ПРО ВЕСЕЛІ ВЕЛИКОДНІ ХАТИ НА КАМ’ЯНЕЧЧИНІ

Завдяки тому, що бібліотеки та архіви нині оцифровують фонди, маємо змогу прочитати раритетні книги про Поділля. Так, в електронній бібліотеці «Україніка» можна погортати сторінки книги Марії Щепотьєвої «Розписи хат у с.Ходорівцях на Кам’янеччині» (Київ: Всеукраїнська академія наук, 1928). Матеріали для своєї етнографічної розвідки авторка збирала восени 1926 та навесні 1927 р.

Поділля в ті часи було краєм розписних хатин. Побілені саманні житла, прикрашені і зовні, і всередині квітковими орнаментами, зачаровували дослідників, які бували в наших краях. Багато світлин із такими «веселими хатами» було зроблено Стефаном Таранушенком у Панівцях і Макові 1924 р. Та що там хати! Розмальовували навіть сараї, а в селі Цибулівці (нині це частина Кам’янця-Подільського) Таранушенко зафіксував навіть кукурудзник у орнаментах.
Іноді розписували лише інтер’єри – як-от у Ходорівцях. Такий розпис називали просто «квітки». Народні художниці малювали як реально існуючі квіти (троянди-«рожі», конвалії, фуксії або лілії), так і придумані,
з голови. Частим сюжетом також було зображення пташок. Найчастіше це були голуби або півні, які клювали ягідки. Стефан Таранушенко занотував у Макові, що місцеві розписи дуже нагадують місцеву ж вишивку. Сільські старожили згадували, що звичай розмальовувати хати з’явився після 1861 р. і відміни панщини, коли в селян почав з’являтися вільний час.

Хоча хати розмальовували по всьому Поділлю, Ходорівці славилися найкращими інтер’єрними розписами. Місцеві малюнки вибудовувалися в чітку загальну і логічну композицію, не змішувалися з трафаретним розписом чи шпалерами, як це часто бувало в інших місцевостях. Марія Щепотьєва писала: «Ходоровецькі малярки, міцно тримаючись старих традицій свого села, вміло використовуючи цілу архітектоніку будови, перетворюють свою хату на пишну квітку».

Розписами займалися пе­реважно дівчата на виданні.
У молодих матерів, як правило, вже не було ресурсу на таку естетику. Коли діти виростали, жінки могли згадати старі вміння. У Ходорівцях-1927 найкра­щи­ми майстринями були 20-річна Марія Веселовська та 22-річна Ганна Мазурчак. Слава про вправних малярок ширилася селом, вони розписували хати не лише собі, а й рідні та сусідам. Хоча така практика не була поширеною: в дівчат було багато своєї роботи, а побачити в малярстві спосіб заробітку вони чомусь не могли або не хотіли.
Більшість хат у ті часи склада­лися з сіней (коридору) та двох кімнат. В одній жили («сиділи») – її називали «хатиною». У другій приймали гостей – це була «чис­та хата». У Ходорівцях розписували лише останню, хоча на світ­линах із Панівців бачимо розписи і «хатин».
Більшість дівчат бралися розмальовувати інтер’єри на Велик­день. Якщо хтось не встиг, домальовував на Трійцю, або й узагалі на Різдво чи в день храмового свята в селі. Розписи поновлювали щороку, хоча найбільш вдалі могли протривати на стінах і п’ять-шість років. Найстаріший у селі розпис Щепотьєва побачила в хаті Ярини Шим­кової, йому було вже сім років.
Спочатку готували тло для ма­люнка – білили стіну та піч вапном. Іноді піч робили світло-­блакитною, для цього до вапна додавали синьку.
По порошкові фарби їздили до Кам’янця. Називали їх «хемічними» та «друшпаном». Найпопулярнішими відтінками були червоний, зелений і синій. Менше користувалися жовтою. Порошок розводили в молоці, додаючи до нього яйце. Іноді – лише жовток. Малюнки виходили яскравими та блискучими, гарно виділялися на побіленій стіні.
До кожного кольору брали ок­рему щіточку. Їх виготовляли «з пса, з курки, з проса». В одній із ходоровецьких хат авторка побачила щітку зі свинячої щетини. Коли ж малювали зернятка винограду, то малювали просто пальцями або ватним тампоном.

