НЕЗАБУТНЯ ЗУСТРІЧ

До 130-річчя від дня народження Микити Годованця
(26 вересня 1893 р. – 27 липня 1974 р.)

1973 рік… Четвертий поверх педагогічного тоді ще інституту. Коридор… Перерва… Викладачі, студенти метушилися, наче бджоли у вулику. В кожного з них свої думки, плани. Чути розмови, дзвінкий сміх, цокання підборів. Хтось тримав книги, а хтось – і пиріжок у руці. Хлопці спостерігали за вродливими дівчатами, а деякі з них ще находу конспектували «Капітал» Карла Маркса. Бурхливе юнацьке студентське життя. Дзвінок…
Першокурсники філфаку прискореною ходою поспішали до 406 аудиторії на зустріч з українським поетом, байкарем, перекладачем Микитою ГОДОВАНЦЕМ. Не так часто тоді нам, здебільшого вихідцям із сільської місцевості, доводилося зустрічатися і бачити живого відомого письменника. В аудиторії стояла мертва тиша, ніхто її не порушував, дивилися на Микиту Павловича та викладачів, з якими він прийшов. Але це тривало недовго. Як тільки надали слово письменнику, все немов ожило: погляд очей, усмішка, міміка і жести. Відстань між студентами і байкарем ніби скоротилася, стали ближчими, ріднішими. Розмова велася вільно, від душі, наче між давно знайомими друзями.
Микита Годованець розповідав про навчання в Степашанській учительській школі, згодом – на дворічних курсах із підготовки до університету. З особ­ливою теплотою пригадував про вчителювання в церковно-парафіяльних школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. Письменник завжди був серед простого народу, доб­ре знав його душу, побут і звичаї. Зга­дував про перебування на військовій службі. Довелося йому працювати в редакціях газет «Червоний край» та «Радянська Волинь». Друку­ватися почав із 1913 року. 1927 року вийшла перша книжка оригінальних байок «Незаможник Клим».
На межі 20-30-х років видав близько десятка книжечок. Доля письменника, як і багатьох його побратимів по перу, була дуже складною. 1937 року Микиту Павловича заарештували і вислали на Середню Колиму, де він пробув до 1947 року, аж 11 вересня 1957 року дістав офіцій­ну реабілітацію. Повернувся в Україну, оселився в Кам’янці-Подільському, про­довжив літературну діяльність. Почали ви­ходити його книги: «Байки», «Заяча математика», «Конвалія і лопухи», «Талановита Тріска». Займався перекладами. Своє авторське кредо Микита Годованець чітко сконцентрував у вірші «Байкар»:
Друг зрадив? Горе б’є?
Не плач!
У тебе є
Читач!
Він розповідав, а ми уважно слухали, тоді ще мало знали про долю Миколи Хвильового, Ми­коли Куліша, Валер’яна Підмогильного та інших. Але в розмові відчували нотки ставлення до радянської влади, до тих, які знищували українську літературу, культуру, націю. У своєму віці письменник намагався передати нам, молодому поколінню, іскорку боротьби за своє національне. Коли читав байки, ми сміялися. Своїми творами намагався розвеселити нас і одночасно змушував задуматися та винести певний урок. Микита Павлович розповідав, як заохочував школярів збирати діалектні слова, сур­жи­ки, народні прислів’я, вуличні прізвиська, з яких майстерно створював байки. На завершення зустрічі посипалося багато запитань, і на всі він дотепно, по-батьківськи дав відповідь. Студенти ще довго згадували про зустріч із байкарем.
А через рік він відійшов у засвіти. Прощалися всі жителі міста, і не тільки вони. Адже недаремно Кам’янець-Подільський називають столицею української байки, найкращих письменників нагороджують премією Микити Годованця.
Мені не раз доводилося з колегами, студентами нашого навчального закладу проводити літературні заходи, відвідувати могилу, музей, бувати біля меморіальної дошки Микити Годованця. Але щоразу, коли йду вулицею Шевченка, на мить зупиняюся біля будинку, де жив байкар, і згадую про ту цікаву, теплу, незабутню зустріч і його слова:
Краю мій, народе милий,
Виринеш з біди!
Не завій же буйним пилом
Ти мої сліди.

Надія БОГУЦЬКА, кандидатка філологічних наук,
викладачка Кам’янець-Подільського фахового коледжу культури і мистецтв.