Середа, 20 Жовтня 2021 р.

ЛЮДИНА ВІЙСЬКОВОГО ГАРТУ

Василь АНДРЕЄВЗ кожним днем усе менше залишається людей, які захистили нашу землю від німецької чуми, а потім відбудували з руїн державу. Серед них знана в місті людина – ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці, колишній голова міської ради ветеранів війни та праці Василь АНДРЕЄВ. Коли розпочалася війна, Василю було лише 16.

– Провчитися довелося лише два курси Луганського машинобудівного технікуму, – розповідає Василь Єгорович. – Як сьогодні пам’ятаю: канікули, неділя, надворі дуже тепло, дорослі на вулицях щось бурхливо обговорюють, і всі завмерли від повідомлення по радіо. Війна!.. Ми, хлопчаки, відразу вирішили йти на фронт. Тричі зі своїми товаришами звертався з проханням у військкомат і щоразу нам відмовляли, відправляючи рити окопи. І от, нарешті, після чергового настирливого приходу нас зарахували до батальйону народного повстання. Форми ми не мали, а от зброю нам видали і розпочали навчати військовій справі.

Першого фашиста побачив, коли нас вивезли до Кам’яного Броду (Луганщина) рити траншеї. І тут почався наступ німців. Після короткої стрілянини фашисти відступили. Влітку 42-го почався наступ німецьких військ. Наша армія відступала. Ми йшли через Краснодон, Ростов, Аксай, ближче до Північного Кавказу.

1942 року в Ставропольському краї біля станиці Новоалександріївської велися жорстокі бої: нас оточили з усіх боків, діватися не було куди. Я опинився у концтаборі для військовополонених у Бухенвальді. Як сьогодні, па-м’ятаю всі дні, проведені в полоні. Жили ми у великих бараках, приблизно по 500 чоловік у кожному. Годували нас дуже погано. Так, щоб тільки не померли. На сніданок – 200 грамів хліба (якщо те можна назвати хлібом) і кварту кави зі смаженого фуражного ячменю. Обід – суп з овочів, у якому тими овочами лише пахло. Вечері не було.

Працювали з ранку до ночі. Німці ставилися до нас по-різному. Як не дивно, нижчі чини були більш людяними. А от коли до нас приходили офіцери СС… То – справжні звірі. Те, що вони виробляли з полоненими, страшно згадувати.

Звільнили нас чехи. Це було 8 травня, ввечері. Як військовополонені ми проходили жорстку перевірку. Були такі, що перевірки не пройшли. Їх знову відправляли до концтабору, правда, вже нашого. Мені пощастило. Разом з багатьма іншими я потрапив до саперного батальйону.

На все життя запам’ятався Василю Єгоровичу випадок із фронтового життя. Це було в Росії, недалеко від м.Батайськ.

– Уночі ми зайшли в колгоспний сад, – додає ветеран. – Треба було дістатися до села. Наш командир зібрав групу розвідників і відправив до села розізнати, чи є там німці. Ми поділили село на декілька частин. Мені дістався лівий фланг.

Заходжу на одне подвір’я, дивлюся – у дворі прив’язаний кінь. Постукав у вікно, виглянула молодиця, покликала до хати, накриває стіл. Щойно сів я до столу, чую – на вулиці сильний шум. Вибігаю – пил стовпом: десятки німецьких мотоциклів дорогою їдуть. Жінка кричить: «Швидше на коня! Тікай!». Я з того переляку як скочив на коня, а сам думаю: «Я ж верхи їздити не вмію!». Почалася стрілянина. Чую, як свистять кулі над головою. А сам думаю: «Не впасти би з коня». Я тоді не розумів, що врятував усіх наших, бо звернув увагу німців на себе.

Після війни Василь Єгорович на відмінно закінчив курси офіцерів інженерних військ. Службу проходив в Україні. 1971 р. став командиром батальйону курсантів К-ПВВІКУ. Віддавши армії 36 років, 1977 р. звільнився. Але не така людина АНДРЕЄВ, щоб сидіти, склавши руки. Пішов працювати начальником штабу цивільної оборони на цементному заводі. Потім 7 років був начальником УВТК у будівельному тресті. Згодом – за-ступником директора металоштампувального заводу. 15 років був начальником виробничої контори зеленого господарства. І ще донедавна, поки дозволяло здоров’я, був головою міської організації ветеранів.

Полковник у відставці Василь АНДРЕЄВ – почесний громадянин м.Кам’янець-Подільський – 8 травня відзначить свій 85-й день народження. Тож зичимо цій добрій, шанованій людині здоров’я та всіх земних благ!