямку виїжджають з України у середу-четвер і прибувають в Ельзас у п’ятницю. У зворотному керунку виїзд автобусів у неділю – всіх. А в мене о шостій вечора в неділю розбір виставки… Автобусів уже немає. Туди вибиралися через Чернівці та Румунію. А назад… Знайшли в інтернеті якийсь мікроавтобус з Ніцци. Він мав забрати нас із Кольмара, міста в Ельзасі, вранці в понеділок, 19 вересня. Та бусик дуже затримувався: ми чекали на нього майже добу. Довелося знову шукати готель. Та ось у темряві в чистому полі за Кольмаром під’їжджає наш транспорт в Україну: джип, за ним – страшненький мінівен, до якого причеплена платформа з розбитим автобусом на ньому. Яну саджають у джип, мене – в бусик. Страшно! Та все виявилося добре: це волонтери везли в Україну транспорт для ЗСУ. Довелося декілька разів до­рогою міняти транспорт, хоч і важко було: були пересадки у Франкфурті та Львові. Я ж, як приз у конкурсі, отримала велетенську швейну машинку в непідйомній просто коробці. Тож у нас із собою – коробки з картинами, швейна машинка і наші речі. Сім одиниць багажу!
Але доїхали, хоча організатори виставки, які хвилювалися за нас усю дорогу, були в шоці від наших пригод.

У Сент-Марі-о-Мін нам для виставки надали залу «Робітничого дому» (maison des ouvriers) – щось на кшталт наших будинків культури. Це був один із найкращих майданчиків заходу. Кожна робота була підсвічена власним софітом: у та­кому освітленні роботи з соломки ви­глядали ідеально. Дехто з відвідувачів плакав, коли дивився на картину «Архангел Михайло». Одну роботу ми не встигли дошити, думали, чи брати її з собою. Мене переконали, що так, брати: глядачам завжди цікаво побачити кухню процесу. Тож напередодні відкриття виставки, в ніч із 14 на 15 вересня, ми з Яною ще доробляли картину «Ой, летіли дикі гусі». Робота стала справжнім цвяхом нашої програми. Її найбільше фотографували, люди навіть на коліна ставали для вдалих кадрів. Публіки прийшло дуже багато. Перекладача нам надали лише на перші півтори години, а далі спілкувалися за допомогою програм-перекладачів у телефоні. Були німці, іспанці, італійці, американці, люди з Чілі, Кореї, Перу. Ми і самі намагалися відвідати якомога більше виставок, хоча всі не змогли: їх же було аж 30! Як на мене, Carrefour Europeen du Patchwork була найгарнішою моєю виставкою.

А що ж патріарх родини, Володимир Лашко? Нині він разом із колегою Леонідом Киселюком виготовляють із каменя меморіальну дошку Ізяславу Медведовському, головному архітектору Кам’янця-­Подільського у 1954-1989 роках. Ескіз дошки створили місцеві архітектори. Її встановлять на будинку на розі вулиць Північної та Шевченка. Займається пан Володимир тепер переважно скульптурою. Сміється: «Треба ж гроші заробляти, щоб мої мали змогу у Францію їздити та там виставлятися. Така от у мене місія».

Ірина ПУСТИННІКОВА.