Четвер, 16 Вересня 2021 р.

ТВОРЧІСТЬ – ТО ВЕЛИКА РАДІСТЬ

Iз лайкою-чемпіоном22 серпня відзначатиме ювілей знаний подільський аквареліст Олександр БРЕНЗЕЙ. Випускник художньо-графічного факультету Одеського педінституту навчив малювати та любити мистецтво сотні кам’янчан, адже з 1972 р. викладає в міській дитячій художній школі. Ми зловили пана Олександра на його прогулянці з собаками до лісу. Запитали про творчі плани.
– Тепер трохи менше малюю – дуже спека. Замолоду витримував будь-яку температуру, але останній рік підвищується тиск. 70 років – не 30-ть. І домашні справи відволікають – ремонт триває. Але планую якомога швидше повертатися до творчості. І плани на майбутні картини є – в голові повно варіантів! І часом етюди пишу. Мій учень, заслужений художник України, дістав мені спеціальний папір для акварелей – англійський.

ПРО ПАПІР, НЕГОДУ ТА «ВЕРБНУ НЕДІЛЮ»

– Олександре Олександровичу, то в художній справі навіть якість паперу має значення?

– Як аквареліст, скажу так: дайте мені поганенькі дитячі фарби на 6 чи 12 кольорів – і ними можна щось написати. Дайте поганий пензлик – то пальцем можна малювати.
А дасте поганий папір – нічого не напишете. Все в акварелі залежить від паперу. Гарний папір має витримати все. Наприклад, написав роботу, а вона не пішла – стер і пишеш по-новому. Знову стер – і пишеш по тре­-тьому колу. Саме з третьої спроби написав роботу, котру вважаю найкращою за все життя. Це «Вербна неділя», робота 2013 року.
Я із Княгинина. В селах по Дністру це свято, до речі, називають Квітною неділею. А от уже в Кадиївцях, де тепер живу, – Вербною. Так от: мої дівчата, дружина з дочкою, зібралися на це свято до Кам’янця, до церкви. Пішли вони. Я все розклав, підготувався, бо акварель – така капризна дама, що до неї треба готуватися. Це за олійними фарбами можна посидіти, подумати, попити каву чи вино – і далі писати. А з аквареллю так не можна. Її треба ловити, поки вона горить, поки пише. І я так розписався, втягнуло мене… А висохла картина – і бачу, що забагато води дав. Що ж, перемиваю, змиваю і по-новому беруся. Коли писав, аж піт холодний на скронях виступив. І подумати – ну, тобі ж нічого не буде, як не намалюєш, ніхто не оштрафує або що. А от самому так хотілося зробити доб­ре! Я потім ту «Вербну неділю» виставляв на виставці 2014 року. На неї завітав мій друг – знаменитий художник Борис Негода. Боря, давній товариш, мав таку гарну рису – дивився на чужі роботи дещо критично. Вголос міг і не говорити нічого, але як мовчить – значить, не дуже йому подобається. А «Вербну неділю» похвалив. Твір нині знаходиться в Києві.

– Комплімент від Бориса Негоди дорогого вартий…

– Так. Якось зайшов до мене і каже: «Сашо, як заходжу до тебе в клас – здається, що у храм зайшов! Тут така аура хороша». А я якраз на стіни почепив свої роботи – учні змусили. Казали: «Ну, що ви їх за шафами тримаєте? Тут наші батьки приходять, друзі – хай би подивилися, які картини у вас є!». А в нас із колегами не було таке поширене – власні роботи чіпляти на стіни. Але я почав, а далі й інші так зробили. Минуть декілька місяців – я експозицію міняю, свіжих робіт додаю. Так от, зайшов декілька років тому до мене Негода, дивиться на стіни (там було 15 найкращих моїх робіт) і каже: «От ця – «Вербна неділя», ця – «Мої стежки» (там чорні стежки на моєму городі – такі роботи нехудожникам можуть і не сподобатися), і ось цей «Вересневий ранок» – це, Сашо, геніальні роботи». А я скільки жив, таких слів про свої роботи ще не чув! «Не підколюй», – відповідаю. А він: «Хоч колись я тобі таке казав?». Знаєте, як такі слова від такого сильного художника окриляють і надихають? Ми з ним про все могли говорити, часто в ліс вибиралися разом. Завжди його буду згадувати з теплом.

