Четвер, 28 Березня 2024 р.
26 Листопада 2021

БИТИ ТРЕБА І АМАТОРІВ, І ПРОФІ

Чотири роки тому кікбоксер Роман ГОЛОВАТЮК уже спілкувався з журналістами «Подолянина». На той час 21-річний спортсмен встиг стати неодноразовим чемпіоном України, бронзовим призером Всесвітніх ігор, володарем Кубків Європи та світу. За цей час кам’янчанин дебютував у професіоналах, багато разів підкорив уже знайомі вершини та досягнув максимуму в любительському кікбоксингу – переміг у чемпіонаті світу. Золотий здобуток Романа припав на 2019 рік, а наприкінці жовтня він повернувся з італійського Лідо ді Езоло, де виграв бронзову нагороду вже цьогорічної світової першості. Проте зовсім скоро кікбоксери змагатимуться за ще більші вершини, адже вид спорту потрапив до олімпійської сім’ї. Тож 25-річний боєць мав що розповісти читачам «Подолянина».

НА РИНЗІ ДОПОМОЖЕ ЛИШЕ ПЕРЕМОГА

Зважування перед професійним боєм– Романе, як оцінюєш свій виступ у світовій першості?
– Здобуття бронзової нагороди – це майже завжди дуже хороший результат, але поганий для мене. Їхав із вірою у власні сили та розраховував лише на перемогу, бо був максимально готовий фізично. Ос­кільки я – спортсмен, який досягнув вершин у любительському спорті, то опоненти знають, як я б’юся, та вивчають мене. Думаю, що це й допомогло Ніколі Філіповічу із Сербії обрати правильний план на півфінальний бій і пройти далі.

– Тобто, це точно не «суддівська історія»?
– Ні, зовсім. Таке справді трап­ляється в нашому спорті. Наприклад, під час фіналу світової першості 2019 року я впевнено перемагав опонента, але якщо двоє суд­дів віддавали бали мені, то третій рахував усе у бік суперника. І на його карточці я поступився. Тоді це не завадило перемогти, але такі ситуації іноді трапляються. Річ у тому, що Україна – це «вічно молода держава», щодо якої все ще існують упереджене ставлення та стереотипи. Часом європейці ще й досі перепитують: «Russia?», коли кажу, що є українцем, адже вони думають, що ми й надалі входимо до складу Росії.

– А як відбувалася підготовка до чемпіонату світу?
– Готувалися у Львівській області, в місті Зборів. Починалось усе о 7 ранку з легкого тренування. Це була невелика пробіжка та відпрацювання бойових елементів без складних навантажень, аби організм прокинувся та прийшов у тонус. Далі: сніданок о 9 годині та продовження роботи об 11.00. Зазвичай працювали над покращенням фізичної форми – спринти, вправи у спортзалі, плавання в басейні. А ввечері вже концентрувалися на спарингах.

– Приготування до професійного бою виглядають ідентично, чи є різниця?
– Це зовсім різні речі, які пов’язані лише словом «підготовка». Коли готуєшся до турніру в любителях, їдеш на тренувальну базу, де проводиш загальну фізичну підготовку та працюєш зі спаринг-партнерами, аби розвивати бійцівські якості. Ніколи не готуєшся під суперника, оскільки достеменно не знаєш, із ким жереб зведе на ринзі, а варіантів може бути декілька десятків. Ім’я першого опонента ді­знаєшся лише за день до турні­-ру. А коли готуєшся битися на професійному ринзі, вивчаєш конк­ретного суперника та розробляєш план бою. І якщо все сплановано правильно – переможеш.

Момент перемоги у чемпіонаті світу– Колись ти розповідав, що до спортивного залу тебе привели друзі, але потім вони «злилися», а ти продовжив тренуватися. Чо­му саме вирішив залишитися у кікбоксингу?
– Напевно, тому, що в підлітковому віці був дуже активною дитиною і часто бився на вулиці. Тому, коли знайшов собі кікбоксинг, зрозумів, що матиму можливість бійки на ринзі, і цього буде достатньо.

