Неділя, 14 Липня 2024 р.

У СТРОЮ. В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЧОЛОВІКА

Коли уявляєш, які жахіття довелося пережити моїй співрозмовниці, захоп­люєшся її силою духу. Війна відібрала в неї кохану людину, але жінка спромоглася взяти себе в руки і продовжити справу чоловіка, поповнивши лави ЗСУ.

У строю. в пам’ять про чоловікаОльга – кам’янчанка. Закінчила сьому школу. Юнкою познайомилася з Олегом. Закохані побралися. Молодого офіцера відправили служити. Куди б не закидала його військова доля, поруч завжди була кохана.
– 9 років ми прожили в Охтирці, – ділиться спогадами жінка. – Потім чоловік два роки служив у Кам’янець-Подільському військовому ліцеї. На деякий час повернувся до цивільного життя, але 2011-го знову став у стрій і знову в Охтирці, де розпочинав службу.

Ранок 24 лютого 2022-го Оля не забуде ніколи:
– Ми мешкали у військовому гуртожитку на території частини. Рано-вранці почула перші обстріли і визирнула у вікно. Хлопці бігали, щось носили, готувалися до бою.
Напередодні я зібрала тривожну валізку з одягом і рюкзачок із документами, медалями чоловіка та грошима. Цей рюкзачок я схопила, а валізку не встигла взяти, бо налякалася: по нас стріляли. Собаку в руки – і гайда. Досі не можу второпати, як я вибігла, адже на вулиці добряче гупало.
Коли бігла містом, якась бабця запитала: «Доню, це знову навчання?». – «Ні, бабусю, війна почалася!». Але старенька якось дивно на мене подивилася, немов не повірила.

Прихисток Ользі та її чотирилапій подрузі надала кума. Від обстрілів, закутані в теплий одяг, вони ховалися в підвалі. Не голодували – мали закрутки, але їсти не хотілося.

– Найстрашніше, коли видаляєш телефони військових і переписку. Я допомагала ховати документи, військову форму, українську символіку. Лякало, що ці російські нелюди можуть прийти. Якби наші бійці не підірвали міст між Охтиркою і Тростянцем, у нас могла бути перша Буча. Розповідали, що у Тростянці вони добряче покатували людей, і звідти нас так «валили», що це просто жах. Ті літаки, те гудіння, гучні вибухи я не забуду ніколи в житті. Це було дуже страшно.

Найважчий день у житті Ольги – третя доба протистояння знахабнілим росіянам. Доки жінка перебувала у відносній безпеці, її чоловік разом із побратимами давали відсіч окупантам:
– На жаль, на третій день війни його не стало. За декілька годин до загибелі він приїхав до мене. Я ніколи в житті не забуду його очі. Ніколи. Він був такий натхненний, бо зуміли дати відсіч окупантам. Я його таким давно не бачила. Він літав від того, що вони не пустили росіян в Охтирку. А через декілька годин почалося жахіття. Росіяни скинули три вакуумні бомби, і більше живим Олега я так і не побачила.

Аналізуючи події, Ольга припускає, що після першого прильоту чоловік зазнав поранення в голову, і його відвели в санчастину, куди прилетіла бомба:
– Тіла чоловіка і медсестри, яка надавала йому допомогу, викинуло з другого поверху на плац. Їх знайшли одними з перших. У морзі кажу дівчатам: «Покажіть, може, це не мій! Так надіялася, що це не Олег. Але коли лише пальчики побачила, все зрозуміла. Він ззовні цілий, правда, голова побита і багато забоїв. Розтин показав: усі внутрішні органи сплющені. Смерть моментальна. Але між першим і другим вибухами він був живий, і я уявляю, як його все боліло.
Похорони Олега й інших загиблих військових призначили на 4 березня. Тож усі зібралися під моргом, аби забрати тіла рідних, а нікого з працівників не було. Зателефонували їм: «Не будемо виходити, бо дуже обстрілюють». І ми самі шукали своїх чоловіків, синів, доньок. Бачила хлопців без ніг, без рук, без голови, лише пів тулуба людини. Я настільки була загальмована, що не відчувала страху. Ледве знайшла Олега, він лежав під тілами інших хлопців. Його переодягнули, і якби не напис на черевиках із прізвищем, то шукала б ще довше. У мене аж паніка почалася.
Навіть поховати Героїв неквапливо рашисти не дали, почали обстрілювати цвинтар. Мене так трясло, словами не переда­ти.