ІСТОРІЯ З АРХЕОЛОГІЄЮ

– А в планах теж пейзажі?

– Є замовлення від киян на історичну роботу. Знають, що я дуже люблю історію нашого краю, Трипілля, скіфів, гуннів, усіх, хто на нашій землі жив. Навіть хотів вступати на археологію, вже коли закінчив освіту і працював у Кам’янці. Не вступив – захворів дід Іван у Княгинині. Тато тоді працював у лісництві бухгалтером. До речі, він теж свого часу три роки вчився на курсі образотворчого мистецт­ва в Московському університеті культури ім.Н.Крупської. Довелося навчання покинути, бо захворіли батьки.
Так от, я люблю археологію. Маю невелику колекцію знахідок. У ній шматки трипільського посуду з Бакоти, Кадиївців та Княгинина. Адже в рідному селі було велике городище. До цього часу люди кажуть: «Ідемо купатися на Городисько». Колись захоплювався полюванням, ходив нашими лісами та полями, по декілька діб додому не повертався. І коли в таких вилазках знаходив щось старовинне, радів, напевно, більше, ніж інший би зрадів золоту. Дружина сміялася: «Що ж ти бавишся з якимись черепками?». А в ме­-не не лише черепки, є і скребачки, і крем’яні сокири. Знаходив навіть античні монети.
А якось знайшов велику монету XVIII століття – таку рідкісну, що на весь СРСР тоді було лише сім таких у колекціонерів. Стан – ніби от тільки з монетного двору. На ній були зображені король із королевою у профіль. Дізналися про неї знайомі знайомих, прийшли подивитися – і запропонували помінятися. Я відмовив. Тоді вони прислали зі Старого міста одного нумізмата. Він запропонував за неї мотоцикл. Тоді такий транспорт коштував 300 карбованців, а я у художній школі зароб­ляв сто. Але відмовив і йому. Сказав, що не продаю. Минуло декілька тижнів – знову делегація: «Приганяємо вам за ту монету «Жигулі». І знову сказав «ні». Хоча і зрозумів, що за моєю монетою почали полювання, та поводився досить безпечно. Минуло понад пів року. І до мене за наводкою прийшли інші нумізмати, попросили подивитися. Я дістав їм із коробочки монету, а сам пішов яєчню смажити. Пішли вони, я їх провів, а що з монетою, навіть не здогадався перевірити. Ми­нуло ще чимало часу, і якось завітав до мене хтось із друзів, чи не Борис Негода. І каже:
«У тебе ж ніби монети є цікаві?». «Є, – відповідаю, – декілька штук залишилося, а серед них одна така, що всі за нею питають». Я до коробочки – немає! Вкрали. І вкрали ж у мене не лише монету. Зробив я на замовлення священника в Ріпинцях високу, довгу ікону з хрестом для церкви. А храм пограбували.
І мою ікону теж винесли.

ВІД СОЛОМ’ЯНОЇ СТРІХИ ДО БЕРЕГІВ БІЛОГО МОРЯ

– Ріпинці асоціюються насамперед із великою кількістю хаток під очеретяними дахами – ніде більше в нашому районі стільки немає.

– Так. Це взагалі моя тема – такі хати. Я й сам народився у Княгинині в хаті під соломою.

– Збереглася?

