Четвер, 28 Березня 2024 р.
19 Липня 2013

КАМ’ЯНЕЦЬКА ПЕТРУШКА, ЩО НА ЧУЖИНІ РОЗЦВІЛА ЯК МАК

Пролетіло, відшуміло вже ціле століття відтоді, як 20 липня 1913 року в Кам’янці-Подільському народилася Ольга Петрова, в першому заміжжі Ольга Дорошенко, а в другому – Ольга Ґец. Але жодна з цих трьох комбінацій імені та прізвища нічого не скаже читачеві.

Та й сама Ольга Нилівна, живучи в Бразилії, а потім у Канаді, де в українському середовищі стала відомою як письменниця, забажала на обкладинках своїх численних прозових книг бачити не одне з найвідоміших російських прізвищ, не досить поширене українське, не рідкісне галичанське, а назву простої польової квітки, що нагадувала їй про далеку та милу Україну, з якої довелося тікати через немилосердну «любов» більшовицької влади, котра на дух не переносила людей із розумом і душею. Тож в історію літератури уродженка Кам’янця-Подільського увійшла як Ольга Мак.

 

ЧИ ТО КОЛИСЬ БУЛО СПРАВДІ?

Ольга Нилівна МакМайбутня письменниця народилася в небагатій родині державного урядовця Нила Семеновича Петрова. Ім’я для доньки легко відшукалося, адже через кілька днів після її народження – 24 липня – православні вшановували рівноапостольну Ольгу.

У довіднику «Письменники України», що побачив світ 1996 року в Дніпропетровську, місцем народження Ольги Мак вказано не Кам’янець-Подільський, а село Карашина (нині Корсунь-Шевченківського району Черкаської області). Проте в інтерв’ю, яке письменниця дала 1971 року, вона чітко зазначила: «Я народилася в місті Кам’янці-Подільському в 1913 році» (саме інтерв’ю, що тривало 19 хвилин, можна послухати на YouTube, там воно з’явилося 16 жовтня 2012 року).

У Кам’янці-Подільському Петрови прожили недовго: ледве Ользі виповнилося півроку, як родина перебралася до Києва, де мешкала до 1920 року. Воєнне лихоліття змусило Петрових переїхати до села Вільхівчик поблизу Корсуня (нині Корсунь-Шевченківський), де протікала річка Рось. Письменниця згадувала, що саме там, у Вільхівчику, вона відчула себе українкою. До речі, Карашина та Вільхівчик розташовані поруч.

Після несподіваної й передчасної смерті двох Ольжиних сестер і батька осиротіла родина повернулася до Кам’янця-Подільського. Тут Ольга стала ученицею третьої трудової школи, що в Круглому провулку на Польських фільварках (нині це один із корпусів коледжу культури та мистецтв). Цю школу-семирічку Ольга Петрова закінчила 1929 року.

Живучи на чужині, Ольга Нилівна не раз брала до рук шкільне фото, зроблене влітку 1926 року, вдивлялася в обличчя 13-річних товаришок – Наді Карповської, Валі Ковальчук, Тусі Струнк, Тані Богдан, Мані Дрозд, Люби Борковської й Анюни Романовської. А восьмою на цій світлині сидить скраю в рябенькій сукні та з бузком у руці Оля Петрова, а по-шкільному – Петрушка, у старших класах – Петрунеля. На звороті знімку Ольга Нилівна написала: «Чи то колись було справді?».

СИНЯ – АЖ ПРОЗОРА

На пам’ятному фото 1926 року немає ще однієї шкільної товаришки Ольги Петрової – Тамари Бистрицької з Підзамча, майбутньої фольклористки Тамари Сис. Тамара Андріївна згадувала, як у школі зустрілася з Ольгою Петровою:

«Ніяк не передбачалося, що ця великомучениця буде відомою українською письменницею в Канаді Ольгою Мак… Життя було важким. Оля Петрушка була аж синя – така прозора від голодухи. Я ж була – серединка на половинці. Батьки мої одержали від сільради шнур (півдесятини) землі, тримали корову».

На пам’ятному фото 1926 року Ольга Петрова крайня праворучЗгадала Тамара Андріївна і такий епізод: «Якось до себе я запросила Олюньку. Побачила моя сердешна матір цю подружку та й руками сплеснула: «Доцю мамина, а ти чому аж світишся! Хто в тебе є? Що роблять батьки?» – «Батько давно вмер, мама шиє капчики, продає на Польських фільварках, на Плані. Старший брат хоч і німий, і оглух після скарлатини ще зовсім маленьким, але прийняли його в художню школу. Отак і перебиваємось». У моєї мами градом покотилися сльози. Додому Олюнька вже не йшла з порожніми руками, а з фасолею, кукурудзянкою і пляшкою молока. З того дня так і повелося, і коли дівчина дякувала, матір відповідала одне і те ж: «Рука даючого не обідніє». Через кілька років стало легше. Олюнчин брат навчився в опалиську (гончарна піч) художньої школи випалювати маленькі статуетки».