Попри сумну сторінку свого життя, Ольга не може не надихатися пересіч­ними охтирчанами. Незважаючи на обстріли і вибухи, місцеві волонтери та небайдужі ділилися їжею, одягом, засобами гігієни, допомагали військовим і взагалі не шкодували ані сил, ані своїх рук.
– І досі перед очима стоїть щемлива картина: замерзлі, втомлені, змарнілі хлопці на танку. І їм наші люди несуть гарячий чай. Це зворушило до сліз. Я вдячна всім, хто згуртувався.

У строю. в пам’ять про чоловікаЧерез рік Ользі вдалося перевезти тіло чоловіка в рідний Кам’янець і поховати Олега ДУБЕРТА на Алеї Слави. В лис­топаді 2023-го за рішенням сесії міськ­ради йому було присвоєно звання «Почесний громадянин м.Кам’янця-Подільського».
– 2022 рік я майже не пам’ятаю, все, як у ту­мані. Ось так ти живеш із людиною 26 років і раптом її не стає. Треба починати нове життя, а ти не знаєш, із чого. Ми були одним цілим.

Через деякий час жінці вдалося перевезти собаку до рідного міста, а згодом і самій сюди переїхати. Бодай трішки оговтатися від болючої втрати допомог­ла робота, а також велика підтримка рідних і близьких. Ольга вирішила продовжити справу коханого і цьогоріч уклала контракт зі Збройним силами Украї­ни. Разом з іншими працівницями кух­ні готують смачні та поживні сніданки, обіди й вечері, вкладаючи частинку теп­ла і душі. Адже усвідомлюють, що си­тому військовослужбовцю легше і ворога бити, і навчатися, і передавати свої знання.

– Служити завжди мріяла, але чоловік жартував, мовляв, вистачить одного військового в хаті. То я працювала і кухаркою в ресторані, і продавчинею в магазині, і офіс-менеджеркою. Хоча завжди мріяла носити військову форму. Спочатку в Кам’янці влаштувалася у військову частину буфетницею.
У перші дні було дуже важко заходити на територію, бо в пам’яті одразу виринали спогади про зруйновану частину, де я прожила понад 20 років. Сльози душили, але з часом заспокоїлася.
Згодом мені запропонували укласти контракт і пройти базову загальновійськову підготовку. Одразу погодилася. Швидко промайнуло навчання, і я повернулася в частину, але вже на кухню та солдатом. Моя мрія здійснилася: я – військовослужбовиця Збройних сил України!

Військові зізнаються, що кухарі смачно готують і ніколи не відмовляють у добавці. Їдять з апетитом, аж за вухами тріщить.
– Дуже люблю куховарити, не можу пояснити, яка це радість, коли наші військово­службовці йдуть ситими і кажуть: «Дякую! Було смачно!». І я знаю, що вкладаю хоч маленьку частинку чогось доброго для захисників і нашої Перемоги.
Меню складають фахівці, враховуючи необхідну кількість калорій і потребу в білках, жирах, вуглеводах. Перші страви – борщ, різноманітні супи, солянка, капусняк – обов’язково варяться із м’ясом. На друге частуємо різними кашами, пловом, макаронами, мамалигою зі свининою, курятиною чи рибою. Маємо великий асортимент салатів: грецький, із курятиною і ананасом, із буряком, овочевий. Словом, щодня в раціоні військових є сезонні овочі та фрукти, взимку – консервація. І також щодня свіжовипечені булочки, компот, узвар, чай чи кава.
Усе готуємо відповідно до норм. Тут немає чогось надзвичайного, все прописа­но. Головний секрет – готувати в гарному настрої та з теплим серцем. Є й свої кулінарні секретики. Хтось буряк кидає в борщ, і він там вариться, а ми кидаємо вже варений, і борщ набуває апетитного червоного кольору. Хтось салатик може посолити і поперчити, а ми кладемо трішки цукру, цибульки, приправ, щоб було смачніше.

Найбільша мрія Ольги, як й мільйонів українців, – наша Перемога:
– На жаль, війна нещадна і не минає без жертв. Але, попри все, я впевнена, що ми обов’язково переможемо, здолаємо споконвічного ворога, і весь світ захоплюватиметься мужністю та героїзмом наших воїнів.

Галина МИХАЛЬСЬКА,
служба зв’язків із громадськістю в/ч А2641.