– Хіба тільки у моїх роботах. Я її намалював ще школярем. Тато подивився і задумався. «Пішли, – сказав, – я покажу і розповім тобі, що таке Княгинин – місце, де і ти, і я, і дід твій народилися. А в Княгинина ж багатюща історія! Але її чомусь усі обходять. Хтозна, чи не на його місці розташовувалася легендарна Петридава – велике місто на березі однієї з лівих приток Дністра, зображене на карті Птолемея. Шкода, що городище майже знищено – в середині ХХ століття за наказом голови колгоспу бульдозером і грейдером там усе перерили, підривали скелі – гравій і щебінь брали на будівництво. А я саме там у дитинстві знаходив і трипільський посуд, і ножі, а батько знайшов невелику чашу епохи бронзи…
Знаю, що вже після 1861 р., коли відмінили кріпосне право, у Княгинині мешкали два пани. Працювала гуральня. За переказом, частину обладнання з неї після 1917 р. перенесли на спиртозавод на Довжку. Були конезавод, парафінова фабрика, два борошномельні комбінати на річці – в дитинстві я ще стрибав у Жванчик з їхніх велетенських залізних коліс-турбін, привезених зі Швейцарії. Борошно ці комбінати робили для потреб армії. Селяни тоді жили заможно, мали роботу. А прийшли 1917-го швондери у фуражках – і когось убили, когось вислали. Мій дід із бабою не багатії, а середняки, теж були вислані. Дід був міцної вдачі, перед шантрапою гнутися не хотів – і йому пришили «політику», мовляв, противиться радянській владі. А за пів року до баби постукали. Прийшов загін: «Євдокіє Максимівно, підпишіть папери, що в Бога не вірите! Щоб церкву в селі розвалили». Всі жінки-сусідки підписали. А бабуся: «Я все підпишу, але таке – ніколи!». «Тоді вас вишлють» – «І висилайте!». І відправили її до діда, в Архангельську область. Помори, корінний народ, що мешкав там на берегах Білого моря, справив на бабку дуже гарне враження. Завдяки їхній доброті й допомозі дід із бабою не померли з голоду. А бабуся була чудовою вишивальницею – на всі сусідні села так ніхто не вмів, як вона. Сама придумувала композиції – з квітами, птахами. Ми всі чули про таланти Марії Приймаченко чи Катерини Білокур. Таких багато було в наших селах, просто комусь пощастило показа­ти свої вміння світу, а комусь – ні. Коли діда і бабу вислали, моєму татові було 9 років, а його брату Андрію – чотири. Їх вигнали з рідної хати. І їхню стару бабу Калину, котра лежала на п’єцу, теж. Навіть останню верету витягнули з-під неї. Люди часом приносили поїсти якесь лушпиння. Старенька прожила ще з пів місяця – і померла. А хлопчакам де подітися? Жити десь треба. Вони пішли до фоси – так у нас називають зарослу корчами межу між городами. Тато за допомогою старших хлопців вирив там землянку, заклали патиками, гноєм обклали, утеплили, листям прикрили, навіть піч невелику зробили. І там вони жили. Бо якби хтось із селян прийняв їх, синів ворогів народу, до хати, того б теж вислали. На Польських фільварках, біля школи, мешкав Танаско, наш далекий родич – він допомагав хлопцям. Раз на місяць приносив їм зо п’ять кілограмів грису, лушпиння такого – так хлопці й вижили. Була ще в Слобідці Марія, старша сестра бабусі, яка чудово знала історію, любила читати. А їхній брат Володимир ще на початку ХХ століття емігрував до Детройту в США – і розбагатів, мав декілька будинків, які здавав орендарям.

ПРО УЧНЯ-БУНТІВНИКА І ЙОГО УЧНІВ

– Живописом стільки не заробиш, звісно…

– А я через це і не хвилююся. Живий, здоровий, дочки здорові – в мене все добре. Живу в селі, хоча коли ще знайомі казали, щоб робив у місті квартиру. А в моїй голові були зайці, мисливство, пси… Собак завжди любив. Був у мене чемпіон України – карело-­фінська лайка. Мав цей собака золоту медаль із виставки в Києві. Судді казали: «Ми шукали у нього недоліки, а не знайшли». Сміливий був! Вийдеш із ним о другій ночі – й лісом аж до Лісківців чи Рихти. Він навіть на кабана йти не боявся.
Хтось має круті машини, а в мене старий «Запорожець». Узагалі все життя найбільше велосипед любив. Встанеш о другій ночі – і їдеш. До Ніверки, Завалля чи Добровілля (це близько 30 км) – і починаєш полювання.
А якось пішов, підняв на припутня рушницю – і так шкода стало. Вирішив, що більше не стрілятиму.