Природними барвниками, котрі були під рукою, і котрі не треба було везти з міста, лише підводили комини та долівки. Це виокремлювало Поділля від інших регіонів, де теж робили розписи. Скажімо, на Уманщині малювали по глиняній небіле­ній стіні глинкою. Такі розписи були невиразними та тьмяни­ми. Стефан Таранушенко залишив коментарі до деяких зі своїх чорно-білих фотографій. Про один із розписних сараїв у Макові він писав: «Сарай – жовта глина, біла обвідка, чорні стовпи, білі квіти».

Хоча в ті часи давно вже були придумані трафарети для розписів, на Поділлі їх майже не вживали. Спочатку жінки продумували, де і що хочуть малювати. «Найпросунутіші» навіть наводили контури майбутньої картини на стіні олівцем. Одна літня ходорівчанка робила попередні ескізи на папері, але під час малювання так захоплювалася, що на них навіть не дивилася.

Процес не був тривалим, малювали швидко. На розпис витрачали не більше як пів дня. Інколи – дві-три години.
Центром композиції завжди була піч із грубкою. До вивчення розписів авторка книги підійшла як мистецтвознавець підходить до справжніх творів мистецтва. Марія Щепотьєва писала: «Основа розпису – це заповнення квітчастими гілками поглиблень на печі між пілястрами й гранчастої груби. Підходи тут різні. Од смаку малярки залежить, чи заповнити цілу таку площу вщерть густою й рясною гілкою, використавши кожний виступ, як це роблять старі малярки, чи кинути на неї маленьку, прозору гілочку, не боячись білої, нічим не заповненої площини тла, як роб­лять молодші. Марія Громишна заповнює площу щільно. Молода дів­чина Тетяна Наглюк кидає на пічці дві делікатні гілочки, зі спіральними вусиками внизу. Ясні, блискучі, тонко виведені, вони грають на широкім білім полі (таб.1 ч.1). Цікаво підкреслює єдність чола в пічці теж молоденька, п’ятнадцятилітня малярка Надія Олійникова, нахиляючи свої асиметрійні гілки до цент­рального пілястру й цим надаючи їм єдиної симетрійної композиції. Гілка на грубі завжди рясна, хоч на пічці вона й тоненька. Її центральну квітку звичайно вміщують у глибині між виступами гзимсу. Зовсім оригінально розмістила гілочку на груб­ці Ганущакова. Замість традиційної гілки, що на центральній площині має основне стебло, а паростки його заповнюють дві бокові площини, вона на одній грані вмістила вазон із легенькою, стрункою квіткою, а на дві бокові кинула маленькі гілочки; отже, кожну грань трактовано як окрему площину, які об’єднує гзимс із його виступами (таб.1 ч.2).
У Тетяни Наглюк (таб.1 ч.1) намальовано на пічці централізовану півкруглу гілку з центральною круглою квіткою, вміщеною просто над пілястром. Нижні ягідки лягають уже просто на пілястрі, грушки вміщено на виступах поміж зубцями. У Ганущакової намальовано хвилясту централізовану гілку, й паростки від неї заповнюють площини поміж зубцями, а центральний бант падає на пілястр (таб.1 ч.2). Віра Чорненька вміщає над поглибленням між пілястрами по дві гілочки, схилені до центру, обводячи гнучкими лініями їхніх паростків зубчасті виступи (таб. ІІІ)».

Колонки під припічком у Ходорівцях фарбували червоною глиною або сажею. Припічок робили жовтим або сірим. Край припічка обводили червоною глиною, а над долівкою підво­дили пічку синьою, червоною, іноді зеленою смугами, часом продовжуючи їх і навкруги кімнати.

Порядок розпису був усталений. Спочатку жінка створювала самі гілки без квіток: основне хвилясте стебло, більші паростки, менші. Вже тоді бралися за квіти: спочатку виконували всі сині, наприклад, потім бралися за червоні. Переважно на одну гілку використовували не більше як три кольори (і один із них був зеленим). У цьому бачили й природний процес: спочатку з’являється гілка, а розквітає вона згодом.
Крім печі, завжди розмальовували і сволок (головну балку під низькою стелею). Авторка пише: «Найчастіше прикрашено його рядом похилих гілочок чи букетиків. Часто ці намальовані гілочки в хаті з розписним же комином замінюють паперовими квітками, розміщуючи їх у тому ж таки скісному напрямку. Друга композиція – хвиляста гілка з квітками. Таку ж саму гілку або ряди скісних гілочок малюють, починаючи від печі, попід стелею над дверима, чільною стіною, а іноді загинають цей фриз, перекидаючи його за ікони, й на причілок. Групу скісних гілочок, часто з птичкою, вміщують над ліжком, малюючи їх теж у формі фриза попід стелею».

