КОЛИ РОБОТА – ХОБІ ВСЬОГО ЖИТТЯ

20 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА

За плечима ще одного співрозмовника – Анатолія ПАНЧИШИНА – понад 50 років медстажу. За все життя він не зрадив клятві Гіппократа. Минулого чет­верга Анатолій Васильович офіційно вийшов на заслужений відпочинок. І хоча колеги з Цент­ральної райлікарні не надто хотіли відпускати його, втім він пообіцяв їм і надалі передавати набутий досвід та за потреби зав­жди готовий підставити плече. Адже галузь, де працював Анатолій Васильович, унікаль­-на. Він – хірург-стоматолог вищої ка­тегорії, проводив складні оперативні втручання на щелепно-лицьовій ділянці: при травмах, флегмонах, кістах, доброякісних пухлинах.

– Родом я з Буковини, з села Грушівці. Моя сестра першою з села пішла вчитися в медінститут, і я теж обрав медицину, – ділиться спогадами співрозмовник. – Закінчив Чернівецьке медучилище і пішов працювати в Кельменецьку райлікарню зубним лікарем. У день приймав по 40 людей, багатьом видаляв зуби. Але отримав повістку до армії. Коли запитали, куди б хотів піти служити, без вагань обрав флот. У рідному селі був лише один моряк, і всі хлопці його поважали. Чомусь це з дитинства закарбувалося в пам’яті, й навіть коли ска­зали, що піду аж на чотири роки, це не налякало. Служив на Балтійському флоті радіотелеграфістом, бо фельдшера вони не потребували. Після трьох років зазнав травми, і мені запропонували спробувати вступити до вишу. Так я став студентом Львівського медінституту. На флоті настільки скучив за наукою, що в інституті не мав жодної четвірки, а на ІІІ курсі мені дали ленінську стипендію, яка на той час була як зарплата. Тому мав за що одружитися і утримувати сім’ю. Закінчив і училище, і інститут з червоним дипломом.
Після інституту Анатолій Панчишин і його дружина-терапевтка Валентина отримали направлення до Кам’янець-Подільсь­кої ЦРЛ. Власне, тут обидвоє тру­дяться з 1970 р.
– Пощастило працювати зі знаними на той час світилами медицини – Семеном Флаксембергом, Юхи­мом Сігалом, Михайлом Парчинським. Усі прийняли мене добре. Працював хірургом-стоматологом, а ще в методкабінеті. Через два роки тодішній головний лікар Семен Єфремович підходить і каже: «Підеш завполіклінікою». Я кажу: «Та я ще молодий, а тут такі кити працюють». – «А квартиру хочеш?». – «Хочу!».
Так і пішов, думав, що 5 років попрацюю завідувачем поліклініки – і все. Вже й квартиру отримав, думав, ну, ще трошки потягну і піду, але впрягся аж на 41 рік. Кинули мене в таку круговерть, що й казати. Це ж поліклініка з усіма спеціалістами: терапевтами, травматологами, гінекологами, лорами тощо. Працівників аж 120 осіб, переважно – жінки. Але нічого, впорався. Колектив був найкращий, згуртований і декілька разів заносився на районну Дошку пошани, – з гордіс­тю каже Анатолій Васильович.
Разом із керівною посадою працював хірургом-стоматологом. За понад пів століття бачив чимало. Про робочі моменти може розповідати годинами, бо ж має що:
– Серед пацієнтів була жіночка, яка мала чоловіка із запальним характером. Уперше вона потрапила до мене з переломом щелепи в одному місці. Я її вилікував, кажу, йди від того чоловіка, бо вже надто кулаками махає. Через пів року привозять її знову – переломи щелепи у двох місцях. Знову їй толкую, але де там. Через рік привезли з переломами вже в трьох місцях. На жаль, таких пацієнток було вдосталь, буйні чоловіки ламали їм виличні кістки. Добре, що вчасно зверталися, інакше щелепа неправильно б зросталася, не могли б закрити рота.
На жаль, мали і прикрі випадки. У Голоскові 26-річний тракторист мав перелом щелепи, але до лікарні не поспішав іти, думав, що минеться. Звернувся вже тоді, коли пе­релом ускладнився важкою флег­моною та медіастенітом, коли гній пішов у грудну клітку. Тут потрібна допомога вже торакального хірурга, бо необхідно розкривати грудну клітку, де є гній. Я відвіз його до Хмельницького, але врятувати не вдалося. Якби звернувся вчасно, то через два тижні був би здоровим.
Анатолій Панчишин неодноразово рятував життя іншим пацієнтам, ділячись із ними ще й власною кров’ю. Серед низки його визнань – «Відмінник охорони здоров’я», кавалер ордена «Знак пошани», Почесний ветеран України, ще й Почесний донор. Здав кров більше як 50 разів. А почалося все досить романтично.
– Ще в медучилищі подобалася мені одна дівчина, – продовжує лікар. – Я хотів зробити їй подарунок і так уперше здав кров, отримав за це гроші й купив їй альбом для фотографій. У лікарні неодноразово здавав кров. Декілька разів був донором під час прямого переливання крові дітям.
І хоча на пенсію співрозмовник вийшов недавно, однак, зважаючи на активну громадсь­ку позицію і посаду голови первинної організації ветеранів Ка­м’янець-Подільської ЦРЛ, зрозуміло, що без діла не сидітиме. Уже майже 10 років Анатолій Васильович очолює організацію. Разом із Товариством Червоного Хреста ще до пандемії організували захід для ветеранів-­медиків райлікарні та вручи­ли їм подарунки. Сивочолі пенсіонери ледве стримували сльози від душевного спілкування і по-справжньому теплої атмо­сфери. Дехто не бачився не одне десятиліття. Тому в планах – організація чергової зустрічі.
Під час розмови чоловік зізнається, що хобі всього життя мав лише роботу:
– Це вдавалося, бо дружина прикривала всі тили. Я рідко брав відпустки. Коли ж таке траплялося, мчав до батьків у рідне село. Вони в мене були хоч і не надто грамотні, але мудріші за мене. Після спілкування з ними і я ставав мудрішим, добрішим, розсудливішим. Із татом любив ходити на риболовлю. А ось на курортах відпочивати не любив. Колись від профсоюзу отримав путівку на два тижні на море. Ледве відбув 10 днів і втік до батьків. Єдине місце, куди б поїхав тепер, – це в Карпати, поїсти бринзи і бануша, бо в батьків це була перша їжа.
Із любов’ю розповідає Анатолій Васильович і про доньку, зятя та внука. Радіє, що залишив після себе і гідну заміну. В надійні руки передав хірургічну стоматологію – тепер нею опікуються його учні Анатолій Борідко та молодий спеціаліст Микола Кричковський. Поліклінікою тепер керує ще один його учень та ще й земляк Віктор Москалюк.
– У мене були хороші учні, тому знаю, що тепер можу відпочивати спокійно. А сюрприз, який підготували колеги на проводи, закар­бується в пам’яті надовго. Їх мені влаштували в клубі, зал був ущент забитий, а колеги аплодували стоя­чи. Відверто, аж сльози навернулися. Я їх усіх люблю, – щиро зізнається Анатолій Васильович.