Неділя, 28 Листопада 2021 р.

МАЛІЄВЕЦЬКА АПАСІОНАТА: ЯК ДИТЯЧА МРІЯ СТАЛА РЕАЛЬНІСТЮ НА ДИВО ВСІЙ КРАЇНІ

Анастасія ДонецьСпочатку була бабуся Олександра Соколова.
Вона, принципова, владна і вольова, навчила, що меж не існує і в житті не варто нічого боятися.
Бабуся походила із розкуркуленої родини зі Знам’янки, а на Поділля потрапила за розподілом медичного вишу. Вступила туди несподівано, за компанію з подругою (вона, в результаті, не пройшла) і всупереч батькові, котрий уже підшукав для донь­ки гарну партію. Батько Омелян Соколов пів року з нею після такого вибрику не розмовляв. Хоча мав би бути до такого готовий: одружився ж на не менш вольовій і владній Мотрі. Схоже, сильні жінки – це домінантний ген у роду Анастасії ДОНЕЦЬ.

Вивчившись, Олександра романтично просилася у місце із красивою рікою. В комісії сказали: «Тож на Поділлі он який Дністер є!» Так бабуся опинилася у Маліївцях, де Ушку можна пе­реступити, не замочивши взуття. Зате працювати випало у палаці – справжньому, жодних метафор.
Хату обирала за бузком біля неї, щоби гарний був (а бузок у Маліївцях розкішний, сортовий, іще садівниками Орловських колись виплеканий). Ще у великому парку розсипався тисячами мінівеселок диво-водоспад. Те, що він іще на місці, заслуга теж її, Олександри Соколової. Ма­ліївці у 1960-х багатіли завдяки кар’єру. Грубі гроші занадто час­то у нас перемагають естетику
і патріотизм. У Маліївцях могло статися так само: кар’єр повільно, але невпинно підповзав до водоспаду, зжирав шмат за шматом мальовничі сусідні скелі. Бабуся не побоялася стати
на захист пам’ятки – і вдалося (па­м’я­таєте ж, у житті не варто нічого боятися, і меж не існує). Отриману за це чималу, як на ра­дянські часи, премію викорис­тала на облаштування ринви для води, що стікає з водоспаду. Вона і тепер слугує Маліївцям.
Тому, мабуть, Анастасія Донець саме така – принципова, вольова, владна і до безтями закохана у рідні Маліївці. Бо спочатку в неї була бабуся. І… палац.
Він, такий незвичний для вбогих наших сіл, був звичним тлом її дитячого життя. Бабуся часто брала онучку із собою на роботу. Сюди мама, теж лікарка за фахом і великий естет за душевним покликанням, водила на недільні прогулянки – помилува­тися парком. Тут до останнього дня роботи закладу працював лікарем-пульмонологом батько Леонід Юнь. Анастасія пам’ятає, як у вихідні він одягав рибацький костюм і ліз чистити фонтан з левовою пащею. З власної ініціативи, не за чиїмось наказом. Тепер він зі стриманою усміш­кою згадує, як вже у п’ятирічному віці Настя заявляла, що, коли виросте, купить собі цей палац. Iз «купити» не вийде: все-таки пам’ятка архітектури національного значення, чудовий зразок класицизму. Але хто ж у п’ять років чітко зможе артикулюва­ти мрію: «Влаштую тут, попри спротив самої реальності, музей у рекордно короткі строки; стану його директоркою, а в планах матиму великий архітектурний заповідник». Колишня Дунаєвеччина ж бо – чи не найпалацовіший регіон і Поділля, і всієї України. Тут панські маєтки, куди не поглянь: Голозубинці, Рахнівка, Кривчик, Гірчич­на, Балин, Великий Жванчик, Удріївці, Маків, та й у самому екс­райцентрі – відразу дві старо­світські садиби. Тут є що рятувати і є що оплакувати. Оплакувати іще встигнеться, а от рятувати треба вже.
І всі притомні люди це розуміли. І так само розуміли, що шляхів порятунку насправді майже немає. Або багатий і трохи дивакуватий меценат викупить собі колишній панський дім (це якщо у нього немає офіційного статусу пам’ятки) і потім довго вкладатиме в архітектурну агонію і час, і кошти – так сталося із Отроковим біля Нової Ушиці, котрому пощастило зна­йти свого Ігоря Скальського. Або… ну, або ніяк. Смерть, руїна, занепад. Державу притомні й розумні взагалі у цю схему з «або-або» не включали. Вона і так, де могла, повлаштовувала ще за радянських часів у панських садибах то школу, то санаторій. Тільки-от села зіщу­люються шагреневою шкірою, з них втікає молодь і життя (й школи закриваються), а потім тихо і повільно помирають. Так сталося в Удріївцях. Лише санаторії потрапили під ніж медичної реформи – і доля їх чекає така ж, як у вже покинутих шкіл.
Коли перестали функціону­вати схожі сусідні заклади у Соснівці чи Великому Жванчи­ку, Маліївці ще трималися. Хоча заклад замість профілактики туберкульозу займався чимось на кшталт короткої державної перетримки для дітей із неблагополучних родин. Леонід Юнь усе ще переконаний, що краще би палац Орловських у Маліївцях таки працював за профілем, рятував молоде покоління від страшної хвороби, яка непомітно підкрадається до України.
