ЛІРИЧНЕ СОПРАНО ПОДІЛЛЯ

У понеділок відзначатиме ювілей Майя ПЕЧЕНЮК – професорка кафедри музичного мистецтва Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка, кандидатка педагогічних наук, володарка не лише міської відзнаки «Честь і шана», а й ліричного, виразного сопрано. Її голос знайомий усім містянам, котрі хоча б трохи слідкують за кам’янецьким культурним життям та міською музичною сценою. У пані Майї довгий список нагород і відзнак. Вона не лише педагогиня та співачка, а й краєзнавиця, авторка монографій і методичних посібників. А ще – мама, бабуся та просто мудра жінка.

ТАЛАНТ ІЗ ПРОСКУРІВКИ

Народилася Майя Антонівна 15 лютого 1946 р. в селі Проскурівка на Ярмолинеччині (сьогодні це невелике село, частина Со­лобковецької ОТГ). Мама – Адоль­фіна Станіславівна Підгурна – мала хист до наук, співу та малювання. Батько – Антон Йосипович – нагороджений за роботу на фабриці орденом «Знак Пошани», також захоплювався музикою і віртуозно грав на кларнеті.
– Народилась я у п’ятницю на Стрі­тення, – згадує Майя Антонівна. – Мама казала, що того року було дуже багато снігу. Його насипало вище від вікон, на вулицю не можна було вийти в таку хуртовину. Подобається мені це релігійне свято, яке віщує щось нове, зміни, дає надію на краще. Казали колись, що якщо людина народжується в п’ятницю, то ніколи не буде встигати щось зробити. Поки що я встигаю і вдома, і на роботі (дякую Богу).
Навчалася Майя на відмінно. Улюбленими предметами були українська мова та література, тригонометрія та фізика. А ще дуже любила співати. Пощастило і з учителями музики – батьком та сином Францом і Володимиром Вітковськими. Виступала у шкільних концертах, брала участь в оглядах художньої самодіяльності в районі та області. Завідувачка сільського дитячого садка Анна Павленко помітила хист дівчинки до музики і навчала її грати на фортепіано.
– А чи сниться Вам і нині рідна Проскурівка? Чим вона звучить у Ваших дитячих спогадах, якою музикою?
– Щодо спогадів про село, то лише біль залишився. Батьків давно немає, школи, де вчилась і викладала, вже теж немає в селі. А було аж три окремі будівлі для молодших, середніх і старших учнів із паралельними класами. Колись у Проскурівці проживали близько 4000 мешканців. Село було велике: знаменита паперова фабрика (папір тут почали виробляти ще наприкінці XVIII століття), три млини, радгосп. У селі працювали люди із сіл сусідніх районів. У школі функ­ціонували різні самодіяльні гуртки, на фабриці, у радгоспі – також. Мала Проскурівка відразу три духові оркестри, які змагалися між собою за першість у виконавській майстерності. Батько Антон Підгурний працював старшим машиністом паперової машини на фабриці, але й керував фабричним духовим оркестром. Тому я з дитинства знала весь репертуар хорів і оркестрів.
Співаю з дитячого садка. Перша пісня прилюдного виступу, яку я запам’ятала, – «А я у гай ходила» на слова Павла Тичини. Чому запам’ятала? Тому що в пісні є такі слова: «А я у гай ходила – по квітку ось яку…» А як її співати без квітки? Публіка чекала, поки няня принесла кульбабку, щоб солістка змогла розкрити художній образ.

