Неділя, 14 Серпня 2022 р.

НЕТИХІ ДУМКИ ПАНІ ІРМИ

Недавно в Кам’янці-Подільському перебувала заслужена артистка України Ірма ВІТОВСЬКА-ВАНЦА. Акторка, яка стала популярною півтора десятка років тому завдяки зйомкам у комедійному серіалі «Леся+Рома», приїхала до нас на запрошення організаторів кінофестивалю «Бруківка». Глядачам показані дві стрічки, в яких актриса була виконавицею головної ролі, – «Брама» та «Мої думки тихі», однак не меншу цікавість у публіки викликали два творчі вечори пані Ірми. На них завітав і «Подолянин».

ТІШАТЬ ПЕРЕМОГИ ВІЙСЬКОВИХ, А РОЛІ ЩЕ ПОПЕРЕДУ

Під час зустрічі з глядачами в Кам’янці-ПодільськомуЗапитання про дитинство та шлях до творчості були, напевно, найбільш очевидними. Проте присутні отримали нетипові відповіді. Гостя каже, що з дитинства цікавилася археологією та мала допитливий характер, який допомагає в мистецтві:
– Є родинна історія. Взимку дім опалювали дровами. І, аби на них зекономити, мама разом із бабусею ходили до суду, щоб погрітися. Мати вже була на останньому триместрі вагітності. Тому я часом жартую, що звідти в мене допитливість у стилі «а що ви робили того дня з 10 до 11 вечора?». У дитинст­ві я могла виколупати очі ляльці. І не тому, що мала садистські схильності, а щоб подивитись, як там працює механізм. Урешті археологинею не стала, але й у кіно ти щось викопуєш і докопуєшся до істини.

Хоча гостя «Бруківки» й пов’язала своє життя саме з акторською професією, вона чудово розуміє, що заважає піти цією стежкою іншим:
– Багатьом на шляху до акторства стають розчарування та завищені амбіції, які ці розчарування породжують. Але не тільки – часом у процесі дорослішання ми втрачаємо дитячу наївність. На місці того, хто не став актором, я б не розчаровувалася, адже в кожного своя дорога. Можливо, він просто більш раціональний і не може працювати в нашій професії. Хоча тут присутнє як ірраціо, так і раціо.

– Яка Ваша найулюбленіша роль? – запитує ведуча вечора Діана ГРУШАНСЬКА.
– Кожна найулюбленіша роль – та, яка буде. Це як очікування народження дитини. Перед вторгненням я готувалася зіграти українську художницю Аллу Горську. Мала починати працювати з фарбами та йти навчатись мозаїці. Але ж війна. Вірю, що після перемоги ця роль стане ще об’ємнішою.

Після цього не лише у ведучих, а й, напевно, всіх присутніх виникло запитання: «А як Ірма Григорівна справляється зі стресом та негараздами, які приносить війна?».
– Мене тішать перемоги українських військових, – відповідає акторка. – Нині бійці не лише собі дають раду, а й нам, коли записують «тік-токи» з передової. Коли це бачиш – розумієш: якщо вони не падають духом, то і ми не повинні. Допомагають також кожне звільнене село чи факт, що десь вивезли людей з окупованих територій.

ЛЕСЯ ТА РОМА ОБ’ЄДНУВАЛИ УКРАЇНУ

Коли розмова переходить у площину війни та політики, стає зрозуміло, що Ірмі Григорівні є що сказати. І не дивно. Адже значну частину творчого шляху вона пройшла в часи, коли наш медіапростір був під «інформаційною окупацією».

Спеціальна відзнака від «Бруківки»– Раніше було багато компромісу в кінематографі, – каже Ірма Вітовська-Ванца. – Особливо до 2013 року. Наприклад, з 1998-го по 2016-й у прокатному кіно я мала лише п’ять україномовних робіт. Це за 18 років.
У цей час на телебаченні українською зіграла лише в «Леся+Рома». Мене завжди дивувало, чому, наприклад, поляки та чехи знімають фільми власною мовою, а в нас українська – як сирота. І після того, як 2007 року наш серіал отримав нагороду «Телетріумф», я подумала: «Боже, зараз почнеться». Але далі втрутилася політика.

Пані Ірма вважає, що Леся та Рома точно не були витворами «високого» мистецтва, але від того, за її словами, їх присутність на телеекранах не ставала менш потрібною:
– Так, цей продукт розраховувався на масову культуру. Але ж там чудово показано зріз покоління 00-х років. Це урбаністичні українці, а не образ «Тарапуньки», від якого страждав прекрасний актор Юрій Тимошенко. Раніше українець у кіно постійно був недолугий, вареникоїд, салоїд, добрий чи зрадник або нацист. І ніякого інтелектуала, урбаніста чи математика.
А Леся та Рома виявилися звичайною міською парою, яка розмовляла живою, а не філологічною мовою. І глядачу це сподобалося, бо це не було тим, до чого вони не можуть дотягнутися.

