ГЕРОЇНЯ СВОГО ЧАСУ

Є люди-епохи і є люди епох. Вони – чітке віддзеркалення свого часу. Яким би важким, буремним і навіть жорстоким не був той час, вони не бачать себе в іншому. Революція, громадянська війна, комуни, колгоспи, голод, репресії, Велика Вітчизняна, післявоєнна руїна, будівництво соціалізму… Незважаючи ні на що, вони жили, творили, піднімали та зміцнювали країну, бо відчували себе її громадянами, бо девіз «Якщо не я, то хто?» був для них не просто гарним гаслом, а змістом життя. Героїнею такого часу є наша сьогоднішня співрозмовниця, колишня співробітниця педагогічного інституту Зоя МАСЛОВА, яка 21 грудня святкує свій 90-літній ювілей.

– За національністю я росіянка. Народилася в Кіровській області в селянській родині, – розповідає ювілярка. – Мій батько Яків ЗУБАРЕВ був першим головою колгоспу, учасником трьох війн: Першої світової, громадянської та Великої Вітчизняної. На всіх трьох був поранений, під час Великої Вітчизняної демобілізований інвалідом другої групи. Разом з мамою Євдокією прожив понад 50 років. Мама була вихователькою дитячого садка. Дуже вимоглива, але справедлива. Для нас, дітей, яких у батьків було четверо, вона була другом, з яким можна про все поговорити. Коли батько з моїм братом були на фронті, мама не лише не занепадала духом, але й нас підтримувала. Ми знали, що вони обов’язково повернуться, бо інакше не може бути. Якось мама сказала мені: «Завжди пам’ятай, для чого ти прийшла в цей світ і що ти від нього хочеш».

– Зоє Яківно, і що ж Ви хотіли від життя?

– Все, що хотіла, я отримала. Не скаржуся ні на один день. Врешті, життя не вибирають. У ньому живуть і помирають. Не думаю, що потрібно було жити по-іншому. А якщо так, то чи змогла б я по-іншому?.. Незважаючи на весь біль і гіркоту втрат, моє покоління вміло жити і радіти життю. Не завжди був достаток, швидше, нестаток. Ми жили скромно, економили, високо цінували працю. Жили, як могли і як уміли.

– Як же Вас із глибини Росії доля закинула в Кам’янець?

– Тому посприяло моє одруження. Після закінчення історичного факультету педагогічного інституту 1944 року я за чоловіком Петром Романовичем, офіцером, у грудні того ж року поїхала до Кам’янця. Спочатку влаштувалася на роботу викладачем історії та Конституції в республіканський навчальний комбінат ім.Леніна. А 1947-го чоловік вступає до Московської академії. Я їду за ним. Влаштувалася на роботу вчителем-вихователем лікувально-санаторного управління Кремля. З 1951-го – ми знову в Кам’янці-Подільському. Мене прийняли на роботу в педагогічний інститут на історичний факультет старшим лаборантом кабінету історії, а з часом – викладачем-погодинником. Майже сорок років віддала інституту, вийшла на пенсію в 70 років.

– Це досить великий проміжок часу. Хто з викладачів, а, може, й студентів, особливо запам’ятався? 

– Весь викладацький колектив історичного факультету вирізнявся своєю інтелігентністю, інтелектуальністю та вихованістю. Я назвала би людьми високої культури Леоніда КОВАЛЕНКА, Юрія ТАРАСОВА, Петра ЩЕРБИНУ, Іона ВИНОКУРА, з молодшого покоління – Анатолія КОПИЛОВА, Олександра ЗАВАЛЬНЮКА, Анатолія ОПРЮ, Льва БАЖЕНОВА, Валерія СТЕПАНКОВА та Анатолія ГУЦАЛА. 

Я прийшла на роботу, коли ректором інституту був Іван ЗЕЛЕНЮК – фронтовик-полковник, чудовий керівник, організатор, людина мудра, вольова та принципова. Беручи на роботу людину, особисто спілкувався як з викладачем, так і з прибиральницею. Людей, які випадково потрапляли до інституту, швидко звільняв. 1956 року в Україні було закрито декілька історичних факультетів. Іван Степанович знайшов вихід, і замість історичного факультету відкрив історико-філологічний, який проіснував до 1968 року. Потім факультет знову став історичним. 

1960 року на факультет прийшов Леонід КОВАЛЕНКО. Він був вченим з високою ерудицією та енциклопедичними знаннями. На факультеті за його участю за-сновується наукова школа. Його кафедра загальної історії була визнана найкращою в Україні. 

1963 року асистентом кафедри загальної історії став Анатолій КОПИЛОВ. З перших днів Анатолій Олексійович звернув на себе увагу завдяки чудовій зовнішності та привабливості. Він одразу знайшов спільну мову не лише з ви-кладачами, але й зі студентами. Він був чудовим лектором, енер-гійним, емоційним. Студенти обожнювали відвідувати його лекції. 

Працюючи деканом, Анатолій Олексійович відкрив читальний зал історичного факультету. Я оформлювала та комплектувала всю літературу в позаробочий час практично самостійно. Пам’ятаю, коли 

74-го потрапила в аварію і 6 тижнів пролежала в лікарні, то не минало і дня, щоб мене не відвідували студенти чи викладачі. Саме Анатолій Олексійович подбав про те, щоб про мене не забували. Сам особисто декілька разів разом з дружиною Аллою навідував. 

1963 року на кафедру загальної історії  прийшов Іон ВИНОКУР. Він запропонував мені вести практичні заняття з його предмета. Найкраща професія людини – бути Людиною. Так от Іон Ізраїлевич ним був. Природа його наділила не лише ясним розумом, чудовою пам’яттю, але й надзвичайною працелюбністю. 

Моїм студентом, а потім і деканом був Саша ЗАВАЛЬНЮК – нинішній ректор університету. Основні його чесноти – ясний розум, гаряче серце, мудрість, енергійність і сердечність. Олександр Михайлович завжди проявляє турботу до тих людей, які її потребують. Незважаючи на те, що я вже 20 років на пенсії, ректор досі мені телефонує, цікавиться моїм самопочуттям, запитує, чим може допомогти. 

Взагалі, колектив мене пам’ятає, практично на всі свята вітають. На День вчителя Анатолій ОПРЯ приніс квіти і подарунок. Я не почуваюся самотньою, хоча в місті немає нікого з родичів.

– А як так трапилося?

– У грудні 71-го мій чоловік помер. Так склалися обставини, що старший син Валерій мешкає в Москві, він кандидат технічних наук. А молодший – Віктор – підполковник у відставці, живе у Хмельницькому. Звичайно, що сини навідують, молодший – частіше, бо живе недалеко. Приїжджають з дітьми, онуками, правнуками. Бачу, що дуже мене люблять, і це зігріває моє серце.

– Чого ще чекаєте від життя?

– Дожити його на своїх ногах і при своєму розумі. А всім, з ким довелося працювати, а також моїм рідним бажаю здоров’я, миру, злагоди та впевненості в завтрашньому дні.

P.S. Герої її епохи у завтрашньому дні були впевнені, бо вміли працювати та мали міцну віру в майбутнє. Долаючи стільки бід і страждань, вони вийшли переможцями, загартованими і випробуваними. Тому-то наша співбесідниця, незважаючи на вік, – велика оптимістка. Може, і нам варто повчитися у того покоління вмінню долати труднощі, радіти кожному дню та перемагати. Тоді економічна криза, можливо, виявиться зовсім і не кризою, а невеликою перепоною, яку може подолати Сильна Людина.