Іноді малюнки прикрашали також простір над вікнами чи між дверима та кутом. Часом також робили своєрідну розписну раму навколо ікони в кутку або дзеркала. Бували орнаментовані бордюри і у дверей, і у скринь на підлозі (часом скриня служила в хаті за стіл – і такий бордюр імітував килим).

Усі ці гілочки, букети та пташки з часом перетворилися на міцну традицію. Дівчата-малярки її майже ніколи не порушували. Хіба от вряди-годи розписували не «чисту хату», а «хатину», де часто розпалювали піч, тому її не розмальовували. Нині люб­лять шукати сакральний сенс у всіх старих традиціях і знаходити у старих орнаментах зашифровані обереги. Та жодного прихованого сенсу розписи не несли: «В них не можна знайти ані давніх символічних знаків, як хрестик, свастика тощо, ані примітивності чи якоїсь сутої стилізації. І у старих розписах, де окремі квітки ще далекі від будь-якого натуралізму, все-таки ясний сюжет вазону з листям і квітками, чи гірлянди або гілки. В нових же ці старі, суто стилізовані квіти перемішуються з натуралістичними, або їх зовсім відкидають».

Деякі з жінок розмальовували ще й сіни. Хоча стеля тут найчастіше була нерівною, бо мала отвір для виходу на горище, та розписували і її: у центрі – розетка з квітів, від котрої відходили радіусами симетричні квітучі гілочки. У Приворотті стіни в сінях розписували на кшталт шпалер: усю їхню площину покривали одноманітним орнаментом. Та для Ходорівців таке не було характерним. Хоча зі шпалерами тут були знайомі: в деяких хатах ними обклеювали шафу з посудом або вішали на стіні біля ліжка. Часом шпале­рами прикрашали піч у «чистій хаті».
Марія Щепотьєва згадувала: «Одна з найкращих ходоровецьких малярок Марія Веселовська ка­зала, що найбільше любить ма­лювати влітку, коли в садку багато квіток. Живі квітки часто бувають зразками для ходоровецьких малярок. Іноді, але рідко вони запозичають квітку з чашки, тарілки, шерс­тяної хустки. Але всі ці зразки, всі запозичення видно тільки на формі окремої квітки, загальна композиція всіх цих гілок має один характер плоскосно виконаної гнучкої гілки, а од неї часом зовсім симетрійно, а частіше з певним ритмом одходять такі ж самі гнучкі гілочки з листям, квітками чи ягідками, що схиляються донизу. Найчастіше це вазон більш чи менш стилізований та іноді гілка, часом перехвачена стрічкою. На сволоку, попід стелею теж гнучкі, хвилясті гілочки, чи тягнуться вони цілою гірляндою, чи вміщені окремими букетиками. Ті ж букетики – в банти круг речей на стіні. (…) У Марії Веселовської біля комина ворона. Але більшість птичок не мають назв».

А от людей у Ходорівцях ніколи не малювали. Проте виготовляли з напівпрозорого папіросного паперу квіти, якими прикрашали ікони та часом сволок. Паперові прикраси були зручнішими в побуті: їх можна було легко зняти зі стіни при потребі.
Закінчувалася книга оптиміс­тично: «І не можна сказати, щоб розписи зникали: старі традиції підтримує й молоде покоління».

Та час показав інше. Тяга подолян до естетизму яскраво проявляла себе в 1980-х, коли стало модно прикрашати хати орнаментами з керамічної плитки та дзеркалець. У 1990-ті стали популярними орнаментальні трафаретні прикраси, які наносили поверх цементної «шуби». Та новітні будівельні технології повністю вбили потяг подолян до краси. Сучасні великі хати в селах нині ніхто не прикрашає.

Ірина ПУСТИННІКОВА.