ПЕРШЕ ЧИСЛО «ЧЕРВОНОГО КОРДОНУ»

У першій половині 1920-х років у Кам’янці-Подільському (чи Кам’янці-Подільську, як його офіційно називали) було бурхливе літературне життя. Його яскраво описано у мемуарному творі українського поета Терентія Германовича Масенка (1903-1970) «Роман пам’яті», який свої книжки незмінно підписував як Терень Масенко.

Виданий єдиний раз накладом 30 тисяч примір­­ ни­ків, «Роман пам’яті» став ле­бе­диною піснею Масен­­ка: твір підписано до друку 27 лис­топада 1970 року, а поет помер на кілька місяців раніше ­ 6 серпня 1970 року.

Письменник Володимир Вільний (1921­1981) писав 1975 року: «Це своєрідна книга, оригінальна як композицією, так і манерою письма. Терень Масенко писав роман одним подихом, часом здається, поспішаючи розповісти людям своє по­таємне, прибережене для останньої сповіді перед народом. Тож у романі минають картини дитинства, згадується молодість. І сторінка за сторінкою відкривається розповідь поета про тих, із ким він ішов у дорозі поруч. Тут спогад про Павла Тичину та побратимів молодняківців. Задушевні сторінки, що розповідають про зустріч із Джамбулом і дружбу з Янкою Купалою. Живим постає Максим Рильський, Анатолій Петрицький. А ще ­ брати Майбороди, Андрій Малишко… Ні, всього того, звичайно, не переказати, що вкладено в сторінки «Роману пам’яті». Бо це цілісний монолог про все життя, про події, учасником яких був поет. «Роман пам’яті» відразу здобув розголос і не залишився на полицях книгарень. Читач сказав про нього своє авторитетне слово».

Павло Загребельний (1924­2009), який написав передмову до «Роману пам’яті», висловив таку думку: «Книжка ця мені подобається ­ і подобається дуже. Як прозаїк, я відкрив, що можна писати про людські взаємини (розділ «Наталя і море») так просто, що простота тут нагадує звичайність і простоту дихання. І разом з тим з отих безпретензійних, спокійних, розважливих описів витворюється алхімія високих почуттів, прекрасної схвильованості, і я можу поставити кращі сторінки цієї історії поряд зі справжніми здобутками наших майстрів».

Чимало сторінок Тереню Масенку відвів у книжці спогадів «Зустрічі і прощання» літературознавець Григорій Костюк (1902­2002).

Їхнє знайомство відбулося в Кам’янці­Подільському. Григорій Олександрович згадував, що його увагу «привернув високий, цибатий, трішки ніби витрішкувато­кирпатий, але в загальному симпатичний, моїх років і мій однокурсник, на прізвище Масенко».

Пропонуємо читачам розділ із «Роману пам’яті», який називається «Поділля. Сава Божко».

Сава Захарович був першим редактором газети «Червоний кордон», що видавалася в Кам’янці­Подільському. До розділу взято епіграфом рядки із поезії Тереня Масенка «Вірші про Шевченка»:

Десять літ піском укрито

В Азії, в солдатах, – 

Щоб залізно говорити

Й бронзово стояти.

Необхідні пояснення наведено в дужках.

Олег БУДЗЕЙ.

– Український письменник Сава Божко, – чітко стукає закаблуками, голосно рекомендується ставний і кремезний, ще зовсім молодий чоловік, міцно тисне мою руку, допитливо вдивляється в лице.

Згодом я пересвідчився, що ота формула саморекомендації у Божка постійна і незмінна при знайомстві з усіма людьми. Але в тих словах не було пихи або хизування, швидше то була «законна гордість», так би мовити, порядку соціального: він одверто пишався тим, що от син бідних катеринославських селян, му­жиків, власним розумом і великою працею досяг почесного звання «пролетарського письменника». Та ще тієї нації, якою довго гребувало великодержавне панство. Він не підкреслював, що от у нього є якийсь особливий талант: на перший план виставляв свій невсипущий труд.