Однак Анастасія Леонідівна у смерті санаторної системи побачила зародок нового життя – музейного.
Але ж хто б із притомних і розумних у таке повірив?! Відкривати музей у наш час?! У селі?! Штат – 12 працівників, державні кошти… Та ви хоч розумієте, яка це відповідальність? А показувати вам є що там, у тих Маліївцях? Десь так Анастасію екзаменували у кабінетах чиновників, які займаються туризмом. Вона каже, що імпульс, отой струм, котрий пронизав свідомість: «Я хочу врятувати палац Орловських», – відчула 2008 року, коли познайомилася з Олександром Пажимським, тоді директором архітектурного заповідника у Самчиках і великим знавцем і парків, і класицистичних садиб Поділля та Волині. Він сам провів Донець екскурсію Самчиками – і речі, котрі підсвідомо відчувала, проте не мала вокабуляру означити, тоді нарешті отримали в неї свої іме­на. Сміється, що блукала нав­помацки, як Нео, а Пажимський відкрив для неї Матрицю. Наступного дня вона пішла і за­реєструвала громадську орга­нізацію «Малієвецька спадщина».
Анастасії взагалі пощастило з учителями – і з професором Валерієм Степанковим в уні­верситеті (вона – кандидат історичних наук), і з Пажимським, який показав приклад, як мусить у наш час функціонувати стара садиба з парком. Отже, була мрія, котра перетворилася на мету. Було розуміння, куди треба рухатися, – стратегія. І були люди, котрі знали, як усе правильно організувати, зокрема, хмельничанка Валентина Лукашук, заступниця начальника управління культури департаменту інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій ОДА. Анастасія не втомлюється повторювати, що це найрозумніша жінка, котру зустрічала в житті, а її допомога в організації музею – безцінна.
Голова Хмельницької ОДА Сергій Гамалій став іще одним ключиком до успіху. Він почув і зрозумів важливість ініціати­ви перетворення покинутого санаторію на музей. Він, маючи у резерві сім кілометрів дороги, яка буде відремонтована, ви­рішив витратити їх на шлях до музею. Тепер у Маліївці веде ідеальний автобан. У жовтні, коли «Подолянин» розмовляв з Анастасією в маєтку Орловсь­ких, техніка вже працювала безпосередньо неподалік в’їзду в палацово-парковий комплекс.
Анастасія говорить, що палац став її третім переможним Майданом. Що вражалася згуртованості й ентузіазму людей, котрі приїздили на толоки, аби прибрати парк. Що, як дитина, тішиться, коли архітектор-реставратор Олександр Віштаченко віднаходить на стінах фрагменти старих фресок або оригінальних стукко (декоративних штукатурок). І не втомлюється дякувати всім, хто долучився, на своїй сторінці у фейсбуку. «Справа порятунку чудового палацово-паркового комплексу виявилася неймовірним компонентом, що об’єднав у спільній меті активістів, волонтерів, краєзнавців, архітекторів, реставраторів, колишніх працівників санаторію, діячів сфери культури, туризму, представників влади, політиків різних партій, бізнесменів і представників місцевої влади», – це її слова звідти.
2 жовтня у бальній залі палацу Орловських концертом «Чарівні мелодії осені» відзначили реєстрацію Малієвецького обласного історико-культурного музею. Анастасія Донець розплакалася, коли виголошувала промову. А хто би втримався у мить здійснення дитячої святої мрії? Анастасія із екскурсоводки стала держчиновницею, тимчасово виконуючою обов’язки директорки закладу. Попереду – конкурс на посаду, але його результат навряд чи буде сюрпризом. Звична частина її роботи зараз – давати інтерв’ю телеканалам або газетам. Запитів на розмови багато, бо приклад Маліївців – унікальний. Це надихає тих, хто сам зараз у різних куточках країни дивиться на су­сідні руїни і не знає, до якого бе­рега пристати. Чи там, де без­порадність і розведення руками, чи там, де сила згуртованих спільним прагненням людей змінює реальність на свою користь і користь України.
І про Маліївці, котрі й раніше не були обділені туристичною увагою, заговорила вся країна. Тепер у вікенди тут часом людно, як на параді, а черга з ав­тівок налічує кілька десятків машин. Номери різні – з усієї країни.
Біля водоспаду спорудили туалет і кабіну для переодягання, бо у спеку багато хто хоче зануритися у водоспадну течію. Закуповуються кущі та квіти для клумб. Овечок у парку того року було дві, а зараз – уже вісім: одразу дві ягниці народили малечу від місцевого барана Соуса. Кукурудзиння та сухе опале листя для них заготовляють саме зараз. Анастасія мріє, щоб тут і коні були. І будуть, сумнівів нема. Бо Донець – із роду сильних і дуже вольових жінок.


Ірина ПУСТИННІКОВА.

Фото авторки.