П'ятница, 30 Липня 2021 р.

ЗАЛІЗНИЧНИК ВАЛЕНТИН РАТУШНЯК

Валентин РатушнякПатріарх Кам’янець-Подільської залізничної станції Валентин Ратушняк протягом тридцяти двох років, до 1997-го, очолював залізничну галузь міста, а за тривалістю перебування на посаді є рекордсменом серед начальників цієї станції.
Завтра йому би виповнилося 90 років.
Майже п’ятдесят років він віддав роботі на залізниці.

Валентин Григорович Ратушняк народився 1 травня 1931 року в місті Городок нинішньої Хмельницької області. Дитинство Валентина здебільшого проходило на станції Вікторія, яку очолював його батько Григорій Михайлович та стрілочницею працювала мати Агафія Андріївна. Майже весь вільний час він проводив поруч із ними.
1938 року хлопець розпочав навчання в першому класі місцевої школи. По закінченню трьох класів здобуття освіти пере­рвала війна з німцями. По­вер­нулася сім’я до рідної домівки після звільнення Поділля. Батьки працювали над відновленням зруйнованого війною залізничного господарства, а Валентин і далі вчився в школі.
Десятирічку закінчити не вда­лося. 1949 року помирає батько. Важко захворіла мати, молодший брат Борис прикутий до ліжка, сестра Алла зовсім мала. Тож Валентин Григорович, залишившись єдиним годувальником сім’ї, розпочав трудову діяльність.
14 травня 1949 року 18-річний юнак став працювати практикантом стрілочника залізничної станції Вікторія. Далі відбулося стрімке посадове зростання Валентина Григоровича: з 12 липня 1949 року – стрілочник; з 21 грудня 1949 року – старший стрілочник; з 6 червня 1950 року – черговий залізничної станції.
5 вересня 1950 року Ратушняка направляють на курси чергових по залізничній станції до Вінницької залізнично-технічної школи. 30 вересня 1950 року, закінчивши курси, Валентин Гри­горович знову черговий залізничної станції Вікторія.
26 жовтня 1950 року Ратушняка обрали другим секретарем Городоцького райкому ЛКСМУ. Працюючи на цій посаді до 14 лю­того 1951 року, він марив залізницею. Тому і просив допомогти йому в цьому батькового дру­га – другого секретаря райкому партії. Але той ніяк не погоджувався.
Із спогадів Валентина Григоровича: «Одного разу їдемо ми з ним кіньми до сусіднього села. Раптом бачу – землею стелиться густий дим. «Дивіться, – кажу, – це, мабуть, паровозу дуже важко тягнути вагони рейками, тому він так і димить». А той як засміється: «Так, синку. Бачу, тобі дійсно на залізницю пора повертатися. Тільки нею і мариш. Це ж скирта сіна горить!». Отак опинився він вдруге на залізниці.
20 лютого 1951 року Ратушня­ка призначили на посаду чер­гового залізничної станції Вік­торія. 12 вересня 1951 року молодого перспективного фахівця-залізничника направили на річні курси начальників станцій у Київській школі Південно-Західної залізниці. Мріючи про здобуття вищої освіти, Валентин Григорович екстерном склав іспити за середню школу. 2 вересня 1952 року Ратушняка знову призначили черговим залізничної станції Вікторія. Він не­одноразово виконував обов’язки начальника цієї станції.
18 травня 1956 року Валентина Григоровича призначили начальником станції Закупне, де й пропрацював він дев’ять років. За час роботи в Закупному під керівництвом начальника побудовано клуб, вантажний склад і приміщення для вантажників, медпункт, продуктову крамницю, проведено електричне ос­вітлення стрілочних семафорів. Він ініціював будівництво нового приміщення вокзалу, забезпечив розвиток станційних залізничних шляхів та мереж. Станція виборола друге місце в соціалістичному змаганні у Хмельницькій області, удостоєна звання «Колектив соціалістичної праці».
Ратушняк 1963 року закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту за спеціальністю «Експлуатація залізниць», йому надали кваліфікацію інженера шляхів сполучен­ня з експлуатації залізниць.
1 квітня 1965 року Ратушняка призначили начальником станції Кам’янець-Подільський. Саме з цього дня розпочалася в нашому місті епоха Ратушняка.
Робота в Кам’янці-Подільсь­кому виявилась нелегкою. Станом на 1 квітня 1965 року, станція не могла впоратися з тим обсягом роботи, якого вимагав розпочатий ще в 1950-ті роки швидкий розвиток промисловості міста. Тож новому начальнику станції довелося докласти чимало зусиль для реконструкції станції та її оновлення.
