Субота, 29 Січня 2022 р.

«МИРУ, ЄДНОСТІ Й ЛЮБОВІ»

Олександр ЦісарТаке побажання жителям Кам’янеччини адресує військовий священник, капелан Кам’янець-Подільського гарнізону, благочинний Кам’янець-Подільського району, настоятель Петропавлівської церкви, протоієрей Олександр ЦІСАР напередодні світлого свята – Різдва Христового. Адже переконаний, що саме на цих трьох чеснотах можна побудувати велику українську християнську родину. А це в наш час – найголовніше.
Священника Православної церкви України отця Олександра знають чи не все місто та район. Відомий він і у військових колах, адже як військовий капелан із нашими захисниками і в радості, і в горі. Уже понад 10 років є настоятелем Петропавлівської церкви, яка стала першим українським православним храмом у Хмельницькій області ще з 90-х років.
І хоча родом священник із Рівненщини, але зізнається, що Кам’янець-Подільський став для нього настільки рідним, що вважає себе кам’янчанином. Він одним із першим кинувся збирати допомогу майданівцям, а потім – бійцям на фронт. Коли ж весь світ скував ковід, першим на Кам’янеччині почав проводити богослужіння онлайн, аби не наражати прихожан на небезпеку.
Тож напередодні величного свята Різдва Христового спілкуємося з настоятелем про дитячі святкові спогади, сімейні різдвяні традиції, а також про справи духовні й те, як він став священнослужителем.

ЛІКАР ДУШ ЛЮДСЬКИХ

Народився наш співрозмовник в місті Дубно 37 років тому в родині медиків. Священником став у 19 років, мріяв про це з раннього дитинства, адже виховувався в побожній християнській родині, традиції якої наслідує протягом життя. Закінчив духовну семінарію в Луцьку, саме в той час формувалася українська церква, тож не міг стояти осторонь від цього процесу, активно взявся її відроджувати.
– Я – молода людина, і цим пи­шаюся, – починаємо розмову в затишних стінах Петропавлівської церкви. – Молодість дається для того, щоб можна було зробити багато добрих справ. Тим паче, що маю з кого брати приклад, адже на 90% успіху завдячую батькам, бо з дитинства ніколи не був обділений любов’ю, теплом і турботою. Тато працював лікарем, і батьки хотіли, щоб і я пішов їхньою стежиною. Але я став лікарем душ людських, бо з дитинства любив православ’я, відвідував церковноприходську школу. Свідомо в 15-річному віці вступив до Волинської духовної семінарії, яку закінчив на початку 2000-х на відмінно. Рукопокладав мене митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук) – щирий українець, патріот із Тернопільщини, який ще в 90-х роках плекав надію на україн­ську церкву. Свого часу він був намісником Почаївської лаври і мріяв повернути її до української церкви, за що і був із неї вигнаний. Я став його іподияконом-келійником, тобто помічником на богослужіннях.
За час навчання в духівній семінарії мав честь жити в єпархіальному управлінні, допомагати владиці служити в Луцькому Свято-Троїцькому Кафедральному соборі. Згадую владику як набожного монаха, високоосвіченого церковного діяча і мудрого управлінця. Ці його риси стали і для мене прикладом великої любові до України, хоча в 90-х любити Україну було небезпечно. Це нині ми всі одягаємо вишиванки, не боячись, виходимо на вулиці, а тоді за любов до України і всього українського могли покарати.
2003 року успішно закінчив семі­нарію, і в День Незалежності Украї­ни митрополит Яків рукоположив мене на диякона – найнижчий ступінь священства. Відповідно до церковних канонів, я відслужив понад 40 дияконських богослужінь, і на велике свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Гос­поднього 27 вересня був рукопокладений у сан священника. Й досі пам’ятаю, як архієрей вивів мене до людей і сказав: «Дивіться, цей хлопчина стільки був біля мене, допомагав, а йому всього 19 років. На таких молодих пастирях повинна формуватися українська церква». Владика наполягав, щоб я продовжував навчання, наголошуючи, що священник має бути всесторонньо обізнаним. Із його благословення вступив до Острозької академії на філософський факультет «Релігіє­знавство», а також окремо на теологічний факультет «Богослов’я». Довелося навіть в один рік писати дві різні магістерські роботи, які успішно захистив. Цьогоріч завершив роботу над докторською ди­сертацією, яку захищатиму. Тема цікава й стосується Інокентія Гізеля – митрополита, котрий дбав про українське православ’я й написав трактат «Мир з Богом чоловіку».
За час навчання в Острозькій академії молодий священник потрохи наближався до Кам’янеччини. Був викладачем у різних вишах Хмельницького, також штатним священником Кафедрального собору святого апостола Андрія Первозванно­го і настоятелем парафії Свя­того Великомученика Цілителя Пантелеймона, прессекретарем Хмельницької єпархії, а ще першим священником, який започаткував і проводив уроки християнської етики для учнів 5-9 класів хмельницьких шкіл. Займався з ними в Народному домі імені Тараса Шевченка «Просвіта». На основі набутого досвіду видав книгу «Скарби духов­ності», адресовану для вчителів християнської етики у школах. Жартує, що його всюди виста­чало:
– Як прессекретаря єпархії, мене часто запрошували на обласний телеканал «Поділля-центр» на пепедачу Зої Діденко «На покутті».
Я навіть носив негласний статус – «народнодомівський» священник. Працював над тим, аби змалечку прищеплювати діткам любов до України і всього українського.

