Четвер, 23 Вересня 2021 р.
21 Травня 2021

ПАМ’ЯТЬ

Десять років тому, 24 травня 2011 року, пішов у засвіти головний редактор «Подолянина» Віталій Бабляк. Пропонуємо Вашій увазі дві публікації Віталія Петровича з «Прапора Жовтня», де він очолював агропромисловий відділ, про Бабшин та про Олександра Сарахмана з Чорнокозинців. Вони побачили світ відповідно 21 жовтня 1988 року про Бабшин та 28 листопада 1987 року про Сарахмана.

БАБШИН: СЬОГОДНІ І ЗАВТРА

 Віталій БаблякСпогад засів, немов скалка: велике поле, а на ньому всього шість колгоспниць. Шість членів рільничої бригади. Немає серед них жодної молодої жінки. Звикнути до цієї картини важко. Земля потребує дбайливих рук, а тут на одну трудівницю стільки гектарів, що не в змозі вона з ними впоратися…
Бабшин. Село це не звичайне, а одне з тих, що міцно уві­йшли в історію рідного краю. Пер­ша сільськогосподарська ко­муна. Ні, не колгосп, створений наприкінці 1920-х, а саме комуна. Назвали її іменем Карла Марк­са 10 сімей незаможни­ків, які вирішили об’єднатися у березні 1923 року. Свого часу довелося слухати одного з організаторів комуни Сидора Співака: скільки цікавого з життя перших комунарів розповів він!
У середині 1920-х років у Бабшині мешкали близько 800 осіб. На початку нинішнього 1988 року ж – лячно подумати – третина. 269 членів сімей колгоспників. Це найнижча кількість населення села. Ще 8 літ тому тут мешкало 320 членів колгоспних родин. Та кількість їх безупинно зменшувалася. Майже за всіма віковими групами. За 1980-1988 роки 16-29-річних стало менше на дев’ять осіб, починаючи з 30-літнього віку і до пенсійного, – тридцять три. Навіть кількість пенсіонерів скоротилася на п’ятнадцять осіб. Зросла – на шість – лише кількість дітей дошкільного і шкільного віку. Та не будемо тішитися ілюзіями, бо добре знаємо, куди діваються сільські діти, ледь віддзеленчить для них у школі останній дзвоник.
Утім, не гадатимемо про майбутнє Бабшина, а краще пройдемося його вулицями. Люди все скажуть.
…Було це нещодавно. На цент­ральній вулиці села познайомився із симпатичним юнаком. Виявилося, що Станіслав Бонар перебував тут тимчасово. Відслуживши у лавах Збройних сил, він готувався іти на роботу. Куди?
– На завод імені Петровського, – відповів Станіслав. – За спеціальністю заточувальник, до того ж закінчив СПТУ №6. Там навчався на автокранівника.
– Працював би у колгоспі? – спитав його.
– Так, – почув у відповідь, – шофером. Якби машину дали. Казали, що кран новий у господарство прийшов…
Якраз нагодилися батьки Ста­ніслава. Борис Семенович Бонар працює у колгоспі шофером. Раїса Кирилівна – одна з шістки членів рільничої бригади. У розмові з ними прозвучала характерна думка: молоді йдуть туди, де їм краще.
– Старший брат Олег живе у місті не перший рік. Працює на приладобудівному заводі. Одру­жився, мешкає у гуртожитку, – вголос розмірковував наймолодший Бонар. – Взагалі у Баб­шині молоді майже немає. Коли навчався у Гринчуцькій неповній середній школі, у нашому класі було 13 учнів. З Бабшина – лише троє. Нині у селі нікого не залишилося. Толя Похолюк працює на автоагрегатному заводі, Олег Циганівський – шофер дитячої лікарні, Олена Зинзюк – мед­сестра у міській лікарні імені Ле­ніна. Де живуть? Хлопці у дядь­ків і тіток, а Олена має квар­тиру…
Зустрічі, знайомства. За короткий час устиг переговорити з багатьма місцевими жителями. Картина та ж: вони залишились у селі, а діти – хто куди. У рільничниці Я.П.Кучер два сини працюють на м’ясокомбінаті, доч­ка – аж за кордоном. Син пенсіонерки З.В.Співак Микола вже 8 років трудиться на одному з підприємств Кам’янця-Подільського. Дочка Г.Н.Прядко – теж.
