СВІЧА ПАМ’ЯТІ

УЧИТЕЛЬ З ВЕЛИКОЇ БУКВИ

Третього червня 2020 року помер Борис Михайлович Кушнір. Він прожив 99 років і три місяці: народився 23 лютого 1921 року в канадському Монреалі в сім’ї емігрантів з України. Вчитель з великої букви – так коротко можна сказати про Бориса Михайловича. Він був легендарним учителем історії в Жванецькій середній школі, а 1965 року його запросили на роботу до Кам’янець-Подільського педінституту. Сьогодні в пам’ять про чудового педагога ми дру­куємо три матеріали. Це фрагменти нарису Бориса Кушніра «Знати свій край», поданого у травневому номері київського журналу «Дніпро» за 1959 рік. Це початок оповідання «Камінь Довбуша» письменника Бориса Антоненка-Давидовича, де Борис Кушнір став прообразом учителя історії Федора Карповича. Нарешті, це стаття Бориса Кушніра, написана разом зі своїм колегою зі Жванецької школи теж на прізвище Кушнір, про сеанс одночасної гри гросмейстера Саломона (скорочено – Сало) Флора в Будинку офіцерів Кам’янця-Подільського. Цю статтю 28 листопада 1956 року опубліковано в газеті «Радянська Кам’янеччина».

ЗНАТИ СВІЙ КРАЙ

Яка багата історія нашої області, які прекрасні люди живуть в нашому краї! А яка чарівна природа Поділля! Юнацьку душу полонили широкі простори колгоспних ланів, гущавина лісів, корпуси заводів і фабрик, фортечні мури і оповиті легендами партизанські землянки…
Ще взимку, коли за вікнами завивала хуртовина й вітер на­мітав кучугури снігу, почалося готування до літнього туристського походу: складено список учасників, розроблено маршрут, почали тренуватися ходити на далеку відстань.
Під час екзаменів у коридорі висіла карта області, де червона лінія з берегів Дністра бігла кривульками й утікала десь на північ, а потім другою стороною спускалась знову на південь. Годинами стояли біля неї учні, водили по ній пальцями, вивчали маршрут.
Настав день виходу. Десять юнаків і дівчаток з рюкзаками, казанками, наметами, в панамах і спортивних костюмах вирушили з рідної школи в нові, незнайомі досі місця. Вирушили з піснею, радісні, збуджені.

СТАРА ФОРТЕЦЯ

У поході швидко минає час. Проходимо Колибаївку, а там – і Кам’янець-Подільський. Знайома Стара фортеця XIV століття із древніми баштами, амбразурами й підземними ходами. Працівник музею Тамара Андріївна Сис розповідає нам про революційні події на Поділлі…
Наше місто – одне з найстаріших міст Придністров’я. Тут є міські укріплення XV-XVI століть, Руська брама, кафедральний і домініканські костьоли XVI століття. 1846 року місто відвідав Тарас Шевченко, він зупинявся в учителя Петра Чуйкевича.
В другій половині XIX століття в цьому місті навчалися українські письменники Степан Руданський, Анатолій Свидницький, Михайло Коцюбинський, композитор Микола Леонтович. Тут жили й творили видатні діячі російської культури: художник Василь Андрійович Тропінін, поет Костянтин Миколайович Батюшков, артистка Марія Гаврилівна Савіна, письменник Ві­кентій Вікентійович Вересаєв.
У будинку педагогічного інс­титуту навчалися математик Микола Григорович Чеботарьов, ака­демік, лікар Борис Ілліч Збарський, український художник Микола Григорович Бурачек.
У лікарні міста в свій час працювали російський мовознавець Володимир Іванович Даль, Данило Кирилович Заболотний (президент Української академії наук в 1928-1929 роках)…
Відвідали в селі Вербка Нігинські печери і ознайомились з місцями, де побував Тарас Шевченко, де били панів хлопці Кар­мелюка.
На березі річки, яка повертає біля села праворуч, розташовуємось на відпочинок. Лаштуємо табір. Чергові кашовари почи­нають готувати обід. Інші теж заходились коло господарських справ: хто пере, декому треба практично познайомитись з голкою і ниткою. Ставимо антену між наметами, Галя Яковенко повертає ручку «Дорожнього»…
Любителі-шахісти Люда Шов­копляс і Коля Бойко сидять за шахами. Закипає гречана каша, може, й не всім до вподоби ця страва, але в гурті смачне все. Після обіду купаємося в річці.

