10 ФАКТІВ, ЯКІ ВИ НЕ ЗНАЛИ ПРО НАЙВІДОМІШОГО КАМ’ЯНЕЦЬКОГО АРХІТЕКТОРА
✦ 1 липня – День архітектури України
Його ім’я недаремно носить вулиця на Руських фільварках, на його честь є меморіальна дошка на Ратуші. Внесок Яна де Вітте (1709-1785) в архітектурне обличчя Кам’янця-Подільського середини – другої половини XVIII ст. важко переоцінити. Те, що залишилося в місті від його робіт, характеризує Яна де Вітте переважно як військового інженера, генерал-майора та коменданта фортеці. Але він був, безперечно, видатним архітектором свого часу і залишив Україні декілька шедеврів. Його біографії вистачить на десяток таких статей, але почнімо хоча б із маловідомих фактів життя Яна де Вітте.
1 Майбутній артилерист Ян Віт народився під гуркіт гарматної канонади. Перший день його життя співпав зі знаменитою Полтавською битвою 8 липня 1709 р. Мати народила сина у військовому обозі каролінерів – прихильників шведського короля Карла ХІІ. Вітте він стане пізніше, а часточка «де» з’явиться вже після отримання ордена св. Станіслава 1772 р.
2 До цього часу точно не відомо – Ян де Вітте був вірменином чи голландцем. Дослідниця кам’янецької історії Рената Круль-Мазур пише, що герой нашої статті походив із давнього шляхетського роду з міста Дортрехт. Його батько потрапив до Голландії в складі місії з пруських військових спеціалістів. За даними доктора та краєзнавця Юзефа Роллє, Ян народився в Кам’янці в родині вірменського різника, котрий торгував козячим м’ясом. 1726 року 17-річний Ян вступив до артилерійського корпусу. Невдовзі на юнака звернув увагу комендант кам’янецької фортеці Вацлав Жевуський. Цінив таланти Яна і король Станіслав Август.
3 Найвидатніші храми у стилі зрілого бароко на Правобережній Україні – авторства двох подоляків: німця з Бучача Бернарда Меретина і кам’янчанина Яна де Вітте. Комплекс монастиря босих кармелітів у Бердичеві (1736-1754) із 1737 р. розбудовує пан Ян. На бажання старійшин католицької общини Бердичева та монахів архітектор зробив святиню схожою до храму св. Юра у Львові. Автором собору св. Юра був якраз Бернард Меретин. Чи були знайомі два архітектори? Напевно: вони разом працювали над палацом Любомирських на львівському Ринку. Нині в його музейних приміщеннях зберігається чи не найкраща в Україні колекція стародавніх меблів. У Львові де Вітте бував часто: зводив там у 1740-1764 рр. барокове диво – новий собор Божого тіла при домініканському монастирі. Нині в костелі розмістилася церква Пресвятої Євхаристії УГКЦ, а в ке-ліях монастиря діє музей історії релігії, один із найцікавіших умісті Лева.
Важко знайти на Галичині вишуканіший зразок епохи пізнього бароко. Творець спланував своє дитя навколо головного еліпсоподібного корпусу, який оздоблює величезний купол. Його підтримують вісім пар колон – цю зелену шапку гарно видно з усіх високих точок Львова. Ще одна львівська робота майстра – перебудова в бароковому стилі костелу Марії Магдалини 1758 р. (нині будинок органної музики).
Над прегарним домініканським костелом у Тернополі теж працював наш комендант. Сьогодні це греко-католицька архикатедра міста.
Відомо, що саме де Вітте брався втілити в життя дивну геральдичну забаганку багатія-подоляка Мартина Калиновського, кам’янецького каштеляна. Той задумав у своєму маєтку в селі Сидорів (тепер це Гусятинський район Тернопільщини) створити костел, який би своїми абрисами повторював герб роду Калиновських «Калинова»: стріла та дві зірки. І костел у плані саме такий! Та чи будував його власне де Вітте – невідомо. План споруди, датований 1730 р., який зберігається у львівській бібліотеці «Оссолінеум», дещо відрізняється від існуючого храму. На авторство Яна натякає певна схожість споруди з пізнішим кармелітським костелом у Кам’янці, який будував саме де Вітте. З багатьох втрачених кам’янецьких храмів чи не найбільше шкода саме цю пишну барокову святиню. Маємо лише фундаменти поблизу історичного факультету К-ПНУ ім.І.Огієнка.
Про архітектурну діяльність де Вітте в місті пам’ятають Ратуша і порохові склади, фортеця і міські мури – всіх їх зодчий
перебудовував, починаючи з 1730-х рр. А от зі збудованого з нуля залишилася тріумфальна арка, зведена 1781 р. на честь приїзду до міста короля Станіслава Августа Понятовського. Не дожив до нашого часу і палац Любомирських у Рівному.