– Чи пам’ятаєш перші змагання?
– Так, десь після шести місяців тренувань. То був чемпіонат міс­та, він виявився досить успішним.
Загалом мені вдалося перемогти в пер­ших п’яти турнірах, а першої поразки зазнав лише у чемпіонаті України. Тоді ще навчався в університеті й не думав, що спорт може стати моєю професією. Це сприймалось як чергова активність, адже до кікбоксингу спробував, здається, все: волейбол, футбол, баскетбол, настільний теніс, легку атлетику, туризм… Тому й думав, що це теж проміжний етап.

– Романе, далі твоя кар’єра розвивалася досить стрімко – за декілька років вдалося вийти на міжнародну арену. Як це було?
– Досить важко. 2016 року ми поїхали до Польщі на Кубок Європи.
Я тоді ще ніколи не бував за межами України, та й кікбоксингом займався лише декілька років. Тому були хвилювання та відчуття відповідальності. В побутовому сенсі не виникало труднощів, оскільки польська мова схожа до нашої, але місцеві спортсмени постійно намагаються налякати, якось тиснути психологічно. В тому турнірі мій перший суперник Марчін Боднар був дуже великим і мав багато татуювань: два черепи в боксерських шоломах – на грудях, і щось схоже на смерть із косою – на спині. Але, коли ми опинилися на ринзі, я зрозумів, що, крім себе, порятунку немає від кого очікувати. Тому довелося перемогти. У тому Кубку дійшов до фіналу, де мав нескладний бій. Вважаю, що переміг, але судді віддали золото опоненту.

– І тоді, і тепер тренуєшся під керівництвом Анатолія Лабатюка. Та, як і багато його вихованців, досягаєш позитивних результатів. У чому секрет успіху цього тренера?
– Із ним максимально комфортно працювати. У мене з тренером довірливі відносини. Подобається те, що Анатолій Анатолійович – дуже чесна людина. Він і від учнів вимагає чесного ставлення. Наприклад, я не пропускав тренування з неповажної причини, оскільки ще з дитинства звик до відповідальності, але бачу, що наш тренер дуже не любить, коли хтось, наприклад, не з’явиться на заняття, а потім при­думує якусь «відмазку».

– Торік спорт на деякий час став на паузу. Як це вплинуло на кар’єру?
– Був дуже розчарований, навіть думав, що доведеться її завершити. Коли постійно тренуєшся, їздиш на змагання – ростеш як спортсмен, оскільки маєш постійну бойову практику. І це дуже цікавий процес, адже потрапляєш у нові країни та готуєшся під суперників, які відрізняються один від одного. Пе­ред пандемією в мене був план зосередитися на професійній кар’єрі, тому що серед любителів я вже досягнув усього. Та й професійні бої мені більше подобаються. Розумів, що це наступна сходинка в кар’єрі, але коли розпочалися часи ковіду – багато турнірів було скасовано, та постало запитання: «Що далі?».

ПАРИЖ ПІД ЗАПИТАННЯМ, А ГРОШІ – НА СХОДІ

Професійний поєдинок у Старій фортеці. 2019 рік– Але в любителях ти все ж залишився. Та й недавно кікбок­синг додали до олімпійської сім’ї. Як сприйняв цей факт?
– Неоднозначно. Дуже складно комбінувати виступи в любителях і професіоналах. Хотів зосередитися на професійному спорті, а потрапляння кікбоксингу до списку олімпійських видів лише гальмує цей процес. Хоча тепер думаю, що, можливо, вдасться 1-2 роки позмагатися професійно, після чого повернутися в любителі, виграти чемпіонат України, вдало виступити в міжнародних змаганнях і здобути олімпійську ліцензію, а потім спробувати сили на «головному старті чотириріччя». Однак усе ще невідомо, чи кікбоксинг долучать одразу до Парижу-2024.

– Романе, в любителях ти вже до­сяг багатьох вершин. Наскільки це важливо для переходу в профі?
– У професіоналах любительське резюме не є життєво важливим. Наприклад, боксер Василь Ломаченко ввійшов в історію як двора­зовий олімпійський чемпіон, це унікальне досягнення. Але, якби в нього не було грамотних промоутерів, на супербої було б важко сподіватися. У професійному спорті насамперед важливо, як продаєш платні трансляції, адже якщо ти непопулярна особистість, або людям просто нецікаво дивитися твої бої – комерційного успіху не буде. Тому потрібно мати хорошого менеджера чи промоутера, які допоможуть зі створенням відповідного іміджу та організацією поєдинків. В Украї­ні проблема з тим, що існує мало промоутерських компаній та бійцівських організацій. Так, є «К2 Pro­motions» братів Кличків, з’явилися «B1», у змішаних боях працюють «MMA Pro Ukraine», а в кулачних – «Machach», але цього все одно замало, оскільки наша земля має дуже багато талановитих спортсменів. Тому важливі менеджери. Клас­ний боєць повинен мати кваліфікованого менеджера, який має зв’язки в інших країнах та буде знаходити якомога вигідніші варіанти продовження кар’єри.

