ТОМЕНКО ПРО СКОРОПАДСЬКОГО, МІФИ ТА «ПАРТІЮ СЛУГ МАМОНИ»

Днями до міста завітав народ­ний депутат України п’яти скликань і колишній віцепрем’єр-міністр України з гуманітарних питань Микола ТОМЕНКО. Під час міжнародної наукової конференції у стінах К-ПНУ ім.Івана Огієнка 27 березня політик та громадський діяч презентував нау­ково-популярне видання «Міфи і таємниці останнього гетьмана України», написане у спів­авторстві з Павлом ГАЄМ-НИЖНИКОМ.
До Кам’янця-Подільського Ми­кола Володимирович приїхав удруге протягом останнього пів року. Мета одна – презентація книги і здійснення діяльності Всеукраїнського оргкомітету з відзначення 150-ї річниці від дня народження гетьмана всієї України Павла Скоро­падського, яка припала на 15 травня 2023 року. Про це та сучасне по­літичне життя країни політик поспілкувався з «Подолянином».

ПЛАН ЩОДО ГЕТЬМАНА ПЕРЕВИКОНАЛИ

– Пане Миколо, почнемо з діяльності оргкомітету, який працює з 4 січ­ня минулого року. Що це за проєкт?
– Над ним працює досвідчена група науковців, громадських діячів. Ми знає­мо: коли в нас ідеться про відзначення дат, Верховна Рада ухвалюає постанову, а центральна та місцева влада майже нічого в цьому напрямку не роблять. Мало робилося й раніше, а нині, з урахуванням війни, очікувати на дії не доводиться.
Наш досвід підказав: аби привернути увагу до історії, варто самим активно включатися у громадську діяльність. Тому я, Павло Гай-Нижник, Олесь Доній та Ігор Степурін мобілізувалися, ще залучили ректорів університетів і науковців, які займаються періодом Скоропадського. Разом ми сформували оргкомітет, концепція діяльності якого передбачала три складові: наукову, освітню та медійну.

– Миколо Володимировичу, що вдалося зробити за цей час?
– Близько 10 вишів провели заходи із вшанування Павла Скоропадського. Разом із Павлом Гаєм-­Нижником та Ігорем Степуріним (як видавцем) випустили науково-популярне видання «Міфи і таємниці останнього гетьмана України». Павло наразі знімає документальний фільм про життя гетьмана. Крім цього, вдалося підключити й телебачення – починаючи з ICTV й до регіо­нальних телеканалів. Вважаю, що таким чином ми нагадали грома­дянам про добу Скоропадського та її уроки. Особливо з погляду внут­рішнього міжпартійного протистояння сторічної давнини, аби тепер не перенести це все на сучасну ситуацію.

– Яка ключова мета проєкту?
– Насправді ініціатива вже вдалася, адже з наміченого плану поки не втілили лише два пункти: встановлення пам’ятника Павлу Скоропадському та випуск документального фільму про нього.
За кількістю пресконференцій і презентацій ми власний задум уже перевершили. Спочатку думали, що завітаємо в 5-6 університетів. Наразі відвідали вже понад 10. І ця хвиля ще триває. Наприклад, невдовзі робитимемо презентацію нашої книги в Київському національному університеті будівництва та архітектури.
Могли б втілити в життя й ідею з пам’ятником. Запропонували київській владі його проєкт, однак через певні обставини цю ініціативу складно реалізувати.

Микола Томенко додає, що проєкт не скінчиться й після закінчення вшанування 150-ліття гетьмана:
– Ця ініціатива науково-освітня, але також і громадсько-політична. Тому йдеться про посилення консервативної доктрини в Україні. Оскільки ми як консерватори вболіваємо за українську державу, не мовчимо й активно боремося з різними процесами. Наприклад, проєкт закону про так зване множинне громадянство (законопро­-єкт №10425. – Прим. ред.) вважаю шкідництвом. На жаль, на сьогод­ні закон прийнято в першому чи­танні.
Проте наразі я – один з ідеологів умовного мораторію на слова «партія», «вибори», «політична реклама». Встигнемо ще вибори провес­ти. Дехто з політиків вважає, що «Бог із нею, з тією росією. Нам потрібно вибори провести». Щодо нашого оргкомітету, то ми політичну діяльність поки «заморозили» та займаємося просвітницькою консервативною складовою.