МАЙЖЕ РІДНИЙ КАМ’ЯНЕЦЬ

– Пані Майє, після Проскурівки Ви вирушили навчатися до Кам’янця, яке враження справило місто?
– У студентські роки Кам’янець-­Подільський для мене був продовженням дитинства. Тому що багато бувала тут раніше. Щоліта відпочивала в піонерських таборах: тато працював на паперовій фабриці – й нашій родині давали безкоштовні путівки. Бувало й так, що навіть на два літні місяці. Завідувачка дитсадка, до котрого я ходила, Анна Євсіївна Павленко, була кам’янчанкою. Вона на вихідні забирала мене в місто зі своїми дівчатками. Її родина проживала на Польських фільварках, і ми біля Турецького мосту бавилися біля річки. Отже, Кам’янець для мене рідний, ніби я тут виросла. Нас у сім’ї було троє дітей (у мене є два молодші брати – Франц і Станіслав). То відряджали в табір мене. Подобалося бувати в Кам’янці, брати участь у гуртках (звісно, я співала), ходити на екскурсії, на річку купатись, засмагати, кататись на човнах.
Щодо студентських років, то я потрапила у свою стихію. Річ у тім, що до вступу на музично-педагогічний факультет педагогічного інс­титуту я ще закінчила хоровий відділ кам’янецького культурно-освітнього училища (тепер це коледж культури).
У ті роки серед викладачів панувала творча атмосфера. Але до учнів ставилися вимогливо. Якось 15-річна Майя Підгурна протягом одного уроку сольфеджіо примудрилася отримати відразу три двійки та одну п’ятірку. Викладач повільно і виразно, щоб присоромити Майю перед усіма, пояснив, що перша двійка за те, що забула гумку, друга – за те, що не мала олівця, третя – за те, що і зошит не принесла. Але вправи на уроці проспівала інтонаційно точно, диктант написала без помилок – за це п’ятірка. В одній клітинці жур­налу не вмістилося б стільки оці­нок, тому туди викладач поставив лише останню – п’ятірку. Талановитій дівчині з Проскурів­ки порадили вступати до музичного училища у Чернівцях. Майя так і зробила. Та тільки тодішній директор кам’янецького училища студентку в Чернівці не відпустив.

МЕТОДИСТКА, ЯКА ВМІЛА СПІВАТИ

– Після училища я працювала методисткою-хормейстринею у Будинку культури в Ярмолинцях, виступала як солістка, отримувала дипломи і відзнаки обласного управління культури та Міністерства культури УРСР, – згадує
Майя Антонівна. – Коли в Ярмолинцях прийшла влаштовуватися на роботу у відділ культури, там саме збиралися виїжджати з концертом у Солобківці. Завідувач відділу культури запитав, де я вчилась, що вмію робити. Я відповіла: «Вмію співа­ти». Тож взяли мене з собою, аби перевірити мої вміння. Заспівала на сцені «Ой не світи, місяченьку» двічі (як кажуть, «на біс») – на роботу прийняли. Не знаю, яка з мене була методистка без досвіду, але співала – і це всіх влаштовувало.
Методисткою я пропрацювала недовго. Невдовзі повернулася в рідне село, тому що треба було допомагати хворій мамі. Там мене запросили працювати учителькою музики у школі, хоча й не мала педагогічної освіти. Діти дуже любили уроки музики. Для них це було свято. Вчителі приходили на мої уроки, їм подобалось, як я працюю з дітьми, як навчаю їх співу. Потім казали, що приходили й мене послухати – як я співаю. Директорка нашої школи дбала про те, щоб усі в педколективі мали вищу освіту. Якраз у ті роки в Кам’янець-Подільському державному педагогічному інституті відкрився новий факультет – музично-педагогічний. Тож директорка відправила мене на навчання до інституту – на заочну форму. На той час (це був 1969 рік) кафедру музики очолював композитор, диригент і педагог Борис Ліп­ман. Він і запропонував мені на­вчатись не заочно, а стаціонарно. Звичайно, студентські роки – то особливе життя, наповнене музикою, романтикою. У Кам’янці я ви­йшла заміж, тут і залишилася працювати.
Після закінчення педагогічного інституту 1973 р. Майя Печенюк з alma mater не попрощалася: залишилася тут працювати викладачкою класу вокалу на музично-педагогічному факультеті. Ще в студентські роки переймала досвід роботи з дітьми у Галини Кот, викладачки ме­тодики музичного виховання. Згодом і сама почала викладати цю дисципліну. На досягну­тому не зупинялася: вдосконалювала майстерність на факультеті підвищення кваліфікації в Київському національному університеті імені М.Драгоманова (класи народної артистки УРСР Галини Шоліної, заслуженої артистки Людмили Любимової) та в Київській консерваторії (клас професорки Марії Єгоричевої). 1989 року Майя Печенюк захис­тила кандидатську дисертацію і отримала вчений ступінь кандидатки педагогічних наук.