І це було так.

Саву Божка люди вважали «оригіналом», диваком чи просто химерною людиною. Бо він міг віддати товаришеві й другу останню пару штанів. Те ж саме було з черевиками, сорочками та іншим, коли хтось із товаришів виявлявся ще біднішим за нього. А як сам нуждався, то не казав приятелеві: «Позич мені десять карбованців», – звертався просто: «Дай мені грошей». І ніколи не вважав, що їх треба повертати. Але й сам міг дати іншому та не думав, що йому мусять віддати. Божко був твердо переконаний, що треба зневажати приватну власність і гроші. І найцікавіше те, що такі «норми поведінки» Сава проповідував іще… в 1922 році!

Він середнього зросту, широкий у плечах, помітна добре виплекана сила. Високі груди і вся постава, а особливо обличчя з рівним носом і тонкими губами, робили Божка виразно схожим з Наполеоном. Він іще більше випинав груди, виструнчувався й пишався цим, коли товариші згадували цю його подібність. Сава лише на три роки старший за мене, але змужніння його пройшло набагато раніше, ніж моє. Студенти вже знають, що у двадцять років Божко став членом партії і ще через два роки викладав політичну економію в Комуністичному університеті імені Артема в Харкові.

Сьогодні він сам розшукав мене в гуртожиткові робітфаку, у місті Кам’янці-Подільському. Був початок квітня, Божко приїхав до тихого, заштатного міста з Харкова, мав у кишені мандат від ЦК, доручення створити нову газету прикордонного округу. Назва газети вже дозріла в ясній голові молодого редактора: це буде «Червоний кордон». Кам’янець тепер стоїть поміж двох кордонів: за два десятки кіломет­рів від нього, зразу за містом Жванець, починається білопанська Польща, а ще ближче, від Мукші та Дністра, – боярська Румунія. Біля Мукші на води Дністра сумно впали бетонні споруди, висіли над річкою залізні сплетіння мосту… У новому, ще не знайомому місті Божко зразу починав підбирати штат співробітників для газети, нині підшукав секретаря редакції.

Працівники окружного комітету партії назвали йому мене як одного з «грамотіїв» серед робітфаківців, та ще такого, що «любить літературу». Божко трохи чув десь моє прізвище, бо тоді вже мені пощастило опублікувати в журналі «Студент революції» свій «Марш робітфаківців», також кілька статей у газеті «Вісті», яку редагував поет Василь Блакитний. «Так ви підете до мене секретарем газети?» – зразу переходить до справи.

«Дякую. Але я робив лише стінні газети і рукописні журнали. Чи справлюся?» – тривожно відказую.

«Ви мусите знати прислів’я: не святі горшки ліплять. Навчитеся, – рішуче намовляє Сава Захарович. Він усе говорив та робив цілком упевнено. – За тиждень я мушу набрати увесь штат редакції, налагодити друкарську базу. Тут багато клопоту, бо цілком нове. До штату я введу вас сьогодні ж. Будете мені допомагати у всьому. Перший номер газети має вийти на свято 1 Травня».

«Ви… член спілки письмен­ників «Плуг»?» – зненацька запитую його.

«Питаєте! – гордо випростовує груди Божко. – Аякже! У Харкові я був правою рукою голови спілки, нашого «папаші» – так ми звемо Сергія Пилипенка. Ви байки його читали?.. Ми з вами і тут організуємо Подільську філію «Плуга», маю на те доручення й мандат від самого «папаші», – майже чванькувато заявляє Божко. – Але головна справа нині, – додає, – вихід першого числа газети на Перше травня».

Так я стаю секретарем редакції газети. Справа нелегка, бо незабаром на робітфакові треба здавати випускні екзамени… За відрядженням комнезаму села Глодоси Єлисаветградського по­віту на Херсонщині я прибув на Поділля два роки тому. Обстановка в Кам’янці була складна. Уряди обох сусідів ненавидять першу робітничо-селянську державу, дають притулок всім недобиткам, засилають через кордони бандитів, диверсантів. Перший набір слухачів робітфаку проводиться з метою зміцнення кордонів, сюди відряджено багато юнаків з Донбасу, органів ЧК, літніх людей з армії.