Наведемо ще один спогад Тамари Сис про подругу свого дитинства: «У старших класах Олюнька захопилася декламацією і балетом. Хто його знає, де вона викопувала ті танці, але на нашій шкільній сцені вона зробилася непереможною. А я продовжувала збирати народну творчість, адже збирала її відколи себе пам’ятаю. Тому часто чула щире і доброзичливе від однокласників: «Тамусько, ану збреши щось веселеньке». Тож не уступала Ользі на сцені, і залишилися ми найвірнішими друзями».

Після школи Ольга Петрова працювала в радгоспі в приміському селі Цибулівка. Тут їй вдалося отримати в директора радгоспу довідку, що вона належить до першої категорії – робітничого класу. Це дало їй можливість вступити в Кам’янці-Подільському до технікуму чужоземних мов (для доньки колишнього чиновника царських часів шлях туди був закритий).

ЩАСЛИВИМИ БУТИ ЗАБОРОНЕНО

Донька Мирослава, 2012 рікПрийшло до Ольги і велике кохання. Вона познайомилася з Вадимом Дорошенком, старшим від неї на 8 років. Розповімо коротко про нього. Вадим народився 9 березня 1905 року в Кам’янці-Подільському, де його батько – колезький регістратор Олександр Семенович Дрочинський – працював бухгалтером у Подільській казенній палаті. 1911 року батько вже був колезьким секретарем, мав власний будинок на вулиці Московській (нині Огієнка). Жити під більшовицькою владою Олександр Семенович не захотів і подався в еміграцію. А син, що залишився в Кам’янці-Подільському, змушений був змінити прізвище і став Дорошенком (таке прізвище мав хтось із предків по лінії матері).

1929 року Вадим закінчив Кам’янець-Подільський інститут народної освіти. Від 1930 року він працював у Харкові – тодішній столиці України: викладав філологічні дисципліни у геодезичному інституті, одночасно працював у мовній редакції Державної радіостанції і перекладачем з німецької, англійської, польської, російської та інших мов при Державному видавництві України.

1 травня 1932 року 18-річна Ольга та 27-річний Вадим справили весілля. Невдовзі сім’я Дорошенків поповнилася двома доньками: 1933 року народилася Мирослава, а 1938 року – Вікторія.

Син Микола, 2012 рікУспішно складалася наукова кар’єра Вадима Олександровича. 1934 року він перейшов на роботу в Криворізький педінститут, 1935 року захистив кандидатську дисертацію і став працювати в Ніжинському педінституті, де очолив кафедру мовознавства (від 1936 року – загального мовознавства). Ольга успішно навчалася у виші, де викладав її чоловік, на мовно-літературному факультеті.

Здавалося, що в Дорошенків було все, аби бути щасливою сім’єю. Але хіба радянська влада могла дозволити своїм громадянам таку розкіш, як щастя. У червні 1938 року, коли Ольга закінчувала інститут, Вадима Дорошенка заарештували як «учасника української контрреволюційної націоналістичної повстанської організації», підозрюваного у зв’язках із «ворогом народу» Володимиром Затонським. Вийти на волю допомогла дружина. Вона оббивала пороги прокуратури, доводила, що її чоловіка заарештували безпідставно. Ухвалою Верховного Суду УРСР від 3 травня 1939 року Вадима Олександровича виправдали.

Але не спливло й двох років, як у січні 1941 року Дорошенка знову заарештували, а в квітні засудили до розстрілу. Проте «гуманна» радянська влада замінила вищу міру покарання на 10 років таборів. Василь Олександрович помер 30 грудня 1944 року в Пермській області в Усольському таборі.

У ТЕМНУ НІЧ ІЗ СОННИМИ ДІТЬМИ

Поневіряння чоловіка в більшовицькому «раю» стали основою сюжету першої книги його дружини «З часів єжовщини», що побачила світ 1954 року в Мюнхені. Але спершу їй самій потрібно було за всяку ціну вирватися з радянського пекла. Розповідає літературознавець Віталій Мацько, який листувався з письменницею:

Обкладинка книги «З часів єжовщини», 1954 рік«Оскільки Ольга Мак не заспокоїлася, продовжувала «штурмувати» органи влади, добиваючись звільнення чоловіка, батька двох дітей, то не забарилися «оргвисновки». На початку війни 1941 року вночі прибіг добрий знайомий і повідомив: «Ольго, тікай, бо я бачив підписаний ордер на твій арешт». Почувши таке, схопила сонних дітей і повела у темну ніч. Глухими дорогами добиралася до Кам’янця-Подільського, де проживала мама письменниці Марія Михайлівна Зуб-Петрова та брат Олександр (1909-1984). У місті довго не затрималася, аби не потрапити на примусові роботи до Німеччини, з дітьми виїхала до Львова. Там познайомилась із журналістом Миколою Ґецом (писала мені в листі, що не любила цього прізвища), але від долі не втечеш, Микола став її другим чоловіком, з яким виїхала до Австрії».

