БАЧИТИ НЕ ОЧИМА

Із вимкненням електроенергії багатьом із нас доводиться напомацки шукати дорогу, готувати їжу чи одягатися.
А є люди, котрі все життя живуть у суцільній темряві.
Аби привернути увагу суспільства, в світі 15 жовтня від­значається Міжнародний день білої тростини, а 13 листопада – Міжнародний день незрячих.

Про людей, котрі бачать світ серцем, у листі до редакції написала кам’янчанка Людмила МАШТАЛЕР, яка є інвалідом по зору.

«Як живеться людям напомац­ки, дізнаємося в епіцентрі їхнього існування в нашому місті – в УТОСі. 12 листопада вони мали нагоду зустрітися із представником місії «Служіння незрячим», харків’янином Сергієм Ачкасовим. Його інформація про волонтерську діяльність у багатьох містах України підбадьорила. Приємно дізнатися, що є люди, небайдужі до долі незрячих. Вдячність присутніх на цій зустрічі за продуктові набори від місії була «підігріта» переконливою істиною – не хлібом єдиним. Розповідь добродія Сергія обнадіяла всіх: ми не залишені напризволяще!
Якою і де не була б темрява, чи в очах, чи в неосвітлених містах, світанок неминуче настане. Свідченням цього було бажання присутніх продовжувати час від часу такі зустрічі для взаємопідтримки, обмі­ну позитивчиками, доброзичливістю, душевною теплотою. І от найближча наша зустріч відбулася 15 листопада.
Ще до війни я мала таку мрію: хор «Світанок» обухівського УТОСу під акомпанемент оркестру сопілкарів «Фольклор» із Кам’янець-Подільського УТОСу виконує мою пісню «Аурінія». Дійство відбувається в Бучі, де проводяться фестивалі творчості інвалідів. На сцені – вишита бісером картина кам’янецької фортеці, на якій сонячними промінчиками виблискують квіти аурінії. Авторка картини – голова ГО «Гармонія» Наталія Беспалько.
То чи не послати цього безпутного путіна за російським кораб­лем за те, що розколошкав ці мрії? Але думки матеріалізуються. І буде свято і в Україні, і в Бучі, і в Кам’янці, Обухові та в наших душах».
А ще жінка, котра 10 років пра­цювала в Обухові в УТОСі, поділилася спогадами, як на Київщину прийшла війна:
«У місті Обухів чітко було чути перші вибухи, котрі провіщали початок війни. Тривожна сирена стала невід’ємним звуковим атрибутом днів і ночей. Як і кришталевий дзвін синичок, що прорізав наскрізь тягуче завивання сирен, адже весна – на носі. А це свідчило про те, що життя все ж таки візьме гору.
Але, якщо відкинути лірику, щось потрібно було вирішувати. Куди податися? До Кам’янця, звідкіля родом, чи залишитися в Обухові, де працюю в УТОСі 10 років? Коли зовсім не стало залишку зору, не хотілося нікому бути на заваді.
Представники місії «Служіння не­зрячим» із Києва, а це сім’я Мель­ничуків – Ігор, Мирослава та четверо їхніх синів, поставили крапку в сумнівах та ваганні. Приїхали і запропонували податися з ними на Івано-Франківщину, де гур­туються люди схожої долі з усієї України.
Не пошкодувала. Перебуваючи майже пів року в цьому мальовничому краї серед доброзичливих, красивих душею людей, набрала­ся стільки позитивних емоцій, що стримати їх несила. З’явилася потреба поділитися ними, передаючи далі синдром людяності.
Ми приїхали з усієї України. Хтось залишився без даху над головою, хтось пережив біль втрат, хтось відходив від тривалого перебування в підвалі. Клубок сплутаних напружених нервів, готовий вибухнути щомиті.
Наші господарі, озброївшись терпінням, прихилили нам небо.
А це родина Івана та Стефанії Капущаків, їхні діти та рідні.
Місія «Служіння незрячим» фінансувала лікування тим, хто цього потребував. Жителі села, в якому мешкали, допомагали харчами і не скупилися на слова підтримки, що неабияк розчулило кожного з нас. Усі, хто перебував у такому теплому оазисі доброти, понесуть це далі, куди закине їх доля. Хіба з таким внутрішнім підігрівом, із таким
станом душі нас зможе хтось перемогти? Лютому звіру цього не вдасться зробити.
Слава Україні та її Героям, котрі за нас, а ми – за них. І цей вузол не ро­зірвати. Отже, все буде Україна!».