ВІДНОВЛЕННЯ ВІД СТІН І ДО КУПОЛА

Словом, молодий активний священник без діла не сидів жодної хвилини. Усі його дні були розписані похвилинно, а Бог посилав сили творити добрі справи. Однак сумна подія змінила життєвий шлях отця Олександра – в Кам’янці-Подільському 2009 року помирає настоятель Петропавлівської церкви протоієрей Віктор Смоляренко.
– Пам’ятаю, як після смерті попередника отця Віктора мене закликав митрополит Антоній, на жаль, уже покійний, і сказав: «Йдете настоятелем храму святих апостолів Петра і Павла в Кам’янці-Подільському». Тоді я отримав звільнення з усіх займаних посад. Відверто, на той час я навіть не знав, де Кам’янець, бо ніколи тут не бував. Уперше приїхав до міста на погребіння покійного настоятеля Петропав­лівської церкви, – пригадує отець Олександр Цісар. – Священником я тут став у 26 років, так, напевно, мені Бог назначив. Парафіяни зустріли дуже добре, а ось священники – насторожено. Але я на це не зважав, бо в серці завжди мав любов до української церкви. Храм перебував у занедбаному ста­ні, опалення було відрізане, церков­ного хору не існувало, натомість співа­ли дві жінки. Будівлю Петропав­лівської церкви – пам’ятку архітектури – потрібно було терміново відновлювати. Практики реставрації пам’яток архітектури не мав, зі­ткнувся з недосконалим законодавством і до кінця навіть не усвідомлював, який тягар ліг на мої плечі. Почав працювати, залучати нових прихожан, відновив графік богослужінь, зібрав церковний хор, який на сьогодні є високопрофесійним нотним хором, за який я вдячний Богу.
Правда, не все гладко і спокійно було на початку служіння. Як пригадує отець Олександр, 2010 року відбулося рейдерське захоплення храму – на місце свя­щенника претендували інші особи. Аж 12 днів прихожани відстоювали свого настоятеля, якому до­вірилися, якого самі завели до храму зі словами: «Отче Олександре, Ви в нас тут будете служити, нас усе влаштовує!». Влас­не, з цього моменту й почалося активне відновлення Петропавлівської церкви за до­помогою громади. Фактично за 11 років настоятельства з Божою силою і допомогою людей 700-літню українську церкву зуміли відновити, і її знають не тільки в Украї­ні, а й усьому світі. Про неї священник Олександр Цісар написав десятки науко­-вих робіт, деякі опубліковані у все­світньо відомій базі даних Scopus. Петропавлівська парафія за останні 12 років настоятельства пом­ножилася на сотні, а українська церква на Кам’янеччині за попередній рік збільшилася ще на одну громаду, яку очолює отець Олександр у с.Гуменці в Свято-Пантелеймонів­-ському храмі паралельно.

КОЛИ ВІЙСЬКО СТАЛО РІДНИМ

А ще зізнається, що кам’янчани довго придивлялися до нього, чи він – справжній український священник:
– А потім почався Майдан. Я активно його підтримував, неодноразово їздив до столиці. Тому, як наслідок, на території нашого храму встановлено перший у місті та, напевно, єдиний пам’ятник Героям Небесної Сотні й усім полеглим за волю України. Споруджений він за кошти прихожан, які пізніше активно долучилися і до волонтерства. Також із початку війни нам допомагали парафіяни з Хмельницького. До храму кам’янчани зносили теплі речі, ковбасу, спортивні костюми. За час війни допомогли захисникам із бронежилетами, касками, придбали воїнам два тепловізори. Згадую, як у храмі ліпили вареники, які потім особисто відвозив на схід. Це неабияк об’єднало нашу церковну громаду, тому й донині у храмі діє пункт допомоги захисникам.
Із початку війни військовослужбовці нашого гарнізону шляхом відкритого голосування обрали мене своїм капеланом. Я навіть не уявляв, що колись стану військовим священником. Бо думка про можливість війни в Україні для мене була далекою, як і для будь-якого українця. Згодом зрозумів, що Бог на мене поклав цю особливу відповідальність, хрест, я пишаюся цим і гідно несу обов’язок капелана Ка­м’янець-Подільського гарнізону.
Бував на сході. Правда, про дні перебування там ні волонтери, ні ка­пелани не розповідають. Але скажу, що Різдво всі там відзначають. Свято починається зі спільної молитви і обов’язково зі співу української коляди. Після, звичайно, обід. Хлопці завжди чекають теплих кручеників, голубців, вареників, домашньої ковбаски.

