ПАМ’ЯТАЙМО ПРО ТИХ, ХТО БУВ БІЛЯ НАС

Було це давно, а пам’ять зберегла найкраще з того, що пережито в ті далекі мої юнацькі роки. Вчився я на першому курсі агрономічного факультету сільськогосподарського інституту. Він у нашому місті вже існував другий рік після переведення 1954 року певної частини Дніпропетровського сільськогосподарського інституту разом зі студентами та викладачами. Це було тоді доцільно для розширення мережі цих закладів, які були потрібні тогочасній економіці. На першому та другому курсі навчалися, зрозуміло, уже на той час більшість місцевих вступників, та й викладачів уже добирали місцевих. Багатьох я добре пам’ятаю досі. Але найкращі незабутні спогади у мене залишилися про Андрія Онуфрійовича Піщука.

Він прийшов у нашу групу викладачем німецької мови. Па­м’ятаю, запитав мене, знайомлячись, німецькою мовою, скіль­ки мені років. Замість вісімнадцяти я сказав вісімдесят. Він кумедно схопився за голову і мало не присів, вдаючи подив. Оця манера показувати себе в такій ролі супроводжувала його поведінку постійно. Та за цією кумедністю проглядався неабиякий розум і неабиякі знання.
Вивчення іноземної мови на той час було вимогою форми, а не потребою. Залізна завіса в жодному разі не випускала будь-­кого за кордон. А хто там і побував, то попадав назавжди в поле зору КДБ. Попадали навіть і ті, хто мав випадкову зустріч з іноземцем. Рідко завозилася і спеціальна література. Та й не цікавила вона після вузу агронома чи зоотехніка. Хіба тих, хто захищав дисертацію. І це робилося теж для форми.
Андрієві Онуфрійовичу хотілося, аби студенти іноземною мовою володіли, і вимоги він ставив жорсткі. Він бачив у вивченні мови інший сенс: культурний і розумовий розвиток людини. Він також твердо ви­магав вживання правильної і зразкової чи то української, чи то російської мови. Про тотальну русифікацію в ті далекі часи колоніальної залежності мало хто щось усвідомлював. Але з іншого боку інтуїтивно студенти відчували, що іноземна їм ні до чого.
Мої одногрупники одного разу поскаржилися на пана Піщу­ка кураторові групи. Не буду називати прізвища цього нікчемного кандидата, викладача історії КПРС. «Я понимаю, – сказав він, – что он человек с причудами, но поделать ничего не могу». Особисто мене така відповідь боляче вразила. Таку оцінку цьому чоловікові дав той, хто не вартий його нігтя. Не хочу називати його прізвища, аби не червоніли потомки.
В ті далекі часи, коли телевізори тількино з’являлися, а про комп’ютери ніхто навіть уяви не мав, читання художньої літератури було явищем досить поширеним і єдиним джерелом набуття освіченості, а може, обізнаності та навіть інтелігентності. Тому викладачі інституту постійно радилися про того чи іншого письменника, чи про якийсь художній твір з Андрієм Онуфрійовичем. І він завжди давав вичерпну відповідь. Його обізнаність просто вражала. Дивно було бачити, як за прос­такуватими манерами цього чоловіка ховалася ходяча літературна енциклопедія.
У вільний час він любив розповідати студентам цікаві історії про математиків, письменників, астрономів. Розповідав він про все із захопленням, захоплюючи разом із тим й інших. Так якось він подав нам цілий монолог ученого Антоні ван Левенгука, котрий у вдосконаленому ним мікроскопі зміг побачити живих одноклітинних ор­ганізмів, які жили і рухалися.
Від задоволення вчений аж вигукував, не стримуючи своєї радості.