– Любите малювати рідний Княгинин?

– Чесно скажу: для мене майже кожне село в наших краях – як рідне. Схожі вони: горби, схили, річки… Декілька моїх робіт купила наша Картинна галерея ще в часи директорства Григорія Хотюна. Серед них одна – найбільша, просто велетенська. Шкода, що вони стоять там у запасниках, так і не виставлялися. Добре було б, якби раз у 5-10 років музей робив виставку архівних робіт. Там же багато робіт наших художників!

– Донька – теж художниця?

– Іванка – так. І старша теж була б, бо дуже здібна. Але не малює, а лише викладає дітям. Я сам не планував ставати викладачем. Був одним із найкращих учнів у кадиївській школі. З теплотою згадую вчительку російської мови Ганну Вереневську.
Із 1966 року вибирався на малювання в студію до Кам’янця – до колишнього Палацу піонерів, туди й Іван Кляпетура ходив. А потім вирішив вступати до лісової академії – мріяв бути не просто лісником, а вирощувати цікаві сорти дерев, прищеплювати їх на нашому Подністров’ї. Тим часом товариш Костя Камінський вступив в Одесі й сказав моєму татові: «А покличте вашого художника!». Він знав, що я займаюся у студії. І каже: «Що ти видумуєш? Такі здібності в тебе! Лісників багато є, а ти – художник. Вступай в Одесі». Тато подумав і сказав: «Може, й правда?». Так і вступив. Не без скандалів. Я відмовився вступати в комсомол. Директор викликав мене з батьком: «Що це таке? Може, він вступив у якусь національну організацію? Може, він – бандерівець?». Нікуди я не вступав, просто не любив нещирості та несправедливості. Бачив, як наші комсомольці пили, хуліганили. А директор погрожував: «Я тобі такий вовчий білет випишу, що нікуди не візьмуть, не те що в інститут». Батьки переконували: «Загубиш життя, вступай!». Відповідав, що зроблю як розвідник: вступлю – і розвалю цю організацію зсередини. Вступити довелося, ненадовго. Та пишаюся тим, що був тоді єдиним на Кадиївці, хто не захотів вступати до комсомолу.

– Як плануєте відсвяткувати ювілей?

– Прийдуть четверо товаришів – і все. Зберемося в саду, під яблунею – то дуже файне місце. Тут, у Кадиївцях. Батьки купили хату 1960 року. Мама працювала в лікарні акушеркою, тато – бухгалтером. Спочатку жили на квартирах, а потім батькам сподобалося місце під лісом і старовинна солом’яна хата. Тут і живу. Ніколи не відпочиваю. От було декілька робіт, які відклав, а тепер до них повернувся, працюю. Особливо багато ма­люється восени. Колись Борис Негода переконував, що писати треба щодня. А я відповідав: «Якби ти мав таке господарство, як у мене – корови, кури, кролі, – подивився б, як би ти заспівав».

– А ким з учнів пишаєтеся?

– Моя вершина – заслужена художниця України Тетяна Шумедла-Павлик. Її батьки, викладачі будівельного технікуму, віддали її до художньої школи у років 9-10. Були серед учнів хороші акварелісти, але таких, як вона, немає. Хіба трохи донька Іванка наближається до неї. Якось вона мені сказала: «Ви, Сан Саничу, теж повинні бути заслуженим!». Щоб отримати звання, треба їздити, домовлятися, робити багато виставок. Ще пишаюся Анатолієм Шияном, заслуженим діячем мистецтв, який проживає в Києві. А членів Спілки художників України серед учнів – не один десяток.

– Що б сказали батькам дітей, котрі роз­думують, чи віддавати дитину до художньої школи?

– Звичайно, віддавати! Це розвиває дитину. Не кожен стане успішним художником, але творчість – велика справа. Це – радість велика.

Ірина ПУСТИННІКОВА.

«Перелаз. Осінь»«Поділля в першій половині ХІХ ст. До Кармалюка»«Самаківка»