Під безпосереднім керівни­цтвом Валентина Григоровича збудовано нові складські приміщення та рампи, механізований комплекс із розвантаження сипких вантажів, новий вантажний двір із переробки великовантажних контейнерів, підвищений шлях для розпуску залізничних составів, мачтове освітлення території станції, елект­ричне управління переведен­-ням стрілок тощо.
Разом із виробничими питаннями Ратушняк розв’язував і соціально-побутові проб­леми працівників станції. З його ініціа­тиви зведено дві будівлі: інженерно-адміністративну і товарну контору. Дбаючи про дозвілля та житлові умови залізнич­ників, він збудував клуб і 115 квартир для працівників стан­ції.
Станція стала забезпечувати одночасну обробку чотирьох пар збірних поїздів, а об’єм завантаження-розвантаження сягав 10 тисяч тонн за добу. Проводилася школа передового до­свіду для всієї Південно-Західної залізниці. Станція стала першокласною зі стабільною роботою всіх підрозділів. За значні успіхи у виконанні державних планів і завдань колектив станції не­одноразово відзначався перехідними прапорами Південно-­Західної залізниці та Міністерства шляхів сполучення СРСР.
Сім’я РатушняківВалентина Григоровича на­городжено медаллю «За доб­лесну працю» (1970), орденом «Знак Пошани» (1971), знаком «Почесному залізничнику» (1972). Постановою Міністерства шляхів сполучення СРСР та ЦК профспілки робітників залізничного транспорту від 15 травня 1976 ро­ку його від­-зна­чено знаком «Відмінник со­ціалістичного змагання залізничного транспорту».
1960-1980 роки були періодом бурхливого розвитку промислового потенціалу міста. І тут, безперечно, завдяки Ратушняку, його активній та професійній діяльності, такий розвиток став можливим. Асфальтобетонний завод, виробниче об’єднання будівельних мате­ріалів, завод і комбінат залізо­бетонних конструкцій, завод ме­талоконструкцій, цементний завод тощо потребували серйозного оновлення та будівництва внутрішньовиробничих залізничних шляхів і об’єктів. Завдяки плідній співпраці з начальником станції підприємства ус­пішно впорались із забезпеченням виробництв залізничним сполученням зі станцією Кам’янець-Подільський.
Розпорядженнями Міністерства шляхів сполучення СРСР Валентина Григоровича призначено відповідальним за будівництво транспортного цеху цементного заводу та залізничної станції Гуменці, яка довгий час, як і станції Дністер, Ленківці, була в його підпорядкуванні.
Завдяки рекомендаціям та особистій підтримці Валентина Григоровича у керівництва Південно-Західної залізниці, Мі­ністерства шляхів сполучення СРСР, Кам’янець-Подільському виробничому об’єднанню будівельних матеріалів вдалось у стислі строки, у 1982-1983 роках, здійснити реконструкцію та розвиток залізничної станції Нігин, Вербецького заводоуп­рав­ління будівельних матеріалів, що дало змогу поліпшити залізничне забезпечення виробництва та підвищити пропускну спроможність залізничних по­їздів у напрямку Кам’янця-Подільського.
Багаторічна мрія Валентина Григоровича була про будівни­цтво нового, сучасного корпусу залізничного вокзалу, який би прикрасив місто. Корінні кам’янчани добре пам’ятають повоєнні руїни залізничної станції та самого вокзалу, від якого залишилась тільки маленька частина лівого флігеля. Звитяжною та натхненною працею кам’янчан залізницю було відбудовано. У 1964-1968 роках Кам’янець-Подільський залізничний вокзал був частково і автовокзалом. Однак старий вокзал не відповідав тому рівню, на який поступово піднімалася залізнична станція, та не забезпечував нормального перевезення пасажирів. Тому будівництво нового вокзалу і стало мрією Ратушняка. Але їй судилося здійснитися лише 1986 року. На той час уже були розроблені робочий проєкт та кошторисна документація будівництва вокзалу, зібрано всі погодження щодо проєкту виконання будівельно-монтажних робіт. Проєкт і титульний список будівництва було затверджено та одержано дозвіл Управління Південно-Західної залізниці.
Указом Президії Верховної Ради України від 17 лютого 1986 року за видатну діяльність у галузі розбудови залізничного транспорту Ратушняку надано звання «Заслужений працівник транспорту Української РСР».
Та найбільшим досягненням Валентина Григоровича стало зведення нового приміщення залізничного вокзалу. При цьому аварія на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 року, ледве не завадила можливості втілити в життя його мрію. Тільки завдяки мудрості Ратушняка, його налагодженим діловим, а подекуди і дружнім стосункам із керівництвом заліз­ниці, з тодішнім головою міськ­виконкому Володимиром Криловим, керівниками підприємств, установ та організацій, вдалося дочасно завершити демонтаж старої будівлі, одержати фінансування та збудувати залізничний вокзал.