НА ЗАХОДІ – МАМОНА, У НАС – РЕКЛАМА

Попри паузу в політичній активності Миколи Томенка, розмова з ним усе одно переходить у це русло. Насамперед зупиняє­мося на вищезгаданому законопроєкті.
– Вважаю, що маячня про багатонаціональну державу, яку нам багато років нав’язували, не має підстав ні з історичного, ні з наукового погляду. Нам треба розвиватися як класична європейська національна держава, – зазначає Микола Томенко. – Якби ми сьогодні провели перепис населення, а, на жаль, влада не робила цього з 2001 року, то росіянами назвалися б не 17 відсотків. Максимум – п’ять-шість.
На сьогодні в нас є провідна історична українська нація, корінний кримськотатарський народ на Крим­ському півострові та національні меншини. Ось із цього й маємо виходити. Вистачить уже будувати державу для росіян або Закарпаття – для угорців.

– Але ж, коли ми торкаємося цієї теми, в голові одразу виникає думка: «В Європі це працює»…
– Насправді не в усіх державах континенту. Візьмемо країни колиш­нього СРСР, які боролися за незалежність. Вони нам ближчі та зрозуміліші. Наші балтійські побратими пішли навіть не за принципом єдиного громадянства, а шляхом того, що громадянином можна стати, лише маючи повагу до держави, в якій перебуваєш. Якщо ти не складаєш тест із мови чи історії, ти – громадянин без права брати участь у виборах. Таким чином вони в себе подавили «русский мир» та «великих русских», які вважають, що всі латвійці чи українці повинні вчити російську мову.
На сьогодні ми маємо продовжувати боротися за нашу незалежність. Але натомість кажемо: а давайте заведемо в державу заробіт­чан, адже наразі для нас подвійне громадянство – це заробітчанство. Тобто, люди хочуть приїхати у країну, взяти землю, обійняти посаду чи реалізувати інвестиційний проєкт, але інвестувати у країну проживання. Ні, я вважаю, що це – зло.
Крім цього, тоді потрібно змінювати Конституцію, де є четверта стаття (в ній зазначено, що в Украї­ні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. – Прим. ред.). Правда, в нас є депутати, які вважають, що її можна тлумачити по-іншому. Тоді дочекаймося рішення Конституційного суду України, до якого є подання від 99 народних депутатів щодо тлумачення четвертої статті. Але чому ж ми реєструємо законопроєкти до рішення суду?
Відкрию страшну таємницю, але в нас і так дозволено подвійне громадянство, оскільки на вихід із попереднього дається два роки. Більшість іноземців у державному апараті України так і не вийшли зі свого громадянства, а потім повернулися до своїх країн. А дехто обріс кримінальними справами за розкрадання.

– Але насамперед ідеться про політиків. А як бути «цивільним» особам, які планують отримати громадянство сусідньої держави?
– Людям, які вже отримали громадянство інших країн, можна спокійно вийти із ситуації. Уклавши двосторонні угоди, в яких прописати для них усі права, крім політичних, адже не можна голосувати і в Україні, і в Угорщині.
Проте навіть тут виникає дилема з виконанням військового обо­в’язку. Ці люди можуть сказати: «Ні, ми будемо проходити військову службу в умовній Румунії».

– Ви згадали фактори подвійного громадянства, бажання виборів, наявність політичної рек­лами, які вказують на те, що політикум вважає за нормальне жити звичним життям навіть під час війни. З якими ще міфами нам потрібно прощатися?
– Необхідно дуже системно попрацювати над питаннями історії, аби про неї не було брехні, як-от про «антисеміта» Петлюру чи «антисеміта та ворога Польщі» Богдана Хмельницького. На сьогодні треба долати стереотипи про Україну, адже їх використовує путін. Це повинно здійснюватися через дип­ломатію, іміджеву роботу, зйомку фільмів і багато інших речей.
Разом із цим необхідно припинити пошук братів. 2023 року в головах українців з’явився потужний міф, коли ми послухали владу, що звільнимо країну, бо допомагають американці, поляки… Тепер у нас то «Польща – адвокат», то «США – стратегічний партнер».
Ні, в партнерів своїх проблем ви­стачає. Ось і склалася ситуація, що ми самі військові заводи не буду­вали, а життя засвідчило, що в геополітиці братів немає. Є лише союзники, нейтральні та ворожі країни.