…А ЛАУРЕАТОМ СТАВ ПАСТЕРНАК

Від 1947 року письменниця жила в Бразилії. Декілька слів про її другого чоловіка. Микола Ґец народився 10 жовтня 1910 року в селі Ляцко, нині Солянуватка Старосамбірського району Львівської області. Закінчив гімназію у Перемишлі, вивчав право у Львівському університеті. Під час німецької окупації працював на Придніпрянщині, 1944 року вступив до дивізії «Галичина». У Бразилії в місті Куритиба редагував газети «Хлібороб» (1948-1950) і «Boletin Informativo» (1950-1954). Очолював Товариство прихильників української культури, співпрацював із редакцією «Енциклопедії українознавства». Помер 19 лютого 1993 року. Син Ольги й Миколи, теж Микола, який народився за рік до переїзду Ґеців у Бразилію, став юристом.

У Бразилії Ольга Мак розгорнула активну творчу працю. З-під її пера за п’ять років, упродовж 1956-1961 років, вийшли дилогія «Жаїра», трилогія «Бог вогню», повісті «Проти переконань», «Чудасій», «Куди йшла стежка», «Руслом угору». За твердженням письменниці Галини Кирпи, 1958 року «Чудасій» подавався до списку на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури, але тоді, як відомо, лауреатом став Борис Пастернак.

Обкладинка книги «Каміння під косою», перевиданої в УкраїніДоньки, повироставши, переїхали до Канади та оселилися в Торонто. Син залишився в Бразилії, оскільки як юрист не зміг би без проблем переключитися з бразильського законодавства на канадське.

Ольга Мак 1970 року переїхала до доньок у Канаду. Там 1973 року вийшла друком її повість «Каміння під косою» з нагоди 40-річчя Голодомору в Україні. Ця повість, як відзначала критика, «читалася як щось неймовірне, недійсне». «Каміння під косою» визнано за «найкращий твір для молоді з голодоморської етики».









ЦІЛУВАЛА ПЕРИЛА РІДНОЇ ШКОЛИ

У вересні 1993 року 80-річна письменниця разом із дочкою Вікторією побувала в Україні, відвідала рідний Кам’янець-Подільський, зустрічалася зі студентами педінституту. Також побувала в Хотині, Чернівцях, Ніжині, в Карашиній і Вільхівчику вклонилася могилам батька й сестер, а 1 жовтня в Києві виступила на творчому вечорі в Спілці письменників України.

Літературознавець Віталій Мацько у збірці «Злотонить», виданій 1994 року в Кам’янці-Подільському, в невеличкому нарисі про Ольгу Мак писав про її перебування в місті над Смотричем:

«Дочку Вікторію вона повела знайомими стежками-доріжками рідного міста. Цілувала перила рідної школи, торкалася пальцями тих неживих предметів – німих свідків дитячих літ, що так нагадували їй рідне й дороге серцю. Але чи не найдорожчим дарунком для письменниці була зустріч із подругою шкільних літ Тамарою Сис. Як не є, а у вісімдесятилітньому віці усе ж таки важко зустріти когось із ровесників. Та ще після важких життєвих випробувань».

Згадувала цю зустріч і Тамара Андріївна: «Впали одна одній на груди і закам’яніли… Лише на дві години супроводжуючі з Канади залишили нас самих. У спогадах час пролетів як мить».

АБИ РЕДАКТОР НЕ ГОЛОДУВАВ

Після від’їзду в Канаду зв’язки Ольги Мак із рідним містом та Україною не обірвалися. Тодіш-ню економічну кризу в Україні вона порівнювала з тим, що пережила в Бразилії, коли харчувалася рисом і квасолею й іншими «делікатесами». Тож Віталієві Мацьку, який тоді виконував обов’язки редактора «Кам’янець-Подільського вісника», надіслала навіть дві посилки з харчами, «аби редактор не голодував». Це Віталія Петровича і здивувало, і вразило.

Померла Ольга Мак 18 січня 1998 року в Торонто, залишивши чималу прозову спадщину, яка потребує детального вивчення літературознавцями. Сама письменниця про власну творчість висловлювалася так: «Якщо говорити про мою амбіцію, то я не так пишаюся тим, що написала, як тим, що писала і пишу в обставинах, в яких ледве чи писала б інша людина, особливо мати і господиня дому».