Наш робітфак у тому приміщенні духовної семінарії, де колись учився Степан Руданський (насправді Руданський учився в іншому приміщенні – в Старому місті, де нині Галерея мистецтв, а тодішній робітфак розміщувався на Новому плані, в який семінарія перебралася 1865 року. – О.Б.). Незабутня восьма кімната у гуртожитку, мої однолітки й найкращі друзі: Микола Назимок, Сашко Откаленко, Юрко Горбенко; нам років по двадцять. Разом з нами живуть також Іван Верба, Андрій Суп­рун, Михайло Сапожников; вони старші, декому аж під тридцять років, прибули на робітфак з армії. Учбовий заклад цілком воєнізований. Нас розбили на роти, приєднали до частин особливого призначення – ЧОНу, видали гвинтівки.

Така була коротка передісторія культурної «епопеї Божка» у Кам’янці, – так ми звали її жартома, але вона таки була яскрава. До неї вже виходила окружна газета, назви її не знаю (газета називалася «Червона правда» й ви­ходила від 1 вересня 1921 року до 11 травня 1922 року. – О.Б.), редагував поет Іван Кулик. З ним виступали на вечорах його дружина Пйонтек (Люціана Карлівна Піонтек, розстріляна, як і її чоловік, 1937 року. – О.Б.), Іван Дніпровський і професор літератури поет Драй-Хмара. Вони переїхали до столиці, а хто до Києва. Мені ще довелося чути виступи поета Володимира Гадзінського, родом з Галичини. Він читав свої поеми, писані верлібром, під Уїтмена, також лекції на теми нелітературні. Пам’ятаю його лекцію про теорію відносності. Га­дзінський, високий, худющий, тонкий і цибатий, мов чорногуз, читав лекції з запалом, розмахував руками, його вимова була чисто галицькою із характерним «с». Він, без сумніву, був палким ентузіастом всього нового та молодого, започаткованого у радянському краю. Цьому були присвячені і його «наукові», довгі й трохи нудні поеми.

Штат «Червоного кордону» маленький, щось із п’ятеро запальних служителів «чарівної богині» – преси. Так назвав її Савка: «Бо оте друковане слово – то ж велетенська сила!». Був іще один художник, він же й випусковий газети. Цей чоловік вирізував химерні кліше – карикатури: Чемберлена, Пуанкаре та інших. Техніка друкарська ще надто при­мітивна, на жовтому та грубому папері карикатури виходили масними, та головне було до­сягнуто: хто не дивився на них – всі реготали!

Крім нас двох із Божком, всі працівники редакції за походженням галичани. Савка часто кепкував із суто «галицької» вимови:

– Ти дивися, Тереню: вони навіть із Пуанкаре роблять у відмінку – Пуанкарого, – щиро реготався він, підморгуючи до старого Теодоровича. Це наш бухгалтер, душа й володар всіх фінансових справ редакції. Він мав у два рази більше років, ніж ми з Божком удвох, але був іще міцним дідом, з гостро підстриженою борідкою, довгастим обличчям, трохи схожий на Миколу Скрипника. Теодорович особа в редакції дуже поважна, цілком оригінальна. Крутий і вередливий за вдачею, старий часто сперечався з редактором, не виконував наказів і розпоряджень. Божкові було з ним багато мороки, але мусив терпіти всі його забаганки за невсипущу ретельність старого в роботі: Теодорович приходив до редакції раніш від усіх, потім іще довго сидів, коли всі розходились. Він був нерозлучний з установою, як домовик, але дух добрий і сумлінний.