ПАРТИЗАНСЬКИМИ МІСЦЯМИ

Стоїть хороша погода, сяє сонце. Вершини багатолітніх сосен ледве помітно погойдує легкий вітерець. Чим далі, тим тісніше змикаються крони дерев, чагарник заповнює прогалини. Ми йдемо непролазними хащами Чорного лісу. Тут базувалися партизани у період Великої Віт­чизняної війни…
Перед нами «Святе озеро». Ба­гато легенд зв’язано з цим озером, але достовірність їх невелика. Мабуть, мальовничість місцевості спричинилась до такої назви.
Вода відбиває небесну блакить, по краях – хащі очерету, а на середині величезні водяні лілеї, які вже розцвіли й створюють водяну клумбу. Хлопці запливають і витягують з води на берег величезні батоги латаття та квітів цієї цікавої водорості.
– А що, якби доставити їх у школу? – пропонує Ваня.
– У біологічний кабінет? – поглядає недовірливо з-під своїх густих чорних брів Коля Бойко. Він старається найбільше за всіх. Набрав у казанок води, опустив туди лілеї, нараз звертається до мене:
– Знімете з мене зауваження, якщо я виправлю свою поведінку?
Ранком, перед тим, як вирушати в денний перехід, я прочитав перед туристами, які вишикувались, першого наказу по загону, в якому за порушення тиші після відбою Колі Бойку висловлено зауваження. Ось чому так старався він тепер. Та з лілеями йому не пощастило. Листки й квіти доставлено в Славуту й розкладено на вікнах сушитись. Повернувшись увечері з міста, ми застали сумну картину: все висохло й перетворилося на суху масу. Найбільше вболівав Коля, але врятувати лілеї було неможливо: рослину, яка має надмірно води, треба повільно сушити.
В наступному наказі знімаю зауваження з Колі. Бачу задо­волення не тільки на обличчі в нього, а і в його товаришів, які немов хочуть сказати: «Ось бачите, який Коля! Ми всі, якщо захочемо, – все зробимо». І мені хочеться теж сказати: «Я вірю у вас, мої друзі!».

ПІД ПИЛЯВОЮ І МЕДЖИБОЖЕМ

Просторі старосинявські поля. Дорідні лани пшениці, ячменю. Через Немирівці прямує­-
мо на береги Ікви, до села Пиляви, де 1648 року відбулась знаменна Пилявська битва, в якій військо Богдана Хмельницького дощенту розбило польську армію.
Величезні очеретяні хащі підходять до краю садків.
– Можливо, ось тут скакав на коні Богдан Хмельницький, – захоплено каже Коля Бойко.
– Та тут були і Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай,- додає ще хтось.
В селі встановлено обеліск з на­писом: «Тут під Пилявою 13/23 ве­ресня 1648 року військо українських селян і козаків на чолі з Бог­даном Хмельницьким розгромило 40-тисячну армію шляхетсь­кої Польщі».
За Олексіївкою, на підвищенні, височить червоний монумент на могилі козацького полковника Ганджі. Він загинув напере­додні боїв під Пилявою.
Весь день проходить у дорозі від Пиляви до Меджибожа. Зупиняємось, де впадає ріка Бужок у Буг.
В наметах наслано сухого сіна, все приготовлено до сну.
Над табором западає тиша. Перші чергові стають на варту, з-за обрію піднімається місяць і освітлює береги Бугу.