При цьому варто зазначити, що, завдяки Валентину Григо­ровичу, будівництво вокзалу здійснювалося подекуди загальноміським методом. 1989 року новий Кам’янець-Подільський залізничний вокзал було відкрито. Згодом представни­ки Виставки досягнень народного господарства СРСР, які перебували з візитом у Кам’янці-Подільському, високо оцінили новобудову, зауваживши, що таким вокзалом не може похвалитися жодне 100-тисячне місто Радянського Союзу.
У досягненні таких значних успіхів Валентину Григоровичу допомогли та завжди були поруч із ним працівники станції: Йосип Вайн, Олена Гуменюк, Борис і Василь Дроздовські, Юлія Ко­сюк, Ніна Лєсовая, Анатолій Нестеренко, Світлана Хатимська, інші відповідальні працівники.
Згадує Олена Михайлівна Гуменюк, яку в травні 1997 року призначили начальницею станції: «У житті кожної людини є чимало приємних спогадів, пов’язаних із професійною діяльністю. І у мене є цей спогад довжиною 21 рік, коли пліч-о-пліч працювала з Валентином Григоровичем, навчалась у ньо­го життєвої та професійної муд­рості. Це були роки, коли станція під його керівництвом набула не­бувалого розвитку, як в оснащенні, так і в реконструкції. Вагомий авторитет Валентина Григоровича, досконале знання роботи залізнич­ного транспорту, вміння керувати колективом, підбором кадрів, взаємодія з іншими службами сприяли тому, що залізнична станція Ка­м’янець-Подільський стала однією з найкращих на Південно-Західній залізниці».
Ратушняк, будучи людиною доброю та порядною, вмів будувати стосунки з людьми, незалежно від їхніх рангів та посад. Саме завдяки цьому його завжди оточували вірні друзі та колеги по роботі, на яких він міг покластися, як на себе.
Зі спогадів Володимира Крилова: «Валентина Григоровича повсякчас вирізняли життєва муд­рість та високий професіоналізм. Працюючи з ним пліч-о-пліч, особ­ливо в період будівництва нового залізничного вокзалу, я відчував велику повагу до цієї людини. Його принципові вирішення виробничих питань сприяли потужному розвитку залізничної інфраструктури Ка­м’янця-Подільського та району. Особливо це підтверджувалось при нашій співпраці з начальником Південно-Західної залізниці Борисом Степановичем Олійником».
Ухвалою Кам’янець-Подільської міської ради від 17 вересня 2003 року Валентина Григоровича нагороджено відзнакою «Честь і шана».
Життєпис Валентина Григоровича був би неповним, як­що не згадати про його родину. Взірцеве ставлення до батьків завжди було прикладом для людей, його сім’ї. Він усе життя пишався ними, проявляв глибоку повагу та піклування про най­дорожчих у житті людей, своїх батьків, молодших брата Бориса та сестру Аллу.
20 листопада 1960 року Валентин Григорович Ратушняк одружується з Людмилою Григорівною Зборовською. Впродовж подружнього життя вони безмежно любили та поважали один одного, були завжди щири­ми та відданими, добрими та лагідними. Людмила Григорівна до одного з ювілеїв чоловіка пошила прапор, створила герб і на­писала гімн сім’ї Ратушняків.
Вони виростили синів Олександра і Сергія, доньку Маргариту та щиро пишалися ними. Багатство сім’ї Ратушняків – це їхні діти та шестеро внуків. Дідусь Тін, так називали Валентина Григоровича онуки, а згодом рі­д­ні та близькі, а подекуди і друзі, завжди любив своїх дітей, онуків, віддавав їм тепло серця та значну частку життя.
17 листопада 2019 року раптова смерть обірвала життя Валентина Григоровича. Розпорядженням Кам’янець-Подільсь­кого міського голови від 18 лис­топада 2019 року його посмертно нагороджено відзнакою «За заслуги перед міською громадою».
У спогадах про Валентина Гри­горовича його дружина Людмила Григорівна зазначає: «За майже 60 років нашого подружнього життя було багато хорошого, радість і гордість за дітей та рідних нам людей. Не можу усвідомити до кінця, що нашого дідуся Тіна вже більше не буде поруч. Ми всі любили та пишались своїм батьком, дідусем, але більше ніколи не отримаємо від нього ласки та безмежної турботи, які він повсякчасно проявляв до нас усіх».

Анатолій БЕРНАДІН, керівник інформаційно-видавничого центру ради ветеранів міста,

Павло МАРКОВСЬКИЙ, генеральний директор ТОВ «ВКК «Промінь».