ПРО УЧНІВ, РОБОТУ І ПАТРІОТИЗМ

– Ваша кандидатська робота була присвячена проблемам патріотичного виховання молоді засобами музики. В радянський час, звісно, у цій темі було чимало пропаганди. А як Ви думаєте, чи актуально нам сьогодні, під час війни з Росією, виховувати юні покоління за допомогою музики? Чи ведеться така робота, чи приносить вона результат?
– Так, патріотизм – складне і багатогранне поняття, одне із найважливіших складових індивідуального та суспільного способу життя. Ми живемо в незвичайно складний і цікавий час. Ламаються застарілі стереотипи, переоцінюються давно встановлені цінності, оновлюється наше суспільство. Ми все частіше задумуємося над тим, які ми люди, який наш родовід, звертаємося до витоків духовності. І переконуємося, що багато втра­чено, загублено, забуто… В наш час особливе значення має надава­тися патріотичному вихованню молоді, головною метою якого є становлення громадянина-патріота України.
У педагогічній роботі зі студентами патріотичні цінності ми формуємо, використовуючи потенціал усіх навчальних предметів. Серед них музичні дисципліни посідають особливе місце. Ця особливість витікає, передусім, із тих обставин, що будь-який твір мистецтва має духовно-моральний початок. У музиці морально-духовний зміст є його душею, сенсом його існування, основною силою впливу на особистість. Музиці, найемоційнішому виду мистецтва, надається важливе значення ще й тому, що вона вчить людей розуміти один одно­­го, виховує гуманність. І тому в репертуар творчих колективів та програми індивідуальних занять ми, викладачі університету, добираємо твори композиторів-класиків, вітчизняних композиторів, народне пісенне мистецтво. Значення музичних творів не вичерпується лише тим, що вони збагачують естетичний світ людини, прикрашають її життя. Музика збагачує весь духовний світ людини, вона – велика помічниця в усіх справах, натхненниця в навчанні й подальшій праці, тому вивчення музики, виховання засобами музики в нашій роботі завжди є актуальним. Людина народжується – звучить музика, людина закінчує свій земний шлях – також звучить музика (звісно, різна за характером і звучанням).
– А як Ви обирали собі репертуар для виступів? Яку музику слухаєте для душі?
– Відповідно до голосу (в мене сопрано), я виконувала класичні й народні твори. І нині надаю перевагу класичній музиці. Слухаю гарну музику незалежно від жанру, епохи чи стилю. Здебільшого слухаю радіо «Культура».
Після аспірантури Майя Антонівна продовжила співати і виступати. Бере участь у міжнародних та всеукраїнських конференціях. А ще розробила і читала лекційні курси з методики музичного виховання, основ нау­кових досліджень.
1991 року Майя Антонівна стала доценткою в рідному виші. Викладала улюблений предмет – вокал. 2001 року нашу героїню обрали на посаду професорки Кам’янець-Подільського дер­жав­ного університету. Наступного року вона стала заступницею декана педагогічного фа­куль­тету з наукової роботи та інформатизації навчального процесу. 2003 року світ побачив біографічно-репертуарний довідник «Му­зиканти Кам’янеччини» – своє­рідну енциклопедію музичного життя Поділля з кінця ХІХ ст. Цього ж року Майя Антонівна стала «Викладачем року», а ще написала цикл статей для кам’янецьких видань (серед котрих був і «Подолянин») до сторіччя міської музичної школи імені Тадея Ганицького.
Якось Майя Антонівна помі­тила, що за шкільною програмою з музики відсутнє методичне забезпечення. Так 2002 р. з’явилися музичні хрестоматії для учнів шкіл різного типу на­вчання «Дзвінкі голоси». А у спів­авторстві з Петром Леонтієвим Майя Печенюк видала популярний «Буквар сопілкаря». 2004 р. «Буквар» було перевидано в доповненому вигляді. 2005 р. наша героїня отримала першу премію імені Владислава Заремби в галузі музичного мистецтва – за рішенням Хмельницької обласної ради.
2011 року Майї Печенюк присуджено вчене звання професорки. 2015-го пані Майю обрано на посаду завідувачки кафед­ри музичного мистецтва.
– У нашому університеті працюю за направленням Міністерства ос­віти, – розповідає пані Майя. – Тут, в оточенні професіоналів – і викладачів, і музикантів, шліфувала, вдосконалювала виконавську майстерність і набувала викладаць­ких навичок. Виступала зі звітними соль­ними концертами, брала участь як солістка, як учасниця хору, вокально-інструментальних ансамблів у багатьох мистецьких заходах міс­та, області, за кордоном.
Про особисте життя пані Майя розповідає небагато, але із задоволенням згадує своїх вихованців. Багато її учнів працюють учителями музики у школах, училищах, вищих навчальних закладах. Дехто захистив кандидатські дисертації, хтось став професійним артистом. Серед таких – Олена Прядко, викладачка вокалу кафедри музичного мистецтва нашого університету, лауреатка багатьох мистецьких конкурсів; Яна Савлук, артистка Хмельницької обласної філармонії; Олександр Вознюк, лауреат багатьох віт­чизняних і зарубіжних вокальних конкурсів, провідний соліст Київської опери.
Побажаємо Майї Антонівні ще багато творчих і педагогічних звершень, талановитих учнів.

Ірина ПУСТИННІКОВА.