Згадує акторка і те, що в ті часи комедію про молоду українську пару дивилися на територіях, які згодом першими дізналися, що таке «русский мир»:
– Пам’ятаю, які прийоми були в Донецьку, де я не могла пройти по вулиці, чи в Криму.
Я думала, що в Севастополі цей серіал ніхто не дивиться, а там до службового входу в театр прийшов натовп із плакатом: «Леська, ти найкраща!».
«Леся+Рома» зробив там свою справу. Так, на сході чи півдні країни всі не почали розмовляти українською, але нам вдалося зруйнувати антипатію та відразу до українського. А коли це не пішло далі, я зрозуміла – політика.

На запитання «А чи хотіли б ви знятися в продовженні цієї картини?» «Леся» відповідає, що точно не тепер:
– Немає сенсу. Все, історія завершена. Якщо це відтворювати, то потрібно показувати конфлікт між батьками та дітьми. Але ще не минуло достатньо часу. Про це можна поговорити десь через 15 років.

Тема політики та культури все ж завер­шилась оптимістично, адже акторка вважає, що в останні роки українська держава не гаяла часу:
– За вісім років після Революції Гідності ми зробили прорив у кінематографі, який інші країни роблять за десятиліття. Ввели мовні квоти та збільшили фінансування, і стало більше картин. Відтоді я знялася у 18 повнометражних та одній короткометражній картинах.

ДЕБЮТАНТИ ВИЯВИЛИСЯ ПРОФЕСІОНАЛАМИ

Згодом настав час для трагікомедії «Мої думки тихі», де Ірма Вітовська-Ванца виконала головну жіночу роль. Після перегляду стало зрозуміло, чому за стрічкою закріплений саме такий жанр. Історія ж про емоційно одиноких маму та дорослого сина. Кіноробота побачила світ 2019-го і стала дебютною для закарпатського режисера Антоніо Лукіча, якому на момент прем’єри фільму було всього 27 років. Про роботу з дебютантом Ірма Григорівна згадує з теплотою:

Анонс кінопоказу і зустрічі з акторкою– Антоніо – патріот Закарпаття. У стрічці по­казана реальна історія, яка відбувалася на Черкащині, але режисер переніс усе до свого краю. І це добре, бо наша країна дуже різна. Є відмінності в пейзажах та мові. Це все додає свого колориту. Було б добре, аби в нас з’являлися режисери з різних куточків України. Вірю, що після перемоги так і буде. Завдяки цій роботі я зрозуміла, що в нас народжуються покоління дуже хороших режисерів. Завжди була хороша операторська школа, а тепер підтягується й режисура. Дуже раджу подивитися фільми молодих Катерини Горностай («Стоп земля») та Нарімана Алієва («Додому»).

А ще в ході створення фільму траплялося багато кумедних історій саме через юний вік і відсутність досвіду більшості учасників.
– Я весь час відкладала прочитання сценарію до цього фільму. І потім навіть забула, що це режисерський дебют, – розповідає пані Ірма. – Коли все ж прочитала, побачила, що він чудовий. Тому подзвонила кас­тинг-директорці Аллі Самойленко й сказала, що буду зніматися. Проте у відповідь почула:
«Ірмо, це дебют, і там такий малий бюджет!». Але сценарій так мені подобався, що я сказала: «Давай пізніше про це поговоримо».
Я ж не думала, що режисер – ще зовсім дитина.
Приїхала до нього на зустріч після фотосесії й виглядала як гламурна дама з глянцевого журналу. Антоніо потім зізнавався, що подумав: «Боже, як прибрати цю тітку?». А я ж, коли його побачила, думала, що це помічник, який зараз поведе мене до режисера.
Проте, коли почали розмовляти, зрозу­міла, що переді мною непересічна людина, яка має величезний потенціал. Наступного дня я прийшла в кедах, без усього цього макіяжу, і ми все обговорили. Однак далі ви­явилося, що для мого сценічного сина це теж дебют, і в оператора Іллі Єгорова – теж…
А бюджет найменший, який тільки може бути в пов­нометражному кіно. Тоді я подумала:
«Йоооой». Але те, що вийшло в підсумку, показує – головне в кінематографі не гроші, а професіоналізм!

Олександр ЩЕРБАТИХ.