– Миколо Володимировичу, критика наших партнерів уже стала звичною. Попри це, за два роки повномасштабної війни нам усе ж надали чимало допомоги. Яке ж тоді завдання західного світу в цій війні?
– Там при владі єдина і неділима «партія слуг Мамони» (в Біблії Мамона означає «багатство, земні блага». – Прим. ред.). Люди діють прагматично і їм треба лише, аби їх виборець був задоволений. А активно допомагати Україні за рахунок своїх бюджетів побоюються. Тому НАТО та ЄС – це певною мірою ілюзії. Так, ми туди йдемо і, дай Бог, прийдемо. Але не вони зроблять нас щасливими, а наша системна робота у співпраці з нашими інституціями. Тобто, ЄС та НАТО – це не «комунізм», до якого треба йти, а лише інструмент.
Я колись критикував Петра Порошенка, який після Революції Гідності казав: «Наша мрія – ЄС та НАТО». Ні, маємо мріяти і взяти за мету створення сильної України.

Микола Володимирович додає, що ще однією внутрішньою проблемою, яку ми побачили в ході повномасштабної війни, є ставлення держави до армії:
– У нас майже 30 років велася дискусія. І всі президенти та пре­м’єри відмовилися від цієї теми, вважаючи, що професійну армію з найновішою технікою ми фінансово не потягнемо. Практика засвідчує: маючи росію під боком, ми повинні мати сильну армію. Професійну, але з мобілізаційною складовою, бо в разі війни контрактної армії не вистачить.

– Якщо повертатися до побудови держави. Що робити з державним апаратом? І які в ньому є проблеми?
– Усі нині побачили, що можна молодих, креативних людей залучати у владу. Але, якщо вони не є моральними чи громадськими авторитетами, то такий хід, на мій погляд, не є аж надто правильним.
А он Америка обирає між двома пенсіонерами. І нічого. На противагу нам, які придумали собі міф про порятунок України руками 20-30-річ­них молодиків. Домінанта професійності, моральності та некорумпованості важливіша. Безумовно, молоді місце має бути. Однак у принципі віковий ценз не є визначальним.
Друге, що хочеться зауважити, – це риторика України на міжнародній арені. Наші послання до союзників мають бути суголосними. Не може бути такого, щоб опозиція їздила скаржитися на президента до Європи або США. Всередині країни критика неправильних рішень необхідна безсумнівно. За її межами розмови мають бути зосереджені довкола національних інтересів. Не слід вторувати російським вкидам про нелегітимність Зеленського. Як то, для прикладу, роблять сьогодні наші опозиціонери. Заспокойтеся і не вносьте маячливого розколу.

– Пане Миколо, на завершення розмови хотілося би поговорити про те, з чим нашому політикуму насамперед, і суспільству зокрема, потрібно впоратися в рамках цієї війни?
– Часто їжджу країною в Інтерсіті та із сумом зазначаю, що, на жаль, моя просвітницька діяльність не дає потрібного результату, адже в дорозі видно, скільки досі є політичної реклами, замаскованої під соціальну.
Крім того, вважаю неправильним щороку витрачати мільярди гривень на піар чотирьох парламентських партій. Якщо виходити з того, що правовий режим воєнного стану збережеться в 2024-2025 роках, то партії за цей період отримають на свій партійний піар ще 1,5 міль­ярда гривень, тому на сайті Президента України я зареєстрував відповідну петицію із закликом переспрямувати це фінансування на ЗСУ. У нас війна. За ці гроші краще допомогти армії або ВПО.
До речі, жоден із партійних лідерів досі не підтримав ідеї викреслити цю статтю з видатків бюджету. До всього нам треба зупинити непотрібні проєкти з будівництва нових розважальних центрів. Як-от «Острів розваг», що будується на Оболоні. Сказати комусь у Америці чи Європі – не повірять…