Сава Божко готував перше число газети старанно та любовно. Він поїхав у райони, «організував» кілька дописів від голів сільрад і комсомольців. Ми зарані знали програму святкування 1 Травня на кордоні. Сава Захарович сказав мені: «Твій святий обов’язок, поете, написати до свята вірші. Щоб були обо­в’язково!» Сам він написав гучну та пишну передовицю на міжнародну тему: огляд світових подій з височини Поділля! Там були заклики до наших уярмлених братів за кордоном. Перед тим широко прошуміло славетне Хотинське повстання трудящих проти румунських бояр. А Хотин був недалеко від нашого міста.

Працюючи в редакції, я все приглядався до свого шефа. Божко, я вже казав, середнього зросту, з орлиним профілем, прямим носом і тонкими, нібито аж злими губами. Коли насторожено мружив очі або нестримно реготався, вони здавалися маленькими і часто майже зовсім зникали у вузьких щілинах. Широкі плечі свідчили про неабияку силу потомственого селюка, сам він пишався своїми високими грудьми, казав, що ніхто із отих «щуплих інтелігентиків»-городян не знає стільки народних пісень, скільки знає він їх та співає. Що лише він може довго-довго виводити високі ноти розлогих і затяжних степових пісень… І все це – завдяки високим грудям!

А стали вони такими через постійне тренування: «То ж мої лекції, голосне читання та співи довгі зробили мої груди такими високими!».

До нього цілковито підходив різкий вислів Юрія Олеші: «Художник не може бути скромним…» Коли хтось із неприхо­ваною приємністю дивувався якійсь рисочці у характері Сав­-ки, то завжди чулося оте: «Пита-є-те!» – завжди розтягнуте і са­мо­зако­хане.

Перше число газети «Червоний кордон» вийшло 1 травня 1924 року. Після того, як свят­-кові колони пройшли по майданах міста Кам’янця, всі рушили на станцію. Агітпоїзд виїхав до Дніст­ра, на румунський кордон. То була демонстрація проти боярства, яке придушило повстання бідняків у Хотині. Люди сиділи на відкритих платформах у святковому одязі, з червоними прапорами. Ми з Божком везли великі оберемки рідної газети, яка приємно пахла свіжою фарбою, і роздавали її всім. Щедро та безкоштовно! Газета вийшла на товстому рудому папері, та ми пишалися нею! Що там якийсь «Таймс» або «Лук»! То все буржуйське, а в нас велике пролетарське починання… І головне, у цій газеті були мої перші надруковані вірші, вони так і звалися: «Перше Травня на кордоні». Я примудрився роздавати цю газету щонайперше красивим студенткам. Савка бачив моє щире старання і загадково посміхався…

Поїзд зупинився недалечко від зірваного мосту. Після мітингу люди пройшли з прапорами понад Дністром, але на певній відстані, – щоб кулі не досягали.

Два роки ми жили в робітфаці напівголодним життям, одер­жували по фунту хліба на добу, з’їдали його за сніданком, потім учили логарифми та мріяли про хліб. Хронічне недоїдання протягом тижнів і місяців здавалося важчим, аніж справжній голод. Було великою розкішшю, коли ми, зібравши свої копійки, купували у приватній крамниці Менделя солодкі кукурудзяні коржі. То був омріяний додаток до малої пайки… На третю весну країна стала трохи заможнішою, пайку збільшили. Крім того, до Травневих свят робітфаківцям видали нові черевики, штани та сорочки. Хоч все було з простого сукна, ситцю й сатину, але новеньке, і ми почували себе прямо джиґунами й франтами. Хоч і не дуже модними, але цілком пристойними громадянами ще «дуже феодального», як хтось із юних філософів мовив, нашого милого Кам’янця… Тому й роздавати газети вродливим студенткам та сільським дівчатам у час поїздки до Дністра я вже міг якось певніше та сміливіше.

На службі в редакції прийшла й перша в житті зарплата. За сек­ретарство я одержував 45 карбованців місячного, то були чималі гроші, можна казати без іронії. Нині всі харчові продукти, як і багато інших, коштували копійки. Редактор одержував за працю разів у півтора більше за мене. Ми вносили з ним по 15 кар­бованців одній господині, яка забезпечувала нас харчами на цілий місяць.

(Далі буде)