РІЗДВЯНИЙ ДУХ ПЕРЕДАЄТЬСЯ ГЕНАМИ

Отець Олександр із щирою ус­мішкою та особливим теплом повідав нам власні дитячі спо­гади про відзначення Різдва. Чимало сімейних традицій тепер стали звичними і в його сі­м’ї, а для 8-річного сина Дмит­рика Різдво є одним із найтепліших і найулюбленіших свят.
– Коли був маленьким, святкування Різдва відбувалося за дав­німи українськими традиціями. Обов’язково на Святвечір був пісний стіл. Мама, як належить, готувала 12 страв. Особливо смакувала печена картопля, спеціально для якої в макітрі перетирали сушені кріп, петрушку, коріандр, чебрець і поливали олійкою з часничком. Не минало свято без дідуха, запаленої свічки і спільної молитви. А далі була коляда, яку співали всі. Мої сусіди на вулиці знали, що я з сестрою обов’язково прийдемо до них колядувати, тому всі нас чекали. Віншували в кожній хаті, бо ж немає Украї­ни без колядки. Нам, як годиться, давали цукерки, горішки, гроші, й ми щиро тому раділи. До речі, за вколядовані гроші, пам’ятаю, ми із сестрою купили фотоапарат. Завдяки тому плівковому «фуджі» маємо тепер безліч родинних фото, які з радістю переглядаємо, коли збираємося в Дубні всією родиною.
На Різдво до нас на гостину сходилася вся родина. Душевно і затишно було в сім’ї у ці дні, відколи себе пам’ятаю. До бабусі їздили на Тернопільщину. І досі згадую її ялинку. В нас були гірлянди елект­ричні, а в бабусі – яблука, горіхи, цукерки. За два дні гостювання в неї одні фантики залишалися на ялинці (усміхається). Вона завжди готувалася до нашого приїзду й не відпускала з порожніми руками, як і будь-яка бабуся, – складала яблука, груші, насіння гарбуза, давала гроші, бо ж онуки на коляду приїхали.
Відтоді і моя сім’я в Кам’янці-Подільському радо зустрічає колядників, але, на жаль, вони рідкісні. Якщо на моїй Батьківщині на Різдво буває дверний дзвінок колядники поламають, то нам із матушкою Людмилою доводиться самим колядників заманювати до хати.
Усе, що батьки вклали в дитя, по­тім відіб’ється у його власній сім’ї, тому Різдво відзначаємо так, як у дитинстві. В церкві завжди кажу: «Люди, ведіть дітей змалечку до церкви, вчіть їх співати колядки, щедрівки, ходіть один до одного в гості, знаменуючи радісну подію народження Божого сина. Бо все, що вкладаємо в наших дітей із малих років, потім і пожинаємо». Тому в моїй сім’ї все так, як батьки навчили: ставимо дідуха, запалює­мо різдвяну свічку, обов’язково молимося, готуємо 12 пісних страв.
Наступного дня обов’язково Різд­во відзначаємо в храмі зі святою Божественною літургією. Традиційно зустрічаємо і колядників, перші з них – це хор «Журавлик». А потім до нас у гості приходить сім’я сест­ри. Моя найулюбленіша різдвяна страва – налисники з сиром. Я їх сам готую, сир перемішую з бананом, родзинками, додаю яйця.
А ще яке свято, коли голубців немає! Вони в нас теж особливі: обо­в’язково має бути рис із гречкою, бо саме так готують у Західній Україні. Капусту підквашену передає мама, як і всі інгредієнти на кутю. Завдяки цьому вона в нас особлива, і через кутю, попри відстань, так би мо­вити, збирається вся родина: і та, що в Дубні, і та, що в Кам’янці, і на Тернопільщині, і на Ізяславщині.
На третій день Різдва з сім’єю їдемо до батьків. То перша страва, яку їм удома, – це мамин добренький капусняк зі сметаною, або супчик. А ще мама смачно варить одну страву, яку в нас на Рівненщині називають губами. Варяться сушені білі гриби чи опеньки, додається риба, приправа за смаком, настою­ється все це у холодильнику і подається охолодженим.
Коли говоримо про сімейні цін­ності, дух Різдва вже почав витати у святині. Тож отець Олек­сандр щиро привітав усіх жителів Кам’янеччини із цим теплим святом:
– Я хочу побажати всім християнам миру, єдності й любові. Нашій великій військовій родині бажаю Божого захисту. Знайте, що православна Кам’янеччина молиться за вас щодня. Парафіянам бажаю, щоб радість Різдва Христового була у вас не лише на столах, а в серцях, бо звідти все й розпочинається. З доброго серця людини розпочалося Різдво Христове, адже богодитя Ісус Христос прийшов у цей світ через велику любов Бога Отця до свого творіння – до людини. Різдво гріє, коли всі збираються в єдності та мирі за одним великим столом із серцями, сповненими любов’ю, світлом і добром. Нехай вас усіх Господь благословить!

Христос народився!
Славімо його!