– А в тебе є менеджер?
– Є низка менеджерів із Молдови, Угорщини та України. Але вони не особисті, просто маємо налагоджену співпрацю.

– Ти згадав Молдову. Досить часто доводиться чути, що там розвиток кікбоксингу набагато вищий, ніж в Україні. Як їм вдалося цього досягти?
– Там це популярніший вид спорту, ніж у нашій країні. Я неодноразово був у Молдові на змаганнях. Місцевій публіці це просто подо­бається, є багато фанатів, які готові прийти на турнір, заплатити за квиток чи трансляцію. Вони його обожнюють як елемент відпочин­-ку. Це й допомагає розвивати всю індустрію. У них турніри проводяться майже щотижня, а бійці постійно ростуть у класі.

Iз тренером Анатолієм Лабатюком– Кікбоксери-професіонали, які входять до числа найкращих у світі, виступають частіше, ніж їхні колеги з боксу та ММА. Із чим це пов’язано?
– Думаю, з грошима. Сьогодні багато спортсменів самі заявляють, що б’ються не для спортивної історії, а щоб забезпечити себе та родини. У нашому спорті гроші мен­ші. Тому кікбоксери намагаються частіше проводити бої, щоб отримувати більше гонорарів і кращі рек­ламні контракти.

– Продовжуючи говорити про гроші. На європейському континенті кікбоксинг дуже популярний у Нідерландах, також його полюбляють у багатьох країнах Азії. Де спортсмен може заробити більше?
– В Азії. Там бійцівські організації пропонують набагато більші гонорари. Але в Європі атлети мають змогу добре заробити на рекламних контрактах. З успішними атлетами співпрацюють різноманітні бренди. Наприклад, український боєць ММА, чемпіон організації Bellator Ярослав Амосов є досить популярним у нас. Він має декілька рекламних контрактів у рідній державі, а у Східній Азії чи ОАЕ йому б їх не пропонували. Оскільки рекламодавці віддають перевагу місцевим спортсменам. Хоч гонорари за проведений поєдинок там набагато вищі.
– Кікбоксери завжди мають багато варіантів розвитку кар’є­ри. У ММА вистачає тих, хто колись перемагав у кікбоксингу, а потім почав долати суперни­-ків у змішаних єдиноборствах. Окремі особистості навіть змогли побудувати успішні кар’є­ри та стати суперзірками у США.

Емоції після золота чемпіонату світуНе ду­мав про перехід у змішані бої?
– Так, планував. І навіть певний час тренувався за змішаними правилами в клубі «Гуни». Хотів комбінувати любительський кікбоксинг і професійні бої у ММА, оскільки мав певні труднощі з організацією професійних поєдинків у своєму виді спорту. Тренування приносили задоволення, подобалося не лише працювати над удосконаленням ударної техніки, а й покращувати навички з джиу-джитсу та дзюдо. Лише вільна боротьба не викликала ентузіазму. Однак це був початок 2020 року, тому через панде­-мію і про дебют у змішаних єдиноборствах довелося забути до кращих часів.

– Що далі для Романа Головатюка?
– Нині готуюся до Кубка Європи, який стартує вже 5 грудня у Празі. Переможець у кожній ваговій ка­тегорії отримує чемпіонський пояс і 1000 євро призових. Проте спочатку потрібно отримати «зелений» сертифікат вакцинації, оскільки наразі до Чехії не можна потрапи­-ти тількі за наявності негативного ПЛР-тесту. Ще хочу встигнути 2021 року провести професійний поєдинок, можливо, така нагода випаде. А наступного року буду орієнтуватися насамперед на бої серед професіоналів.

Олександр ЩЕРБАТИХ.