НА ПІЩАНІЙ КОСІ

…Мальовничо розкинулась серед гір у широкій долині Стара Ушиця. Тут не раз відбувались повстання місцевої людності проти феодалів.
На пристані нам сповістили неприємну новину – Дністер обмілів і до нашого села проїхати годі. Але все ж таки наша де­легація умовляється з начальником пристані проплисти частину путі баржею. І тепер ми пливемо Дністровськими ли­манами і ущелинами проти те­-чії ріки. Відкриваються все нові чудові краєвиди – ущелини змінюються кам’яними лобами, а за ними річкові острівці, вкриті деревами й кущами. З ріки на­бігає вітерець. Як хороше, як цікаво!
Залишається останній перехід, тритижневий похід закінчується. Ми проробили маршрут в 650 кілометрів, з них близько 300 кілометрів пішки. Одночасно в серці радість і сум. Радість – задоволення походом, сум – цікава подорож закінчується.
– А знаєте що, давайте, друзі, кожен рік збиратися на один вечір усі в школу, – каже Люда, – щоб поділитись враженнями про похід.
Усі згодні. Незабаром такий збір відбувся.
Біля стендів зібралися учні, батьки, вчителі, вони розглядають численні фотографії, які розповідають про міста, села, визначні місця області, де влітку цього року побували туристи школи.
Вечір був не просто підсумком нашого походу. Присутні на вечорі батьки й учнівська молодь зрозуміли, яке велике виховне значення мають такі туристські подорожі. Адже під час такого походу не лише закріплюються знання з історії та географії рідного краю. В дитячих серцях зростає гордість за героїчне минуле свого волелюбного наро­-ду, за його звитяжні подвиги в ім’я своєї незалежності…

Борис КУШНІР.

КАМІНЬ ДОВБУША

– А чом би нам тут не спинитись? – звернувся Петрик Гончаренко до семикласника Костя Кравчука, що був у них за начальника походу. – Ось і річечка чи гірський струмок тече, отже вода близько, і по хмиз недалеко йти, а он якийсь камінь здоровенний, – додав він, скоса поглядаючи на Федора Карповича, що йшов край дороги, на ходу перегортаючи сторінки путівника. Щоправда, вчитель історії Федір Карпович не втручався під час екскурсії в такі дрібні справи – цим розпоряджався Кость Кравчук, та Петрик знав, що до порад Федора Карповича всі учасники походу прислухаються, і, якби Федорові Карповичу захотілося тут перепочити, всі, розуміється, пристали б на це. Петрик, як і кожний учень-екскурсант, мав свої обов’язки під час походу – він кашовар, але йому ще не довелось готувати страву в поході, адже досі вони їхали поїздом, де харчувались готовими консервами та салом, і тільки годину тому, вийшовши на залізничній станції з вагона, вони вперше рушили пішки в гори. Правду ка­жучи, воно-таки ще ранувато обідати, та ж нещодавно всі доб­ре поснідали в поїзді, але що ж робити, коли Петрикові кортить швидше взятись за свої обов’язки й нагодувати товаришів су­-пом з макаронами й перловою кашею!
Петрика підтримав Льоня Пав­ловський. Він був у поході за кореспондента й фотографа, тому в його рюкзаку, крім звичайного спорядження, було ще п’ять широких блокнотів, «Щоденник
походу» й чимало конвертів з марками; до бічної кишені блу­-зи причеплено ручку-самописку, а на грудях теліпався фотоапарат. Льоні теж не було досі нагоди по-справжньому розгорнути свою діяльність. Ну, що з того, що він уже сфотографував початок походу, коли учні-екскурсанти виходили з шкільного двору в Кам’янці-Подільському, та вдруге, коли вони на вокзалі сідали у вагон. Це можна було б сфотографувати, й не вирушаючи нікуди з Кам’янця! В «Щоденнику походу» Льоня поки що зміг тільки записати ясну погоду за два дні та назви станцій, через які вони проїздили, але й то далеко не всі, бо і його, як усіх інших, здолав увечері міцний сон. І це б ще нічого, от кепсько тільки, що досі не було ще жодної пригоди, тож не було чого й дописувати до редакції рукописного шкільного журналу «Промінь», тим-то й усі блокноти лежали в рюкзаку ще нерозпочаті. Тепер, коли обабіч дороги здіймалися вкриті зеленим лісом гори, Льоня відчув нарешті, що настав час, коли він по-справжньому може проявити свою діяльність і як фотограф, і як кореспондент. Це ж вони вже в Карпатах!
Про Карпати вони стільки мрія­ли ще взимку, коли укладали з Федором Карповичем у шкільному історико-краєзнавчому гуртку план літньої мандрівки! Тут що не крок, то й чудові краєвиди, а історичних місць, куди не глянь, мабуть, повнісінько. До того ж і самого Льоню зацікавила велика кам’яна брила, зав­більшки з маленьку повітку, яка лежала недалеко дороги і на яку вже звернув увагу Федора Карповича Петрик Гончаренко.
– А й справді, що то за камінь, Федоре Карповичу? – звернувся Льоня до вчителя. – Може, це якийсь історичний?
Федір Карпович ще раз порівняв очима ілюстрацію в путівнику з виглядом загадкової брили й сказав:
– Це-таки і є той Камінь Довбуша, що його ми мали сьогодні оглянути…

Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.