4 Книгозбірня Яна де Вітте була найбільшою і найкращою в місті. Більшість книжок були на латинці, та були також твори італійською, німецькою, французькою, голландською, іспанською та англійською мовами. Тематика – найрізноманітніша, як і вподобання пана коменданта. Від теології до астрономії, від історії та архітектури до східних мов і фізики. Бібліотеку Ян збирав усе життя, привозив книги з Варшави та Дрездена, взяв частину збірки зі скасованого єзуїтського колегіуму. Найдавніші книги
в бібліотеці походили з кінця XV ст. Були там і цінні рукописи та автографи королів. Після смерті Яна частина бібліотеки дісталася сину Йозефу, а інша – невістці коменданта Софії, майбутній графині Потоцькій («Софіївка» в Умані – на її честь). Пізніше «константинопольська мадам», як називав ненависну невістку Ян де Вітте, прибрала до своїх рук і частину книгозбірки колишнього чоловіка.
5 У Кам’янці того часу що-що, а фізику викладали на високому рівні. Завдяки старан-ням Яна де Вітте, котрий допомагав школі потрібними інструментами.
6 А ще Ян де Вітте влаштовував у місті неймовірні феєрверки. Артилеристи кам’янецького гарнізону неодноразово тішили міщан вогняними шоу. Слава про такі видовища розлетілася не лише Поділлям, а й Європою. Збереглося зображення феєрверку, влаштованого де Вітте 1766 р. на честь королівських іменин. Коли в місто у вересні 1773 р. прибула делегація від нового хотинського паші, їх теж розважали феєрверками. Турки настільки вразилися, що протріщали всі вуха паші про незвичне видовище. Той зі смутком потім казав сину Яна Йозефу, що його люди були щасливі таке побачити, а от він… Чому ж не потішити вельможу з-за Дністра? Пашу попросили написати своє ім’я, кам’янецький перекладач Антоній Крутте переклав ініціали на латинку. У Бразі, навпроти Хотинської фортеці, розташували потрібний реквізит – і ось воно, ім’я турка, написане вогнем у подільському небі!
7 Дізнавшись про польоти братів Монгольф’є, у віці вже за 70 загорівся ідеєю змайструвати повітряну кулю в Кам’янці. І йому це вдалося у травні 1784 р. за допомогою принца де Нассау-Зігена з почтом. Один із польотів влаштував над Дністром – щоб знову потішити хотинського пашу. Добре мати такого креативного сусіда. «Подолянин» писав про цю історію.
8 Майже будь-яка керівна посада тягне за собою вагон бюрократичної роботи. Де Вітте мусив щоденно переглядати наданий із ратуші документ: скільки людей в’їхало до Кам’янця і де зупинилися, скільки виїхало. Міщан, які невчасно подавали такі звіти, чекав грошовий штраф. В обов’язки коменданта входило проводити регулярні «пописи» (огляди) кам’янчан, які мали зброю, віддавати накази про закупівлю зброї польсько-русинському та вірменському магістратам тощо. Магістратам не дуже подобалося, що військовий комендант так активно влізає у справи міста, але ніде правди діти: їхні розпорядження виконувалися кам’янчанами не завжди, а от авторитет де Вітте ніхто не наважувався заперечити. Коли у грудні 1770 р. вірменська громада відмовилася виконувати розпорядження свого магістрату, вистачило однієї погрози від де Вітте, щоб міщани владу почули.
9 Людиною був допитливою, прогресивною, але також імпульсивною та зверхньою. Здається, людей де Вітте ділив на два гатунки: військових і всіх інших. 1762 року, ще до того, як стати комендантом фортеці,
Ян жорстоко побив декількох міських радників. Поштмейстер Криштоф Радзіловський та суддя вірменської громади Ігнатій Декапрелевич оскаржили де Вітте перед коронним канцлером на сеймі у Варшаві. Сам Ян і бровою не рухнув: буркочуть щось, метушаться. Дрібота! Не звертав уваги і на численні скарги міщан на дії його підлеглих. Когось під варту незаконно взяли, іншого офіцер за волосся прилюдно тягав, шляхтичів солдати побили – буває. Невже за таке карати? Карати треба за толерантність до ворогів. Тому в червні 1775 р. Ян де Вітте судився з Юзефом Верницьким, який запрошував до себе російських солдатів і вів із ними довгі розмови. За це Верницький відсидів місяць у ратушній вежі, був позбавлений деяких соціальних привілеїв і заплатив позивачу 56 гривень.
10 Ми не знаємо, як саме він виглядав. Чомусь за портрет генерал-майора видавали зображення вусаня в мундирі наполеонівських часів. Його бакенбарди ввійшли у моду років через 25 після смерті де Вітте – той мусив носити ще перуку. Можливо, історики ще віднайдуть портрет архітектора: таку непересічну особистість мав хтось малювати.
Ірина ПУСТИННІКОВА.