Був ще такий випадок. Один мій знайомий загинув у вугільній шахті на Донбасі, і, коли я, перебуваючи не в кращому гуморі, зустрів Андрія Онуфрійовича і розповів йому про свій смуток, він сказав: «А ми у війну втрачали друзів пачками». Пізніше мені стало відомо, що він у Другу світову воював і був поранений, та про це він нікому нічого не говорив. Своїми ратними подвигами не вихвалявся.
Хоча мене іноземна мова в ті юні роки іноді цікавила, а іноді й не дуже, але до цього викладача мене завжди щось тягнуло, я часто шукав спілкування з ним. В дійсності за професією він був викладачем англійської мови. Але крім цієї мови та німецької, він ще знав латинь та старогрецьку.
Якось він сказав мені: «А ви знаєте, що соромно не знати французьку мову. Адже фран­цузи створили найбагатшу в світі літературу. І я хочу знати їхню мову, я хочу читати їхні твори в оригіналі. Ось я знайшов для себе вчительку, для якої ця мова рідна. Ви знаєте, як це важливо. Мені дуже пощастило».
Йому подобалося показувати мені товстелезні зошити, списані безліччю вправ, а заодно говорив, що це вже п’ятий чи шос­тий зошит. Його працездатність вражала. Не маючи з ким спілкуватися, він жартома розповідав французькою анекдот або смішну історію кому попало, на ходу її перекладаючи і при цьому заразливо сміючись.
Я не раз згадував його слова, коли пізніше навчався на російському відділі філологічного фа­культету нашого педагогічного інституту. Згадую і тепер, коли перечитую Еміля Золя, Гюстава Флобера, Оноре де Бальзака, Віктора Гюго, братів Гонкур, Гі де Мопассана, Стендаля. Закінчуючи черговий роман, я іноді запитую себе про те, якої думки про цей твір був би Андрій Онуф­рійович.
Одного разу при зустрічі він повідомив мені, що недавно повернувся з Москви, що там він відвідав букіністичний магазин
і що привіз звідтіль 16 кілограмів літератури. Такий вимір був дивним, смішним, приємним і захоплюючим водночас. «Зайшли би до мене», – сказав він. Мешкав він тоді в гуртожитку і займав окрему кімнату.
Дві продовгуваті стіни його помешкання займали стелажі з книгами, посередині біля вікна – ліжко. На час мого приходу він спав на тому ліжку. Розплющивши очі, порадив мені розглядати книжки і спав далі. Це мене не здивувало, я знав, що він такий є. Я із задоволенням розглядав його антикваріат. Тут були книги з чудернацьким тисненням, із золотим чи кольоровим обрізом. Усе це невимовно радувало мене.
Викладаючи англійську, він був у стані постійного пошуку найкращої методики оволодіння мовою. З часом він придбав для цього магнітофон, річ не дешева й не дуже поширена тоді. Згодом організував цілий лінгафонний кабінет.
Час збігав, мені доводилося покинути місто, потім знову повернутися. Ранньою весною я поспішав кудись у своїх справах і побачив свого старого знайомого. Він штовхав дитячого возика, щиро усміхаючись. У тому возику лежало немовля, дуже подібне обличчям до того, хто котив той возик. Дитя усміхалося. «У неї і вдача ваша», – сказав я. «Заходьте», – запросив він. «Гаразд». І я заходив.
З цікавістю спостерігав за пус­тощами маленької Наталі. Потім наші шляхи знову розійшлися. Коли я дізнався, що його вже немає серед живих, серце моє огорнув важкий смуток. Шкода, що в засвіти відходять такі незвичайні люди. На обличчі застигла сльоза.
Удруге Наталію я зустрів уже дорослою, коли працював у міському управлінні освіти. Була вона вже заслуженим учителем України, досконало знаючи англійську. Вона і тепер пере­буває в стані того самого без­перестанного творчого пошуку, що і її батько. Я зрозумів, наскільки вона його варта. Нехай же їй щастить на широкій ниві освіти.

Едуард КРИЛОВ, Кам’янець-Подільський.