ЗУСТРІЧ З ВІДОМИМ ШАХІСТОМ

Звістка про приїзд до Кам’янця-Подільського відомого міжнародного гросмейстера з шахів Сало Флора дійшла до Жванця пізно ввечері.
Ми вирішили, що б то не було, добратися до міста. До початку виступу гросмейстера залишилося трохи більше ніж півгоди­-ни. Потрібно було поспішати. Нам щастило – і шофер попутної машини, як виявилось, теж шаховий уболівальник, доставляє нас прямо до клубу, де мала бути зустріч з гросмейстером. Вхо­димо у вестибюль, швидко піднімаємось по східцях, до нас доносяться оплески. Зал переповнений. Слово надається Сало Флору. Він розповідає про міжнародні і всесоюзні досягнення радянських шахістів. Присутні з великою увагою вислуховують розповідь про вітчизняну шахову школу і її найкращих представників: Чигоріна, Альохіна, Ботвинника, Смислова, Тайманова та інших.
Особливу увагу у своєму виступі гросмейстер приділяє творчості першого російського чемпіона світу – Олександра Олександровича Альохіна.
– Вперше я бачив Олександра Олександровича в 1923 році, – почав Сало Флор. – Це було в Празі, де відбувався турнір. Я, молодий ще тоді чемпіон чеської столиці, з хвилюванням сів за шаховий столик. Переді мною сиділа вольова, життєрадісна, енергійна, впевнена в своїх силах людина. Олександр Альохін тоді був у розквіті свого могутнього таланту.
Доповідач зупинився. На устах в нього з’явилась усмішка. Він продовжував:
– В дебюті я допустив помилку і в запалі вигукнув, звертаючись до Олександра Олександ­ровича: «Хвилиночку, хвилиночку! Дозвольте повернути хід…».
Альохін відповів: «Ви можете ходити, куди бажаєте, але хода я не поверну: мені ніколи».
Це була моя перша партія, яку я йому програв, але, на жаль, не остання… Всього я зіграв в різних турнірах з ним 20 партій, але жодної з них не виграв.
В залі пожвавлення.
– Через деякий час він перемагає Капабланку, якого називали «людиною-автоматом», і стає чемпіоном світу. Прославлений майстер тоді заявив: «Мрія мого життя збулася. Я гордий, що лаври чемпіона світу дістались росіянину».
Альохін був справжнім творцем, новатором, теоретиком ша­хового мистецтва. За своє життя він побував в багатьох країнах і містах, де зустрічався зі своїми противниками. Найкращі традиції Альохіна продовжують і розвивають радянські шахісти, які традиційно виходять переможцями у всіх міжнародних зустрічах. Багато років міцно утримує почесне звання чемпіона світу з шахів Михайло Ботвинник, якого високо цінив Олександр Альохін.
Доповідь закінчена. Гросмейс­тер відповів на численні запитання присутніх. Після невеликої перерви 39 шахістів з хвилюванням сідають за шахові столи. Їх обступають любителі цієї гри, які не могли попасти в число щасливців. В залі тиша. Зроблено перший хід. Гросмейстер розігрує дебюти і швидко переходить від одної дошки до другої. Ось уже зроблено дванадцятий хід. Гра ускладнюється. Кам’янчани ведуть стійку боротьбу. Присутні надихають своїх товаришів.
Ця цікава зустріч триває декілька годин. Із 39 партій грос­мейстер Сало Флор виграв 31, звів унічию шість і програв лише дві.
З великим задоволенням поверталися ми в своє село, де, незважаючи на пізній час, нас з нетерпінням чекали сільські шахісти. Передовий їздовий місцевого колгоспу, завзятий шахіст Семен Іванович Андрухівський зразу ж запитав:
– Швидше розповідайте. Як там?..
Ми детально розповіли односельчанам про цікаву зустріч, про те, що в перерві між грою розмовляли з гросмейстером Салом Флором, який був задоволений з шахової гри колгоспників і схвалив їхній задум – про­вести сільський шаховий тур­нір пам’яті Альохіна, та пообіцяв прислати шахову літературу.

Б.КУШНІР, М.КУШНІР, учителі Жванецької школи.