А ось і представник молодого колгоспного поповнення. Микола Сафронюк ще й в армії не був. Працює шофером, до цього навчався у профтехучилищі.
– У нас велика сім’я, – каже він. – Батько – шофер, мати – про­давчиня магазину. Маю трьох братів. З них лише один – Толя – у колгоспі. Теж шоферує. Вітя від­служив в Афганістані. Нині живе і трудиться в місті. Валентин – у колгоспі імені Кірова. Має свою хату. Чи маю намір повернутись після служби в армії? Маю.
Ще одна розмова з молодим бабшинцем. Анатолію Співаку двадцять літ. На фермі він доглядає групу свиней. Село не покидав, бо ні на кого залишити хвору матір.
– Одна сестра – на кабельному заводі, друга навчається у восьмому класі, – каже Анатолій.
А мати додає:
– Повернулась би молодь, якби керівники дбали про село.
Неважко помітити одну тенденцію у цих розмовах: дайте дітям роботу! І обов’язково шоферську чи, в гіршому разі, механізаторську. Аби техніку. Звер­нув увагу на це, коли мав розмову з головою виконкому Гринчуцької сільської ради Зінаїдою Іванівною Сафронюк.
– Останнім часом, – бадьоро говорила Зінаїда Іванівна, – до нас повертаються люди. Віктору Кирилюку, трактористу, дали квартиру. Приїхали сім’ї механізатора Івана Соломка, комбайнера Віктора Собченка, тракториста Євгена Гончара…
Помітили: Зінаїда Іванівна Сафронюк назвала представників найбільш престижних сільських професій. У кабіні автомашини, трактора чи комбайна чоловіки почувають себе впевненіше. Є відносна свобода і гарантований заробіток. До того ж умови праці більш-менш непогані. Це не на фермі вручну працювати, або на полі висапувати міжряддя гектар за гектаром! Хто піде сюди добровільно?
Пригадалися події минулого року. Шість жінок на полі. Втомлені важкою працею, але не це хвилювало їх, а те, чому за кожний впораний гектар цукрових буряків вони отримують по 37 карбованців, а залучені працівники – 220? Звісно, від цього людей у рільничій ланці не побільшає. Так і є: залишилася незмінною кількість рільничниць з 1987 року. Лише одна відмінність. Стали вони старшими на рік, підійшли ближче до пенсії. Хто прийде їм на зміну?
Безумовно, аби вирішити питання соціальної перебудови села, варто рішуче перейти до еко­номічних методів господарювання. Впровадження колективного, індивідуального, сімейного і орендного підряду посилить відповідальність трудівників за свою справу, належним чином стимулюватиме їхню працю. Повернуться люди у Бабшин і тоді, коли буде взято в ньому курс на механізацію трудомістких процесів.
Це, так би мовити, інформація для роздумів колгоспному керівництву. У першу чергу, новому голові колгоспу В.А.Цап­люку. Кому-кому, а йому – колишньому заступнику голови РАПО з питань механізації, відомо, що значить для села технічне переозброєння і нове економічне мислення.
Є і не менш важлива ділянка роботи для того, аби зажили люди у Бабшині як слід. Це цілий комплекс заходів, який нази­вають одним словом – соцкульт­побут.
Бабшин – не найгірше село на Кам’янеччині. Тут є магазин, непоганий клуб, швейна майстерня. Не всі вони в однаковій мірі задовольняють попит сільчан. Та найбільше претензій у них до доставки в село газу. До ремонту різного роду техніки, взуття: їх вони лагодять у Жванці чи місті.
– Усе це ми знаємо, – каже голова виконкому сільради, яка, до речі, живе у Бабшині. – Дещо робимо задля соціального розвитку села. В останні роки по­будовано круглорічні дитячі ясла. Будуємо житло. Взагалі по сільраді демографічна ситуація склад­на, хоч справа зрушила з місця. Приміром, за станом на
1 січня, порожніми були 49 будинків, нині – 23. Зовсім кепське становище у Слобідці-Малиновецькій. Тут близько 90 процентів населення – пенсіонери.
Зінаїда Іванівна Сафронюк очолює сільську раду п’ять років. Секретар парткому Анатолій Пет­рович Огнєвий – десять. Якої він думки про майбутнє Бабшина?
Відповідь Анатолія Петровича розчарувала. Охоче розповідаючи про те, як у 1960-ті роки у зв’язку із затопленням закрили школу, не давали можливості будувати житло, секретар парткому не дав чіткого плану розвитку села у найближчі роки.
Не погрішу проти істини, сказавши, що є у районі приклади рішучого повороту до вирішення соціальних питань. Різними шляхами йдуть на місцях до відродження сіл. У Гринчуку, здається, за це лише думають братися. Звичайно, тут є комплекс­ний план заходів для соціальної перебудови сіл до 2000 року. Але план залишиться планом, якщо буде надія тільки на те, що змінить стан на краще лише доб­рий організатор і керівник, тобто голова колгоспу. А що ж міркують сільські комуністи та депутати? Невже їм не болить, що з Бабшина – першої на Поділ­лі комуни – нині десятками їдуть сільчани, а повертаються одиниці?


ТВОРЕЦЬ ДИВА

Художник працював. Рука з пензлем то блискавично шугала над майже закінченим твором, то завмирала. Ще декілька штри­хів – і заграв барвами, засяяв недавній уламок вапняку. Та чи вапняку? Вже й не віриш, бо ніби випарилась, щезла вага каменю, а на його місці з’явились хатки, верби, тин. Одарка з рогачем. Перекособочена постать Карася із сулією. Стрімко в’ються стежки, петляють поміж деревами, клунею, будиночками.
І все це на невеликому камені.
Барви надзвичайно яскраві… Сухо клацнув затвор фотоапарата, але задоволення не було. Не передасть чорно-біле фото гами кольорів дива, що лежить на колінах самодіяльного митця. Та ще й на тлі вересневого, ледь зжовклого листя саду привітного обійстя. Таке треба знімати у кольорі.
Йдемо з Олександром Олександровичем шляхом, яким він ходить понад сорок років. Тут, на землі батьків, він виріс, змуж­нів. Тут творить. У клуні обладнав на свій смак власну майс­терню. Впереміж із незакінченими картинами лежать замовлення колгоспу: зобов’язання, стенди для кутка тваринників… На подвір’ї, під дашком – шматки майбутньої скульптури. У хаті – безліч фігурок звірів, скульптур. І картини – яскраві, живі.
Ось він який, Сарахман! Нарешті вдалося познайомитися. Олександр Олександрович ви­явився на диво щиросердним, привітним господарем.
– Малюю з малих літ, – не­квапно розповідав він. – Пам’ятаю, як у дев’ятому класі зліпив жирафа. Приставив його до вазона, немов об’їдає він листя. Перепало мені тоді від вчите­ля, – посміхається співбесідник.
– Люблю живопис, гравюру, скульптуру. Де навчався, запитуєте? – помовчавши, він продовжує оповідь. – Ще до служби в армії заочно у Московському народному університеті імені Крупської…
Демобілізувавшись, повернувся Олександр у рідні Чорнокозинці. Працював секретарем комсомольської організації колгоспу, керував бригадою з розведення гусениць шовкопря­дів, згодом – фермою. 1961 року вступив до лав партії. Свого часу очолював бригадну парторганізацію, виконком Шустовецької сільради. Нині Олександр Сарахман – голова групи народного контролю і ревізійної комісії колгоспу «Перемога».
– А ось малювання ніколи не полишав, – каже Олександр Олек­сандрович, – люблю займати­ся ним. Особливо подобається створювати щось казкове для дітей…
Весь рід Сарахманів був та­лановитим. Пам’ятають у селі діда Опанаса – чудового скри­паля. «Він трохи малював», – каже про нього онук. А батько, Олександр Іванович Сарахман? «Батько взагалі майстер – золоті руки». Втім, нині Олександр Олек­сандрович не один захоп­люєть­ся улюбленою справою. «Дружина допомагає, вона – мій перший критик, – посміхається самодіяльний митець, – А діти? Вони теж малюють: Сашко – юрист Хотинського РАПО, і Вік­тор – майстер заводу будмате­ріа­лів – для себе, а Рая, що навчається на п’ятому курсі Вижницького художнього училища, ви­рішила присвятити мистецтву життя».
– Єдина матиме спеціальну освіту, – радіє за дочку батько. – У Раї чудово виходить ліпка, живопис, мозаїка, вишивка.
Залишимо сільського умільця на самоті з думками та мріями. Подивимося на витвори його рук. Тим більше, що у дорогу настійно кликав колишній секретар парторганізації колгоспу Олек­сандр Кучер.
– Ви собі не уявляєте, яка знахідка для нас Сарахман, – повторює раз-у-раз Олександр Іванович. – Талант, помножений на скромність. Ось дивіться…
Ми зупиняємося біля пам’ятного знаку «Колгосп «Перемога» села Шустівці». Це – робота Сарахмана.
Навпроти автобусна зупинка. «Нововолодимирівка» – читаємо на її фронтоні. А всередині лелеки, мов живі, летять до сонця, у гнізді їх чекають малі лелечата. Це також справа його рук.
…У Чорнокозинцях закінчували переобладнувати пам’ятник односельчанам, загиблим у роки війни. Був тут непримітний обеліск. Але знайшли нещодавно у клубі фотографії полеглих: пролежали вони 22 роки. Прочувши про це, взявся за справу Сарахман. Разом із добровільними помічниками – ветераном війни А.А.Дроздовським і ветераном праці В.Ф.Луциком спорудили дві стели, вмонтували фото. На стелах – солдатські кас­ки, напівприкриті скорботно схи­леними знаменами. Працював тут Олександр Олександрович із особливим хвилюванням і безкоштовно.
«Ви такого у районі знайдіть», – досі у голосах сільських жителів вчувається гордість за свого зем­ляка.
Так, схожих автобусних павільйонів на Кам’янеччині не знайдеш. Своєрідні вони, сарах­манівські. Такі, як у Шустівцях, Чорнокозинцях, Нововолодимирівці, Заліссі Першому. У рідному селі – Олександр Олександрович на одному боці павільйону на догоду дітям зобразив їх улюблених героїв казок, всередині – жінку з дитиною, що проводжають автобус. На чільному місці – пам’ятний знак на честь транспортування ленінської «Іск­ри» через рідні місця. Рука, що тримає смолоскип на фоні кордонів країни. Горді букви «СРСР». Трохи нижче – текст про історію транспортування нелегальної газети.
Підійшов літній колгоспник. Почувши, про що йдеться, підняв руку.
– Ось вона, – показуючи на стіну павільйону, каже він. – Це він мене попросив тримати її. Отак я позував. Але й працює Саш­ко! Кидає розчин і… забуває про все на світі. Тільки руки ми­готять: треба швидше, бо застигне. Потім підчищає, вирівнює…
Бачили того дня ще одну па­м’ятну дошку у Шустівцях. Теж на честь «Іскри». А в мріях – ще одна, велика – про газету, що транспортувалась через наш край. Цього разу її встановлять на роздоріжжі при в’їзді до господарства.
Незабутнє враження справляє Курган Слави у Шустівцях. Велетенський моноліт червоного граніту з висіченими Олександром Сарахманом образами Матері і Солдата. Пам’ятний знак на честь 40-річчя Перемоги, вста­новлений у Заліссі Першому – теж його робота. Додамо до цього фронтони Будинків культури у Шустівцях, Чорнокозинцях і Заліссі Першому… Ліпили їх і виконували малярні роботи його руки.
…- Що у планах? – недовго думаючи, Олександр Сарахман починає перераховувати. – Колгоспна Дошка пошани. Трудо­вий інформатор, оформлення великої кількості наочної агітації. І, звичайно, випуск «Їжака»: я ж його редактор.
…Живе у Чорнокозинцях творець дива. Майстер пензля і різ­ця охоче працює з різними ма­теріалами. Все йому залюбки. Зробити з цементного розчину скульптуру лева може за лічені години: чимало їх прикрашають обійстя його земляків, а один – з широко розкритою пащею, у його подвір’ї править за поштову скриньку.
…Узагальнити б досвід Сарах­мана, розповсюдити по всьому району серед самодіяльних мит­ців. Щоб таланти з усіх усюд Ка­м’янеччини рівнялись на нього.
– Вгадали нашу думку, – сказав при зустрічі завідувач районного відділу культури Павло Артемович Фараонов.
– Невдовзі клопотатимемо про присудження Олександру Олександровичу звання «Заслужений працівник культури» чи «Народний умілець». Він цього заслуговує, хоча є у Сарахмана «ва­да» – неохоче дає експонати до міста та Хмельницького. Втім, найкращі його роботи – на місці.
Справді, на місці. Стоятимуть ще довго творіння умільця, де­які, можливо, переживуть покоління.